Зміна прем'єр-міністра у Великій Британії та майбутні вибори до Конгресу США – обидві ці події дають українцям привід для занепокоєння, адже йдеться про ключових наших союзників. Як це може вплинути на допомогу Заходу – у матеріалі РБК-Україна.
За тиждень, 8 листопада, відбудуться парламентські вибори у ключового союзника України – Сполучених Штатів. Буде повністю переобрано 435 членів нижньої палати Конгресу, Палати представників та 35 зі 100 членів верхньої палати – Сенату.
Найімовірніше, після виборів позиції демократів та президента Джо Байдена погіршаться – республіканці візьмуть контроль над однією, а то й над обома палатами Конгресу. Зважаючи на те, що в їхніх лавах досить активно звучать голоси про те, що допомога Україні не повинна бути абсолютною і нескінченною, з певною напругою за цими виборами стежать і в Києві.
У другій за обсягами допомоги Україні країні, Великобританії, продовжується політична нестабільність. За два місяці в Королівстві вже третій за рахунком прем'єр: після добре відомих і зрозумілих українцям Бориса Джонсона та Ліз Трасс уряд очолив Ріші Сунак, про якого тут ще нещодавно мало хто чув. Звичайно, Сунак, як і його попередники, обіцяє й надалі підтримувати Україну всіма силами – але, судячи з усього, з дещо меншим особистим ентузіазмом.
Наявність подібних проблем відразу у двох ключових союзників України може викликати певні побоювання. Як і раніше, Україні для перемоги потрібна тверда підтримка з боку Заходу в усіх напрямках: зброя, гроші, санкції проти РФ, жодного примусу Києва до "болючих компромісів" тощо.
Втім, співрозмовники РБК-Україна в політичних та експертних колах вважають, що побоювання все ж таки перебільшені – і в найближчій перспективі наступних кількох місяців (а більш довгострокові прогнози навряд чи можливі) загальний стан речей залишиться таким самим, як і зараз.
На європейському континенті саме Великобританія, очевидно, є головним політичним двигуном регулярної підтримки України. Підтримка з боку Польщі, балтійських країн, Чехії, Словаччини та інших східних європейців також величезна, але була досить очікуваною, з геополітичних та історичних причин.
А ось те, що один із лідерів старої Європи, Великобританія (нехай і не входить до ЄС), настільки чітко з перших днів великої війни вступилася за Україну для багатьох тут стало великим сюрпризом. Як розповідали співрозмовники РБК-Україна у владі, особисту роль Бориса Джонсона у цьому важко переоцінити.
Піти у відставку він був вимушений виключно через внутрішньобританські проблеми - приводом став "Патігейт" , що наклався на невдоволення рядових британців різким зростанням інфляції. Ліз Трасс, яка спробувала виправити ситуацію своєю радикальною податковою реформою, не зустріла розуміння у суспільстві та поставила антирекорд щодо терміну перебування на посаді – лише півтора місяці.
Власне, Ріші Сунак, який став прем'єром взагалі без будь-яких виборів, у своїх перших виступах на посаді якраз і обіцяє робити акцент на вирішенні внутрішньобританських проблем, насамперед, пов'язаних із тим самим зростанням інфляції.
При цьому тему боротьби з російською агресією проти України він не настільки демонстративно виносить на перший план, як це робили Джонсон і Трасс – хоч і обіцяв раніше здійснити свій перший візит на новій посаді саме до Києва, говорив, що "Великобританія завжди залишиться другом України та вашим найсильнішим союзником".
"Є давня теорія, що лідери держав діляться на два види: зовнішньополітичні та внутрішньополітичні. Це американська класифікація, але її можна перенести і на Британію. І ось Сунак якраз належить до прем'єрів, які бачать своє завдання у тому, щоб вирішувати внутрішні економічні проблеми: енергетична криза, інфляція, та й звичайних британців хвилює вирішення цих проблем. Питання зовнішньої політики може виявитися на другому плані", – сказав РБК-Україна голова комітету ВР із зовнішньої політики Олександр Мережко.
При цьому він упевнений, що, зрештою, підтримка Великобританією України при Сунаку не тільки не скоротиться, а навпаки, збільшиться. Бо це на користь самого Королівства. А Україна, у свою чергу, має активно просувати наратив про те, що вирішення внутрішньобританських проблем прямо залежить від того, наскільки швидко Україна зможе здобути перемогу і закінчити війну.
Аналогічної думки й екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко. Він вважає, що особливо хвилюватись немає підстав. Адже мова не про персоналії, хоча їх роль ніхто не скасовує, а про загальну лінію Консервативної партії.
"Без різниці, хто сидить у кріслі прем'єра, цю лінію визначено давно: Британія буде одним із лідерів у підтримці України. Звичайно, можуть бути нюанси, але сама логіка Лондона щодо дій РФ не змінюється: Росія має бути покарана за свою агресію проти України ", - сказав він у коментарі РБК-Україна.
У випадку Великої Британії на користь України грають кілька факторів. По-перше, Сунак, публічно не асоціюючись з підтримкою України, насправді відігравав значну роль у цьому процесі, перебуваючи ще на посаді міністра фінансів в уряді Джонсона.
