Захисник Маріуполя Гліб Стрижко: Ветеран – це вже не старий дід в костюмі з орденами

Ветеран російсько-української війни Гліб Стрижко, який пройшов полон після оборони Маріуполя, розповів в інтерв'ю РБК-Україна про складнощі цивільного життя, ставлення українців до ветеранів, а також про те, якою може бути перемога і майбутнє України.

"Semper fidelis – вірний завжди", – такий девіз в українських морських піхотинців. Вірний своїй присязі та країні залишився і морпіх Гліб Стрижко, який захищав Маріуполь на початку повномасштабного вторгнення Росії. 12 квітня, виконуючи бойове завдання на "Меткомбінаті Ілліча", військовий отримав важкі травми очей і переломи тазових кісток. Щоб врятувати життя Стрижка та інших поранених, їх передали російській стороні, щоб потім обміняти на полонених росіян.

17 днів Гліб Стрижко провів у полоні, де йому не надавали жодної медичної допомоги. Після повернення на підконтрольну Україні території морпіх пройшов тривале лікування та реабілітацію. Внаслідок поранень Гліб у 25-річному віці отримав пожиттєву інвалідність ІІ групи, тому не може повернутись на бойову посаду у військо.

РБК-Україна розпитало Гліба про його повернення до цивільного життя, образ ветерана та морпіха в українському суспільстві, проблеми ветеранської політики, а також те, як цивільним правильно проявляти свою вдячність військовим.

– Ви понад два роки як ветеран. Що вам допомогло повернутись до цивільного життя?

– Мені допоміг внутрішній стрижень, який не дав опускати руки і нити. Було багато-багато роботи над собою, над комфортом свого життя, над тим, щоб я був задоволений ним. Великий обсяг роботи дав той результат, де я є зараз. Цей процес продовжується. Я живу своє щасливе пенсійне життя, задоволений його якістю.

– Зараз ви очільник Київського Veteran Hub. Для вас це робота, покликання чи спосіб самореалізації?

– Тут я менше ветеран, більше працівник. Veteran Hub - це мережа підтримки для воїнів і їхніх близьких. Організацію створили в 2018 році, раніше ніж Мінветеранів. Спочатку Hub був покликаний надавати сервісні послуги ветеранам АТО та ООС. З плином часу наша діяльність розширювалась і зараз включає три важливих аспекти – це робота з воїнами, ветеранами і їхніми близькими.

Ми надаємо сервісні послуги: юридичні консультації, психологічну підтримку, менеджерський супровід, організовуємо групи підтримки тощо. Також маємо аналітичний центр, де проводимо дослідження, щоб зробити нашу роботу більш системною. А ще ми виступаємо у ролі комунікаційного менеджера і доносимо до ЗМІ ті наративи, які вважаємо мають бути в державі.

Один із них – це досвід близьких воїнів, які ніколи не мали суб'єктності у нашій державі, бо були зв'язковою ланкою. Часто коли рідні телефонують дружині воїна, то запитують не про її стан, а про чоловіка. А вона переживає також свою дуже непросту історію. Тому ми підсвічуємо такі моменти.

Моя функція в Veteran Hub – забезпечення функціонування Київської філії, щоб працівникам було комфортно, щоб тут проводились цікаві події. Тобто це налаштування внутрішніх процесів.

Гліб Стрижко захищав Маріуполь на початку повномасштабного вторгнення (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

– Яким є образ ветерана в нашому суспільстві?

– Важко давати оцінку за все суспільство, вважаю, що нема єдиного сформованого образу. Ми вже відходимо від радянського образу ветерана – старих дідів, які ходять в костюмах з орденами. Також змінюється фокус, що можуть бути ветерани і ветеранки. Люди бачать, що сміливість немає гендеру і воюють всі – і чоловіки, і жінки.

