Захисник "Азовсталі" Віталій Мурдза: Знову повернуся в стрій, війна не закінчилась

Інтерв’ю РБК-Україна з військовим полку "Азов" Віталієм "Мурзіком" Мурдзою – про оборону Маріуполя, вихід з "Азовсталі", перебування у російському полоні та повернення додому.

У рамках великого обміну 21 вересня отримали свободу та повернулись в Україну 215 українських полонених, включно з лідерами полку "Азов". Медійність – штука вибіркова. Здебільшого промені софітів та телекамери направлені на кількох основних дійових осіб. Це заслужено, проте не дає повної картини відчуттів та переживань всіх тих, хто пройшов через невимовні випробування.

Кожна окрема людина – це історія та унікальний кут зору, а історія кожного окремого захисника "Азовсталі" заслуговує на увагу більшої кількості людей, аніж його сімейне коло та друзі. Час війни – це також і час нових імен.

В інтерв’ю РБК-Україна 27-річний "азовець", командир взводу піхоти Віталій Мурдза зі Львова з позивним "Мурзік" розповів про його особисту війну та деталі обміну від першої особи. Нижче скорочена версія розмови, повне інтерв’ю у відеоверсії на YouTube каналі РБК-Україна.

– Як для тебе особисто почалась повномасштабна війна 24 лютого?

– Близько 3 години, опів на 4 ранку 24-го в Маріуполі відбулись потужні вибухи. Не дуже було зрозуміло, що це. Нас підняли по повній бойовій готовності. За день до цього ми з командиром роти провели реконстрування. Вже було розуміння, що щось, можливо, буде. Визначили рубежі зайняття оборони кругом Маріуполя. Наша рота знала, де хто займав позиції. Зранку зібрались і виїхали.

В нас була зона відповідальності: маріупольський мікрорайон "Східний". І там вже по взводах пороз’їжджалися. На місці з командирами відділень займали оборону на околицях міста: виставляли спостережні пункти, техніку, займали позицію. Давали задачу хлопцям вкопуватись, бо ми перед містом стояли.

Коли почались перші серйозні обстріли на "Східному"... якщо я не помиляюсь, вже на другий чи третій день. Вже нормально почали прилітати "Гради". Ворог почав вести більш активні наступальні дії трохи північніше мікрорайону "Східний", там через село, через Калинівку. Там сусідній взвод стояв і там почались прямо бої вже. В нас велись тільки обстріли, постійні обстріли.

– Чи була взаємодія з цивільним населенням в Маріуполі на той час?

– Спілкування було в перші дні. Дуже багато людей було в місті ще в перші дні. Коли почало прилітати, то дуже багато людей там одразу без зайвих питань почали виїжджати, але дуже багато ще залишилось.

Ми їм говорили, що якщо є можливість, то краще виїхати. Ми розуміли, що це вже не та війна, що була до цього. Що почались більш активні бойові дії. Люди якось ставились до цього легковажно. Можливо, думали, що все буде не так розвиватись. Дуже багато людей в перші дні не покинули домівки. Ми їх просили. Там мужики з собачками виходили гуляти, ми просили, щоб вони ховались в сховища. Були поранені. Хлопці відвозили їх в лікарню №4, вона ще тоді працювала.

Хтось виїжджав, хтось ні. Ну в кожного було своє. Може не було куди, може комусь вік не дозволяв. Але були цивільні люди, які через цю причину загинули. Обстріли не зупинялись, вони йшли цілодобово. Тільки навпаки нарощувались. Коли тільки почала працювати артилерія, то вже потім підключилась авіація і з моря почались йти обстріли.

– Як ви допомагали цивільним?

– У нашого взводу особисто так вийшло, що цивільні сховища були трішки далі від тієї точки, де ми знаходились. Ми вже пізніше, коли вже інтенсивніші почались обстріли, вони трошки відійшли в глибину, ми з ними вже трошки менше пересікались. Взагалі я знаю, що хлопці в сховища і генератори привозили, і їжу, і навіть люди просили вивезти їх на блокпост, але так як вже не було куди, то просто вказували, куди виходити, тим, хто хотів.

– Блокпост на виїзд з міста?

– Так. Їм ніхто не перешкоджав. Хто хотів, йшов на ту сторону, хто хотів, йшов на територію України. Це можливо було. Пізніше, коли це вже було неможливо…

– Коли це стало неможливо?

– Ми вже на другий тиждень знали, що оточені. Але на початку для цивільних було набагато простіше. Це вже коли почалось… після двох тижнів нарощування обстрілів, почали продавлювати на якихось флангах, це вже було трохи пізніше, це середина березня.