По-друге, на посаді голови Міноборони залишається Бен Уоллес – затятий прихильник України, який добре знайомий із ситуацією на місцях і має гарні особисті стосунки з українськими колегами. По-третє, що ще важливіше – у Великій Британії є публічний консенсус щодо необхідності й надалі активно підтримувати Україну як у суспільстві, так і серед політикуму (іншу точку зору поділяють лише маргінали, які не мають реальної політичної ваги).
При цьому ця підтримка не є даністю, за неї потрібно постійно боротися, визнають співрозмовники РБК-Україна в українській владі, маючи на увазі не лише Велику Британію, а й інші країни Заходу. Вже згаданий наратив – вирішити внутрішньоєвропейські проблеми можна насамперед за рахунок допомоги Україні – варто було б доповнювати емоційнішими аргументами.
Ситуація в США в цьому плані може викликати дещо більші побоювання. Принаймні тема про те, що допомога Україні після виборів до Конгресу може виявитися під ударом, вже давно аналізується у західних медіа.
Під неї підбиваються конкретні математичні та рейтингові викладки. Ще кілька тижнів тому найбільш реалістичним виглядав сценарій, за якого Демократична партія залишить за собою більшість у Сенаті, а от Палата представників піде до республіканців. Такий варіант дуже реальний і зараз, але останнім часом рейтингові тренди складаються не на користь партії Джо Байдена.
Авторитетне видання FiveThirtyEight, на основі спеціальної математичної моделі, прогнозує перемогу республіканців у Палаті представників з ймовірністю 82%. У Сенаті конкуренти йдуть нога в ногу: демократи мають 51% шансів відстояти свою більшість, з ймовірністю 49% перемога відійде республіканцям.
Таким чином є чималі шанси, що наступний Конгрес виявиться "червоним" (традиційний колір республіканців) і, відповідно, в опозиції до президента. Теоретично посилення Республіканської партії, навпаки, мало б піти українцям на руку – як мінімум з часів президента Рональда Рейгана було прийнято вважати, що республіканці займають більш "яструбину" по відношенню до Москви позицію.
І послідовники такого підходу досі безумовно мають серед республіканців величезну вагу. Але значну популярність має й інше крило, яке орієнтується на Дональда Трампа. Досить сказати, що із 189 кандидатів, яких Трамп підтримав на республіканських праймериз до різних органів влади, 180 осіб стали реальними кандидатами.
При цьому Трамп та його однодумці відкрито критикують курс Білого дому на надання допомоги Україні, дотримуючись ізоляційних поглядів: Україна знаходиться далеко, а американській владі варто думати передусім про проблеми власних громадян та витрачати свої гроші на них, а не на українців. За різними підрахунками, від чверті до третини майбутньої фракції республіканців у Палаті представників таки становитимуть адепти таких підходів.
Чимало звичайних республіканців перебувають під впливом різних популістських ідей щодо України – які поширює не лише Трамп, а й, наприклад, телеведучий-трампіст Такер Карлсон. Його політичне шоу вважається найпопулярнішим на американському телебаченні (плюс Youtube та інші соцмережі).
Своєю багатомільйонною аудиторією Карлсон методично вбиває меседжі не тільки про те, що підтримувати Україну безглуздо і навіть небезпечно, а з Росією сваритися нема чого – а й повторює найшаленіші вигадки російської пропаганди, наприклад, про "мережу американських біолабораторій в Україні, які виробляють біозброю".
Респектабельніша республіканська публіка також неодноразово за останні місяці виступала з небезпечними для України меседжами. Наприклад, лідер республіканців у Палаті представників (і ймовірний майбутній спікер цієї палати) Кевін Маккарті заявив, що Україні не треба "виписувати чек з відкритою сумою", апелюючи до "звичайних американців, що сидять у рецесії".
Дуже багато йдеться і про необхідність "належного контролю" за виділеними Україні грошима, при цьому республіканці часто грають на тому, що рядові американці можуть бути не в курсі, як саме виділяється і витрачається така міжнародна військова допомога.
Багатомільярдні пакети допомоги, за які регулярно голосує Конгрес, не перетворюються негайно на озброєння, які миттю доставляють на українську передову. Наприклад, травневий пакет допомоги у 40 мільярдів доларів буде остаточно витрачено лише до 2031 року. Але про ці подробиці, звісно, знають далеко не всі.
Варто зазначити, що й у таборі Демократичної партії абсолютного єднання щодо України немає. Нещодавно група з тридцяти лівих демократів, так званих "прогресивістів", надіслала Байдену лист із закликами до "прямої дипломатії" з Росією, нехай і обставивши це нагадуванням про те, що російська агресія є абсолютно нелегітимною, а Україну варто підтримувати й надалі.
Лист викликав великий скандал у демократичному таборі, автори його оперативно відкликали, пославшись на технічну помилку – нібито він був складений ще кілька місяців тому і був оприлюднений випадково, ще й у такий невідповідний момент. У будь-якому разі, ця історія показала, що і в таборі однопартійців Байдена не все гладко.