Для мене важливо, щоб бачення образу ветерана ґрунтувалось на двох стовпах – гідності і поваги. І так само висвітлювалось крізь цю призму. Варто показувати, що окрім військового досвіду, є ще багато інших, і бойовий не є визначальним в тому, що людина робить. Людина може бути класним воїном, але повертатись в місто і порушувати правила дорожнього руху. Але на це не дається індульгенції.

Тому на ветеранів треба дивитись комплексно, бо люди з бойовим досвідом – це насамперед люди. Буває вони роблять щось гарне, буває – щось негарне. Мені б хотілося, щоб показувались різні досвіди. В цьому плані я не бачу активної роботи наших міністерств – ні Мінвету, ні Мінкульту, ні Міноборони.

– Що варто змінити у політиці Мінветеранів?

– В Міністерстві у справах ветеранів відсутня системна політика з часу його створення у 2018 році. Зараз на посаді міністра вже змінилось кілька людей. Нема плану, куди ми маємо прийти в 30-му році, в 35-му році. Це тільки точкові історії. Через те, що громадський сектор гнучкіший, він може ефективніше робити цю роботу.

– Нерідко від ветеранів можна почути скарги щодо пільг...

– Єдина пільга, якою я користуюсь, це пільга на проїзд. Всі інші для мене незручні. Як людині з інвалідністю, у мене на строк бойових дій є можливість не платити за комунальні послуги. Але цей механізм вважаю неефективним. Чи готовий я битись за ці пару тисяч, стояти в чергах і підривати гідність? Ні. Але держава не хоче спрощувати ці механізми.

Я намагаюсь користуватись муніципальним транспортом або їздити на самокаті, щоб в маршрутці не почути, що пільгові місця зайняті. Моя гідність не коштує 15 гривень вартості проїзду. Я не маю з острахом заходити в маршрутку.

Просто поки ти військовослужбовець, ти потрібен цій державі, а коли ти ветеран, різко перестаєш бути потрібний. Це сумна тенденція, сподіваюся, що вона зміниться.

Гліб у 25 років став ветераном (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

– В чому проявляється ця непотрібність країні?

– Відсутністю якісних послуг, зручності їхнього надання. Я ветеран, у якого всі поранення під одягом, я нормально пересуваюсь на своїх ногах, в мене 4 кінцівки на місці. В мене достатньо терпіння, щоб ходити в органи державної влади, стояти в чергах і монотонно пояснювати, чому сюди прийшов, коли мене запитують в Пенсійному фонді: "Ви себе бачили, яке вам пенсійне посвідчення?"

Замість того, щоб зробити послуги доступнішими, держава дає помічника-ветерана, який розповість, як користуватись цими незручними послугами. Держава цим говорить, що ти не спроможний це зробити. А якби я пересувався на кріслі колісному, жив в неінклюзивному ЖК і без сторонньої допомоги важко було б вийти за межі під'їзду, бо там стоїть енна кількість бордюрів? Замість того, щоб зайти з комп'ютера і все це оформити, я маю їхати у недоступні ЦНАПи, пенсійні фонди, департаменти соціального захисту населення і оформлювати пільги.

Чому не можна зробити якісний сервіс, щоб я все це міг зробити з ноутбука і навіть не перетинався з людьми, які будуть мені давати оцінюючі судження. І це я говорю про Київ, а в маленьких містах все набагато печальніше.

– Чи є досвід в інших країнах, який варто перейняти нам?

– Ні. Ми можемо подивитися, як це було в Данії, в Штатах, в Хорватії, але нам треба свій досвід відпрацьовувати. З урахуванням того, що ми вже 10 років у війні, то наш досвід є вже цікавішим для інших держав.

– За вашими спостереженнями, наскільки наше суспільство толерантне до людей з інвалідністю?

– Не хочу оцінювати усе суспільство, бо це понад 30 мільйонів різних людей. Коли мені треба було повторно пройти всіх лікарів на МСЕК, то мав там розповідати, чого я до них прийшов. Це не дуже людиноцентричний підхід. Чому мене не можуть обслуговувати просто тому, що я людина, а не за якісь там заслуги?

