Злам пам’яті. Як Україна відходила від радянських міфів про Другу світову війну

Україні від СРСР перейшла наповнена міфами традиція пам'яті про Другу світову. Який шлях ми пройшли до європейського канону і що змінилося в період сучасної війни – у колонці голови Українського інституту національної памʼяті Антона Дробовича для РБК-Україна.

Після розвалу Радянського Союзу Україна успадкувала напівфейковий канон пам’ятання про Другу світову війну, який містив у собі чимало складових пізньорадянських офіційних ритуалів і церемоній, був перенасичений історично недостовірними міфами та доволі формальними практиками пошанування ветеранів війни.

Як і більшість складних світоглядних речей, тема сприйняття, переживання та осмислення українцями правди про найбільшу війну XX століття довгий час залишалася на маргінесі українського політичного процесу. Тобто політики різних мастей брали участь у заходах, де літні ветерани виступали перед зібраними людьми, отримували червоні квіти, аналог фронтових 100 грамів та ще і надбавку до пенсії. Але це була переважно інерція радянського часу навіть без натяку на системність та впорядкованість.

Окремі заклики академічної спільноти до переосмислення меморіальних традицій та уточнення ключових понять, якими в офіційному просторі називалася найбільша війна XX століття, не були сприйняті політичним класом, значну частину якого у 1990-х та 2000-х складали колишні комуністи чи червоні директори.

Фото: УНІАН

У 2000 році відбулася спроба офіційного впорядкування традицій пам’ятання війни – парламент ухвалив рамковий закон "Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років". Він фактично консервував більшість радянських меморіальних практик і термінів (зокрема, ключові поняття – "Велика Вітчизняна війна", народ-переможець, священний обов’язок тощо), фіксував ряд загальнонаціональних заходів – від повсюдного використання "Прапора Перемоги" до запровадження іменних стипендій героїв війни, а також посилював соціальний захист ветеранів.

Разом із тим він містив і згадку про Другу світову війну, намагався позиціонувати (хоч і невиразно) роль Українського народу у ній, а також фіксував національні та міжнародні зобов’язання у сфері спорудження та охорони пам’ятників та місць поховань воїнів, які загинули протягом 1939-1945 років. Тобто певне розширення оптики та спроба помітити європейські практики пам’ятання були, однак вкрай обережні.

Втім, навіть після прийняття профільного закону відповідна дата, меморіальні заходи та традиції не стали в Україні якимось особливим державним культом, а лише атрибутом одного із ключових свят "епохи пізнього Кучми", яке в народній свідомості поступово перетворювалось у фінальний день довгих травневих городно-шашличних вакацій (від 1 до 9 травня).

Фото: Getty Images

Так само і на міжнародній арені Україна фактично працювала із темою Другої світової війни як із другорядним гуманітарно-культурним доповненням до більш серйозних питань (економіка, енергетика, безпека), не створюючи інфраструктурні чи музейні проєкти за кордоном, які б розповідали саме про роль українців у війні, не організовуючи потужних наукових діалогів щодо особливостей перебігу Другої світової війни на сході Європи, де по суті значна частина народів опинилась між двома тоталітарними режимами (нацистським та комуністичним) і серйозно постраждала в наслідок їх політик.

Паралельно у сусідній росії профільні відомства та спеціальні служби доволі швидко після падіння СРСР зорієнтувалися і почали перетворювати пам’ятання "Велікой Отєчественной войни" у нову скрєпу російського політичного режиму, інструмент впливу та гармонізації з іншими пострадянськими суспільствами та у потужний аргумент, який повинен був викликати почуття провини та боргування перед росіянами у багатьох європейських партнерів (особливо у Німеччині).

Окремі зусилля московські політики та дипломати докладали для підтримки на міжнародній арені уявлення, що саме росіяни були "народом-переможцем" – головною рушійною силою та запорукою перемоги на східному фронті, що саме вони є "титульною нацією" перемоги над нацистами, і що внесок всіх інших народів, особливо тих, хто входив до складу СРСР, був другорядним чи третьорядним.