Тоді вже стало питання дуже важке з цивільними. Бо й почались обстріли по лікарні. Лікарні припинили приймати поранених цивільних, а ті хто там вже знаходився, отримували додаткові поранення. Навіть не знаю, як склалась доля цих людей, що в лікарні лежали. На лівому березі і лікарня була, і пологовий будинок. Не знаю, яка там їхня подальша доля.

Фото з власного архіву Віталія

– Коли вперше побачив ворога, коли сталися перші сутички?

– Перший контакт з ворогом мій взвод мав десь в середині березня. Ну це перші втрати і перший контакт були саме з ворогом, піхотинці з піхотинцями, це була середина березня. Оцінювати ворога я не можу, бо ворога не можна недооцінювати, але ми тоді понесли перші втрати і противник поніс перші втрати.

– Загалом які втрати твого взводу?

– За час перебування в Маріуполі зі взводу ми втратили 8 людей загиблими.

– Розкажи про час, коли вже зайшли на "Азовсталь"?

– На "Азовсталь" наша рота зайшла однією з останніх. З цивільними ми там не пересікались. Бо цивільні жили окремо в бункерах і в глибині заводу.

Як було на "Азовсталі"…. Коло нашого перебування зменшувалося, а інтенсивність артилерії не зменшувалась. І тому збільшувалась площа ударів.

– Ти розумів, що полон неминучий, чи були сподівання, що можна було вийти?

– Та ні, на мою думку, в нас з перших днів не було думки про те, щоб залишити місто. Виходити з Маріуполя ми просто не могли, навіть не мали морального права залишити Маріуполь без бою.

– Ти знав чи щось чув про акцію "Розблокуй Маріуполь"?

– Ні, не знав. Ми вже розуміли, що деблокада неможлива. На другий тиждень ми розуміли, що вже в оточенні, і потім ворог сили лише нарощував та нарощував.

– Чи був якийсь зв'язок?

– Мобільний зв'язок пропав майже одразу. Крайній раз Водафон тягнув, коли ми ще були на "Східному". 7 березня – це був крайній раз, коли пробивало зв'язок. Не знаю, як на правому березі, на лівому вже зв’язку не було. Пізніше на КСП батальйону був зв’язок, інтернет був. Нам посилки передавали, коли ще була можливість. Стралінківський інтернет. Час від часу можна було з рідними зв’язатись, написати, що зі мною все добре. Постійного інтернету не було.

Відчуття були двоякі. Ми розуміли, кому ми здаємось… йшла розмова за домовленості. Ми всі прекрасно розуміємо, з ким ми домовляємось. З іншої сторони – єдине, що заспокоювало, це те, що в нас було при здачі дуже багато "300-х". Близько 600 чоловік. І вони просто… Якби ми не здались, то більшість з них би загинули. Якщо б ми не здались, то було б ще більше "300-х". Більшість з нас там би все одно залишилась – двухсотими чи трьохсотими. А якась би частина, яка була там, все рівно б потрапила у полон. Так що це був вимушений крок.

Це було правильне рішення "Редіса" (командир полку "Азов" Денис Прокопенко - ред.) збереження свого складу. Є різниця, коли людина, боєць помирає в бою, а коли він безпорадно гниє в лікарні, йому ніхто не може надати допомогу.

– Це рішення було заздалегідь, чи ви дізнались день в день про те що будете залишати "Азовсталь"?

– Це рішення було, звісно, не "Редіса", а вищого керівництва. Але командир там узгоджував все. Нам прийшов наказ. Ми дізнались… Ну перший вихід був 16 травня. А довели інформацію вже нам командир ротний трішки раніше, на декілька днів раніше. 14 десь числа. А сприйняли… Ну так і сприйняли. Двояко. Нам все пояснили, ми все зрозуміли, що або ми тут могли далі бігати, плюс найперші, це було важливо, трьохсоті наші, які просто гнили. БК закінчувалось, і харчування. Ну ми би там, думаю, більше місяця б побігали…

– Ваш вихід з "Азовсталі". Як взагалі проходило технічно?

– Вихід був справді лояльний. Абсолютно. Ми вийшли з заводу, ми вже мали списки людей, щоб нікого не забули. З заводу вихід був на дорогу, там вже стояли автобуси з представниками наших спецслужб і спецслужб РФ. Ми всі виходили зі зброєю з заводу і потім була здача зброї. Ми її здали.

Чоловік такий був, трошки старший за віком, з наших спецслужб. Він кожному з нас потиснув руку, сказав: "Дякую за службу" і ми дорожкою пішли на міст. Там нас вже чекали представники РФ. Вони вже знімали кожного на відео, запитували прізвище ім’я по батькові, звання, чи є татуювання, чи немає. Ми показували.