– З американських фільмів ми багато знаємо про образ їхніх морпіхів, а яким є український морський піхотинець?

– Певного образу на загал нема, і це комунікаційний виклик корпусу морської піхоти. Але він класно сформований всередині корпусу. Коли людина туди заходить, є дуже чіткий, зрозумілий образ, яким має бути український морпіх. І в цьому велику роль відіграв отець Андрій Зелінський. Він свого часу був капеланом 36-ї бригади. Як на мене, це найкращий приклад капелана в Україні, бо він, прийшовши в морську піхоту, зрозумів – щоб бути ближчими до військових, він має також пройти всі етапи, які проходять вони. Він почав служити і отримав право носити штурмовий берет морського піхотинця.

Усі розмови, які він проводив з матросами, сержантами, офіцерами, він акумулював в книжку "Етос морського піхотинця". В ній описана тяглість поколінь морпіхів в Україні. Бо козаки, які на "Чайках" сплавлялись по Дніпру і штурмували узбережжя Криму з моря, по факту виконували амфібійні операції, якими зараз займаються морські піхотинці.

Через те, що медійна складова в нас не настільки сильна, для українців дуже часто є загадка, хто такий морський піхотинець. Грубо кажучи, морпіх – це воїн трьох стихій. На землі, в повітрі і в морі він має виконувати бойові завдання. Нас вчили з моря штурмувати узбережжя, бігати по полю, штурмувати ворожі окопи, стрибати з гелікоптерів зі зброєю, десантуватися і потім виконувати бойові завдання. Ми сухопутні руки флоту, універсальні бійці.

Гліб 17 днів провів у російському полоні у квітні 2022 року (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

– Ви оборонець Маріуполя. Чи вдалося вам тоді виконати завдання і якими вони були?

– Наказ був дуже простий – не допустити прориву противника в Маріуполь. На ті сили і ресурси, які в нас були, наказ вдалося виконати.

– Чи не обурює вас те, що при згадці про Маріуполь говорять про "Азовсталь" і рідко про завод "Ілліча", де базувались морпіхи?

– Чи стикався я з тим, що коли я говорив, що був в Маріуполі і мені казали, що на "Азовсталі"? Звичайно. Чи мене це злить? Ні. Я доволі прихильно ставлюся до неосвіченості людей, бо я в якихось питаннях теж можу бути неосвічений.

– Майже весь ваш підрозділ загинув у Маріуполі, а ті, хто вижили, потрапили в полон. Чи є хтось з ваших побратимів зараз в Україні?

– З полону повернули 6 людей з моєї роти, вони продовжують служити. Один вже загинув в листопаді 2023 року, штурмуючи Кринки. Інші хлопці і дівчата далі служать. Спілкуюсь з ними.

– Що для вас було найважче в полоні?

– Напевно, нерозуміння того, що буде далі. Мені було байдуже, в мене тіло було розібрано, боляче. Але нічого не зміниться від того, що я буду страждати. Триматися допомагала віра в Бога і морську піхоту. Кожен морський піхотинець складає присягу морпіха, де чітко зазначається, що я буду вірним захисником України на землі, на небі, в повітрі. А гасло морської піхоти – Semper fidelis, що перекладається з латини як "Вірний завжди". Відповідно, чи мав я право нити, здаватись, чи ще щось? Ні, бо в мене був наказ. І це те, що так само допомагало триматися. Якщо я живий, то значить ще треба буде попрацювати, значить ще рано відпочивати.

– Як цивільним правильно проявляти повагу до військових і ветеранів, коли є сильне бажання подякувати?