Деякі демократи публічно заперечують навіть принцип "не приймати жодних рішень щодо України без України", який постійно звучить від представників Держдепу та Білого дому. На думку критиків, такий підхід призводить до того, що американське керівництво знімає з себе відповідальність та передає зовнішню політику Вашингтона під контроль інших країн (у даному випадку Україні).
Таким чином, ризики того, що вже наступного року підтримка України не йтиме так порівняно гладко, як зараз, є. І справа не лише у впливі трампістів та лівих демократів.
Те, що в українських соцмережах називають відсутністю у Заходу політичної волі для прийняття різких, але потрібних рішень – наприклад, надати Україні новий клас передових озброєнь (авіацію, танки, далекобійні ракети тощо), у глибині може бути досі страхом перед силою Москви. Навіть незважаючи на те, що за ці вісім із лишком місяців великої війни РФ показала себе на полі реальних бойових дій відверто убого.
"Консенсус про перемогу України на політичному рівні все ще не сформований. Поступово формується більшість, якій імпонує ідея, що Україні потрібно надати все необхідне для перемоги, а не просто для стримування ворога, але проблема в тому, що рішення приймає саме меншість, яка мислить в інших категоріях: даємо, дивимося на реакцію Путіна і тоді вирішуємо, що робити далі, і якщо спробувати коротко сформулювати підхід у цьому таборі, то його можна сформулювати так: "щоб Україна не дуже виграла, а Росія не дуже програла", - йдеться у повідомленні. у дослідженні директора Центру "Нова Європа" Олени Гетьманчук, за підсумками спілкування з американськими політиками та експертами.
При цьому, як зазначив у розмові з РБК-Україна перший заступник директора "Нової Європи" Сергій Солодкий, незважаючи на всі навколовиборчі пертурбації, національний інтерес США залишається незмінним – і до нього точно не входять поступки на користь Росії.
"Політики багато про що можуть говорити в ході кампанії, але по-іншому можуть поводитися, потрапивши в кабінети. Згадаймо Трампа, якого так сильно чекали в Москві, вже заздалегідь відкривали шампанське - а так вийшло, що начебто проросійський Трамп надав Україні ту підтримку , на яку не наважився начебто "не проросійський" Обама", – сказав Солодкий.
За словами експерта, аналогічна ситуація загалом складається і в Європі. З 2014 року й досі у ключових європейських країнах багаторазово проходили вибори, змінювалися президенти та прем'єри – а політика у відносинах РФ, у розрізі снакцій, якщо й змінювалася, то у найгірший для Москви бік.
Проте, як мінімум, у США проукраїнські сили хочуть підстрахуватися. За інформацією телеканалу NBC, нинішній Конгрес на своїй останній сесії може ухвалити рішення про виділення нового пакету допомоги одразу в 50 мільярдів доларів. І цієї суми Україні, за ідеєю, має вистачити надовго, незалежно від майбутніх політичних розкладів (загалом із 24 лютого США виділили 65 мільярдів). До того ж завжди залишається опція з ленд-лізом, рішення щодо якого можна приймати без участі Конгресу – але у Вашингтоні поки що хочуть обходитися поточним форматом безоплатної допомоги.
***
Як показують усі соцопитування, переважна більшість українців готові боротися до перемоги і не йти на жодні поступки агресорам, таку ж позицію займає і влада. Російське керівництво також явно демонструє готовність йти до кінця, а населення РФ давно не є суб'єктом, на думку якого звертають увагу (тим більше, і серед звичайних росіян популярний підхід про "священну війну до останнього патрона").
Інша справа – країни Заходу з їхньою звичкою – абсолютно нормальною – до комфортного та передбачуваного життя. І необхідність йти на якісь поступки багатьох дратує, хай вони й виражаються у невеликому зростанні цін. Наприклад, рейтинги демократів у США багато в чому корелюють із цінами на бензин: вища ціна на заправках – Байден менш популярний і навпаки.
Запас терпіння на Заході, напевно, не нескінченний, нехай навіть їхні "жертви" для українців виглядають сміховинними: підвищення ціни на дизель не можна порівнювати з убитими українськими дітьми та зруйнованими містами.
Для західних політиків-прихильників України буде важливо прямо доносити цю думку, як регулярно робить, наприклад, генсек НАТО Єнс Столтенберг. Таких голосів має бути більше. Тому що відчуття "моральної правоти" для пересічних жителів країн розвиненої демократії також дуже важливе. І українцям треба постійно нагадувати, хто тут жертва, а хто агресор, і не давати привід поставити себе з росіянами на одну полицю (наприклад, з повагою ставитись до міжнародних конвенцій).
Не менш важливим є відчуття того, що твоя країна знаходиться на боці переможців. В окремому випадку американців це особливо важливо після фактичної поразки в Афганістані. А в Україні до того ж американські солдати безпосередньо взагалі не воюють. Але причетність до нових успіхів ЗСУ на полі бою, масштабних та успішних контрнаступів – той фактор, який допоможе зберегти міжнародну підтримку.