Далі ми йшли далі, там піддони стояли, речі, які ми мали, перевіряли. В когось щось забирали, в когось – ні. В мене забрали наприклад, "рильно-брильне", зубну щітку... В когось лояльніше було: подивились і він пішов далі. Потім нас посадили в автобуси. Без масок, без наручників, без нічого. Посадили в автобуси і все, ми виїхали. Довго їхали…

– Перебування в полоні ми не будемо обговорювати. Але, бодай, те що можна… про харчування, наприклад?

– Ну харчування було трьохразове. Я особисто був на Оленівці, і останній місяць був на Донецькому СІЗО. Триразове харчування було і там, і там.

Фото з власного архіву Віталія

– Чи був в полоні зв’язок, доступ до інтернету. Чи розумів перебіг подій?

– Зв'язку з "великою землею" не було ніякого. Жодного разу не вдалось зв'язатись з родиною. Єдиний, хто поцікавився, це Червоний хрест заходив в автобус ще як тільки ми їхали в Оленівку. Вони там анкетки роздали: ім’я, підрозділ, звання, посада і номер телефону, контакти близької особи. Оце після полону я дізнався, що Червоний хрест подзвонив. Більше я ні Червоного хреста, ні інших організацій я там не бачив.

– То це вони подзвонили твоїй родині. І більше нікого з організацій ти не бачив... Коли ти дізнався про те що готується обмін?

– Я і не дізнався. В Донецькому СІЗО у нас о 10 годині вечора був відбій, у 10:30 ми почули, що називають прізвища та виводять з камери. Відкрились двері нашої камери. З однієї камери обміняли 5 осіб. Називали прізвища, я вийшов з камери. Мені сказали: зайди назад. І так всі ті 5 осіб. Вони закрили камеру і пішли далі по коридору. В коридорі стояли близько 79 осіб.

Я не зміг роздивитись, бо там лицем в землю потрібно було дивитись. І ми лежимо, думаємо... А там всі були офіцери. Ну офіцерський склад. Ми посиділи, подумали і вирішили: ну все, лягаємо спати. Зранку. О 8 ранку нам принесли сніданок і о 8:30 ми чуємо знову по коридорах йдуть працівники СІЗО. І знову відкривають камери, знову називають по списку ті ж самі прізвища. Ми зрозуміли, що нас також заберуть. Відкрились двері і там вже нас вивели. Маски, наручники і от тоді вже почалось: автобуси, літаки.

– Технічно як відбувався вихід? Мішок на голову?

– Ну можна й так сказати. Маленький мішок на голову.

– Потім ти не розумів куди їдете?

– Ні, не сказали. Ні "з речами на вихід", нічого. Я не бачив, куди вони нас ведуть. Я вже чисто відчув, що нас вивели на вулицю, завели у підвальне приміщення, зняли з кожним відео. Про те "як з тобою поводились, чи вас добре харчували", і ще питали, чи співали ми гімн русні. Після цього нас завели всіх в спільну камеру. Там зібралось приблизно 35 осіб.

Маски нам познімали і ми такі дивимося, що весь офіцерський командний склад полку. Ми почали думати, сумніватись, чи це обмін такий, чи на етап кудись в РФ. Ми ще розписувались на документах, також до СІЗО, що претензій немає. Що цінні речі повернуті. Ми підписувались і все. І ми думали, думали.

– Які цінні речі?

– Мається на увазі всі особисті речі. До того ж у багатьох були паспорти, посвідчення, водійські права, гроші. В мене особисто була обручка, я її здав в Оленівці, і... як бачите (показує руки, - ред.) обручки більше в мене немає. Причому при етапуванні з Оленівки в Донецьке СІЗО мені її повернули, а забрав ніби-то на зберігання вже прокурор в Донецьку.

– Коли побачили командирів "Азову" та інших побратимів при перевезенні ви зрозуміли, що це саме звільнення з полону?

– Ні, навпаки. Коли ми побачили, що з цих 35-37 людей 90% – це наш офіцерський склад і командири різних підрозділів, це нас розгубило. Не розуміли чи це звільнення, чи етапування ще кудись подалі. Ми разом побули в камері кілька годин, потім нам змінили кайданки на стяжки (ті ж кайданки, тільки пластикові, як в поліції - ред.), завантажили в тентовані КРАЗи і ми виїхали.

Їхали близько 2-3 годин. Спілкуватися в дорозі один з одним було заборонено. Куди їдем – ми не розуміли. По звуку почули, що це був аеропорт. Там нас завели в літак, там вже зняли маски і ми могли принаймні поговорити з тим, хто сидів поруч, обмінятися думками, запитати "кого бачив, кого чув, з ким сидів" і таке інше.