– Важливо поважати іншу людину, яке б сильне відчуття вдячності у вас не було. Свого часу Veteran Hub зробив чудовий жест "Завдяки тобі" – прикладання руки до серця. Наше суспільство не має культури small talk (невимушені розмови на "безпечні" теми - Ред.) або посміхатися один одному на вулиці. Цей жест класний, бо він не передбачає словесної реакції, він не зачіпає особистий простір. Ви просто прикладаєте руку до серця, киваєте головою і зустрічаєтеся з людиною зоровим контактом. До жесту можна додати "Дякую за службу".

Просто ви ніколи не можете знати, яку посаду займає людина в формі у війську, якщо це не ваш знайомий чи родич. Людина може бути командиром відділення, водієм, механіком, діловодом чи юристом. Кожна з цих посад по-своєму важлива. І коли ви підійдете до юриста, який працює у війську, і скажете "Дякую вам за ваші героїчні вчинки, за те, що ви врятували Україну! Ви герой або геройка України!", це може спричинити певний дискомфорт людині. Краще сказати "Дякую за службу", бо людина зараз віддає частину своїх свобод і життя війську.

Якщо є емоційний порив подякувати людині, то будьте готові, що вона може вам нічого не відповісти. І це нормально.

– Яка поведінка цивільних вас дратує?

– Я не суддя, щоб оцінювати поведінку цивільних. Якщо вона задіватиме мої кордони, то я можу про це сказати. Російська мова мене дратує. Коли я приходжу в заклад поїсти і за сусіднім столом сидять люди, що говорять російською, то я можу зіпсувати собі апетит, і сіктись з ними, а можу на це не реагувати. Коли є гостріші штуки, я на це реагую.

Не подобається, як цивільні паркують машини на тротуарах. Інколи беру з собою рулетку і вимірюю відстань, бо в правилах дорожнього руху написано, що має бути 2 метри на те, щоб я міг на тротуарі спокійно пройти. Мене більше "рубає" не так через неправильне паркування, як нівеляція законів. Тобто людина знає, що так неправильно, і все одно робить. Таким не має бути суспільство, в якому би я хотів жити. І це порушники, яких не карають, бо всім пох*р, бо всі приймають цю дійсність.

Гліб зараз очолює Київську філію Veteran Hub (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

– Цим ви підтверджуєте очікування суспільства, що повернуться хлопці з фронту і наведуть порядок. Як думаєте, чому цивільні перекладають відповідальність за державу на ветеранів і військових?

– Це неготовність брати відповідальність на себе, бо ми дитяче суспільство. Раніше в суспільствах були певні обряди ініціації, коли давали спис і відправляли в ліс на три дні, щоб людина повернулась у ведмежій шкурі. Зараз максимум батьки можуть відправити дитину в інше місто на навчання. Тому у нас дитяче суспільство, яке не готове брати відповідальність ні за себе, ні за державу. Є активна меншість, яка задає напрямок руху, але пасивна більшість задає швидкість цього руху.

– Скільки часу нам треба, щоб вирости? За вашим баченням, ми навіть не на підлітковому етапі?

– Коли люди в країні не можуть зіставити, що їхнє прослухування російської музики, перегляди російських фільмів прямо залежить від того, що в них летять російські ракети, то про яку підлітковість ми говоримо?

Коли ми беремо суспільство, як щось цільне, а не одиничні люди, то у нас вже є ментальні старці і є діти. І вони не беруть відповідальність за своє життя, це потім транслюється на країну. Люди не можуть призвичаїтись до того, що кожна праця має бути оплачена і продовжують користуватись Torrent, чи досі дивиться фільми на UaKino, але не заробляють стільки, щоб заплатити за перегляди на Megogo чи Netflix. Якщо подивитись на конкретні такі точкові штуки, то ми бідні, дурні і малі.

– Якщо ми зараз перебуваємо на рівні дитини, то скільки ще років має пройти, щоб ми стали дорослим суспільством? І чи можуть метаморфози під час війни пришвидшити цей процес?

– Ми не можемо перескочити еволюцію. Я сподіваюся, що років за 200 ми будемо дорослими, якщо нас ніхто не завоює, у нас буде якби все нормально, ми поступово розвиватимемося як країна, як суспільство.