У цьому контексті дуже показною була заява Путіна у 2010 році про те, що росіяни могли б розбити Гітлера і без сторонньої допомоги (без участі українців чи інших народів СРСР).

Фото: uk.wikipedia.org

Карколомна зміна та офіційне переосмислення Другої світової війни в Україні відбулося вже після Революції гідності та початку російської збройної агресії проти України.

У 2015 році парламент ухвалив новий закон "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років". На той момент не тільки представники академічного середовища та громадських організацій, зокрема правозахисних, зрозуміли, що росія перетворила пам’ять про "Велику Вітчизняну війну" в ідеологічну зброю. Зрозуміла це й значна частина населення, включно з політичним класом.

Саме тому в парламенті знайшлися голоси, щоб у так званому "декомунізаційному пакеті" ухвалити закон, що фактично переглядав ключові терміни пізньорадянського і російського канону меморіалізації Другої світової війни. Зникають із законодавчого поля терміни "Велика Вітчизняна війна", "народ-переможець", "визволення" (заміняється на "вигнання", адже свобода не наступила внаслідок заміщення одного тоталітарного режиму на інший), а також підкреслюється важливість пошанування поряд із ветеранами війни ще й учасників українського визвольного руху та жертв нацизму.

Крім того, згаданий вище законодавчий пакет встановлював фактичну заборону на використання радянської символіки в меморіальних заходах. Адже до того повсюдне використання копій "Прапору Перемоги" 9 травня фактично було візуально та юридично унормованим глорифікацією комуністичних символів – червоного прапора із серпом та молотом.

Фото: uk.wikipedia.org

Ключовими також стали норми, які чітко визначали період війни 1939-1945, не виокремлюючи в особливий спосіб саме німецько-радянську війну 1941-1945 років. І хоча тоді у законодавців забракло політичної волі для перенесення єдиного дня пам’яті про перемогу над нацизмом на 8 травня (як у більшості країн Європи), але вони зробили ключову річ – ввели 8 травня як День пам’яті та примирення в офіційний календар пам’ятних дат формально на рівні з 9-м травня.

Це було дуже важливим сигналом для суспільства і стимулювало академічну, громадську та політичну діяльність щодо подальшої дерадянізації та європеїзації практик меморіалізації війни. На візуальному рівні це, зокрема, виразилось у буквально повсюдній заміні забороненої в Україні з 2017 року (після російського вторгнення) "георгієвської стрічки" на квітку червоного маку.

Але остаточне та принципове поривання із радянськими та рашистськими пропагандистськими практиками відбулось саме у 2023 році, коли парламент ухвалив внесений президентом закон "Про День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років".

Він не тільки остаточно завершив епоху символічного панування історично недостовірної дати дня перемоги над нацизмом 9 травня в національній пам’яті, але й зафіксував вихідний день саме 8 травня – в День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років, фактично надавши максимального значення саме йому в народному сприйнятті.

Фото: Getty Images

Паралельне ж визначення 9 травня Днем Європи окремим президентським указом без вихідного дня і жодної прив’язки до Другої світової війни фінально розставляє акценти, підкреслюючи його повну змістову сепарацію від колишніх практик, а також юридичну й практичну другорядність у порівнянні із 8-м травня.

Зарано говорити, що тепер ми маємо абсолютно нову меморіальну традицію пошанування перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, адже для таких речей потрібні десятиліття роботи.

Але ми точно пройшли довгий шлях і тепер маємо юридично коректну і світоглядно здоровішу вихідну точку побудови одного з ключових компонентів національної пам’яті, який тяжіє до гуманістичнішої європейської традиції під гаслом "ніколи знову", а не до брутального рашистського реваншизму під гаслами "можем павтаріть".

Враховуючи складність і делікатність теми, запрошую також почитати розгорнуті інформаційні матеріали УІНП до Дня памʼяті та перемоги над нацизмом 8 травня.

Антон Дробович,

голова Українського інституту національної памʼяті