Летіли ми також години 2-3, після того до нас додали інших людей і вже зачитували списки. Тільки тоді я почав думати, що це справді обмін – серед прізвищ були і жіночі, і прізвища побратимів, які були на "Азовсталі". Але все одно остаточної впевненості не було, що нас звільняють.

Я навіть не знаю, де була ця перша зупинка літаком. Кажуть ніби чи Москва, чи десь під Москвою, але напевно не знаю. Потім знову злетіли і години три були в польоті. При приземленні відчинилась рампа і ми побачили автозак... тоді ще раз здалося, що це не обмін і звільнення, а все ж таки черговий етап.

Проте посадили нас з літака не в автозак, а нормальний комфортний автобус, до того називаючи прізвище кожного і по черзі переводячи в нього з літака. Я побачив білоруські номери. Це була Білорусь. Тоді вже після кількох хвилин дороги автобусом я остаточно зрозумів, що, так, це обмін. Хоча до українського кордону ми їхали ще зі стяжками на руках.

– Батьки та дружина дізналися про твоє звільнення постфактум чи знали заздалегідь?

– Дружина дізналася вже, коли я їй зателефонував і сказав "Кицю, я в Україні". Вже після перетину білорусько-українського кордону нас зустріли наші люди, серед них була хороша медсестра, яка всім дала свій мобільний, щоб зв'язалися з рідними. Весь автобус дзвонив з її телефону.

– Коли ти дізнався, що вас в тому числі обміняли і на Медведчука? І що ти про це думаєш?

– Дізнався вже в Україні і, чесно кажучи, не думав про це. Байдуже. Напевно, що наші спецслужби вже дізнались від Медведчука всю необхідну інформацію і він тут більше не потрібен. Ми ще на "Азовсталі" чули щось про те, що, можливо, нам дадуть зелений коридор виходу через Туреччину взамін не Медведчука. Були таки чутки.

– Після остаточного повернення на підконтрольну Україні територію як відбувався ваш реабілітаційний шлях?

– Одразу після обміну нас привезли в Чернігів. Там нас нагодували вперше за дві доби від початку наших "подорожей". Ми там перевдяглися, помилися і на наступний день вже були призначені аналізи.

– В тебе були поранення чи контузії?

– Поранень не було, а контузії були у всіх, ми це вже навіть не рахували. Це в перші дні на "Азовсталі" після контузій намагались людину прокапати (поставити крапельницю - ред.), а потім вже й не було чим.

Після Чернігова ми всі поїхали в санаторій Нових Санжар Полтавської області. Там також проходили ВЛК. Пройшли в пришвидшеному режимі і потім вже патронатна служба "Азову" організувала кому треба більш поглиблене лікування в приватних лікарнях. Це важкопоранені, з осколками, словом, ті, хто потребує кращого медичного нагляду. А інших, "легших", скажімо так, розмістили в госпіталі МВС.

– Зараз ти ще проходиш реабілітацію? (Розмова була записана 8 жовтня - ред.)

– Так, мені вже зробили повний огляд, призначили курс лікування і зараз я на процедурах.

– Які подальші плани після лікарні?

– Поїду у Львів, додому. На певний час. Але потім, як людина військова, знову повернуся в стрій. Війна не закінчилась.

– Напевно, що рідні будуть все ж таки не в захваті від бажання повернутися на фронт?

– Так, вже говорили… (посміхається) Але все одно повернусь.

– Світоглядне питання: як ти після гарячої фази оборони Маріуполя, боїв та полону ставишься до питання мови – пропагандисти нав'язують нам "защиту русскоязычных", при тому, що більшість "азовців", як ми знаємо, саме і є російськомовні, при тому, що вони найкращі захисники України. На цьому питанні люблять спекулявати також і українські політики. Цікава твоя думка.

– Справді, в "Азові" російськомовних побратимів завжди було більше. Хоча також варто зазначити, що після повномасштабного вторгнення Росії багато хто з них перейшов або намагається перейти на українську. За власним покликом та бажанням. У когось виходить краще, в когось гірше, але намагається багато хто. Особисто я вважаю, що українці мають спілкуватися українською, але не надаю великого значення, якщо хтось говорить інакше. Взагалі я не бачу у цьому жодної реальної проблеми. Головне, щоб люди одне одного розуміли.

– Чи цікавишся ти новинами сьогодні? Чи чув щось про "могілізацію" в Росії? Що можеш сказати про це? Чи може це вплинути на хід війни?

– За новинами слідкую, але намагаюся не дуже заглиблюватися. Про "могілізацію", звичайно, чув. Моя думка: будь-яка армія – це не кількість, а якість. Тільки тоді вона буде ефективна. А те, що відбувається в Росії – це справді "могілізація" і нічого іншого.