З приводу того, чи війна пришвидшить процеси, то згадайте країну в травні 2022 року, коли було соромно говорити російською і використовувати російський контент, і вийдіть зараз прогуляйтесь Подолом чи Майданом. Просто постійте мовчки без навушників 15 хвилин, послухайте, як люди говорять і про що…

– Що для вас означає Незалежність України?

– Для мене Незалежність моєї держави – це те, що я себе ідентифікую українцем. Бо якщо перестане існувати моя держава, а ким я тоді буду? Навіть, коли я собі моделював якісь ситуації, перебуваючи в полоні, що мене випускають через 5 чи через 10 років, і моєї країни не існує, то я собі ставив питання, а хто я? Якщо зараз я можу чітко сказати, що я українець і далі буде ще там щось, то тоді я б не знав, що відповісти. Тому для мене Незалежність – це суперважливо.

– Ви як людина з бойовим досвідом, як ставитесь до мобілізації? Чи має вона бути примусовою?

– Це дивно звучить навіть в цьому формулюванні. Треба трішечки роздуплитись. Країна в небезпеці. Люди мають принаймні готуватись. Треба собі чітко дати відповідь, що я робитиму, якщо Київ знову оточуватимуть. Якщо людині страшно, то треба попрацювати з тим. Бо в людей якесь уявлення, що вони сьогодні приїдуть в ТЦК, а завтра будуть в окопах штурмувати. Якщо ти фахівець в якійсь сфері, то будеш так само фахівцем в цій сфері у війську.

Чому я маю перейматися за те, що хтось боїться? Я роблю від себе все, щоб ця держава існувала. А термосити когось: "Будь ласка, говори українською, не включай дітям російські мультики, піди підготуйся, дізнайся, що взагалі таке турнікет" – це не моя відповідальність. Це відповідальність цієї людини. І коли вона помре, у мене не буде сентиментів, мені трошки сумно стане, що українців на одного менше.

В Маріуполі я був суперзадоволений тим, що поруч були мої хлопці з десантно-штурмової роти з першого батальйону. Це тіпи, яким від 19 до 23 років. В мене був досвідчений командир, його досвід врятував моє життя. Його наказ піти відкопати мене – заслуга того я живий. Не кожен готовий взяти на себе відповідальність.

"У нас дитяче суспільство, яке не готове брати відповідальність ні за себе, ні за державу", - заявляє Гліб Стрижко (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

– Як ви пояснюєте собі те, що бачення процесу мобілізації у держави та у військових, зокрема економічного бронювання, сильно відрізняється?

– Нема комунікацій від держави. Немає чесних відповідей на питання, якщо одна частина людей зараз служить, то коли їх поміняють? І це викликає певну злість військовослужбовців і їхніх близьких. Коли жінка, чоловік якої служить, гуляє в парку з дитиною і бачить родину, де гуляє чоловік, дружина і дитина, в неї постає питання, чому зараз та жінка має право бути щасливою зі своїм чоловіком, а вона ні? Через відсутність чесної комунікації назбирується негатив.

– Зараз багато говорять про "справедливий мир" замість перемоги. Як ставитесь до цього?

– Кожна війна закінчується підписанням договорів, незалежно від того, вона переможна чи програшна. Кожен збройний конфлікт або тимчасово, або напостійно так само припинявся. Питання в тому, на яких умовах і в якому форматі буде підписання документів. Той самий Мінськ в лютому 2015-го після Іловайська, Дебальцеве – це теж підписані документи, де сторони взяли зобов'язання на себе. І цілком можливо, що в майбутньому буде схожа історія.

– Якою ви б ви хотіли бачити Україну після перемоги?

– Дорослою. Мені б хотілося, щоб люди брали на себе відповідальність за свої дії і слова. Коли відсоток відповідального суспільства зросте хоча б до чверті населення, я задовільнюсь таким результатом.