Вже багато місяців Бахмут є, напевно, найчастіше згадуваною ділянкою фронту російйсько-української війни. Кореспондент РБК-Україна з'їздив під Бахмут, поспілкувався із зенітниками та танкістами, потрапив під мінометний обстріл "вагнерівців". Подробиці – далі у репортажі Віталія Носача.
Спочатку чути тихий свист міни, і вже через секунду гупає десь поряд. Військові кричать: "швидко в окоп!" Але й без наказу, інстинктивно, миттєво падаєш в невеликий окопчик і згортаєшся в позу ембріона. Єдина думка в голові – аби міна не впала прямо в окоп. Під сердцем холод, але за відчуттями – дивним чином – чимось схоже на перебування в київській квартирі під російським обстрілом: "хоч би не в мене, хоч би не в мене".
Коли міни перестають падати, військові кажуть "досить" і наказують повертатися. По одному з дистанцією метрів у 20, тримаючись поближче до посадки, добігаємо до "тилового", великого, глибокого і прохолодного окопу.
Разом з колегою ми знаходимось на передових позиціях зенітників 93-ї бригади "Холодний Яр" під Бахмутом. До російських військ по прямій – десь пара кілометрів.
Дорога до позицій зенітників пролягає через Часів Яр. Через постійні обстріли з боку росіян останніми місяцями назва цього невеликого донбаського містечка вже відома всій Україні. При цьому ще в кінці зими Часів Яр виглядав майже як мирне місто. Про війну, котра вирує зовсім неподалік, можна було здогадатись найперше через малу кількість людей на вулицях – власне, обстрілів тоді було відносно небагато.
Зараз же Часів Яр потроху починає нагадувати сам Бахмут. Зруйновані будинки, засипані сміттям дороги, вирви від снарядів, повсюди земля і пилюка. Але біля доріг трапляються "шашличники" – місцеві мешканці освоїли непоганий у таких умовах вид бізнесу: ставлять мангал, смажать шашлики і продають їх українським військовим, що проїжджають повз.
На окраїні Часового Яру ховаємо автомобіль і пішки йдемо до окопів зенітників, які полюють на російські гелікоптери, що літають на цьому фланзі битви за Бахмут. Від окопів до, власне, бойової позиції йдемо через поле.
– Тримайтесь метрів за 20 один від одного, поближче до посадки. І старайтесь ступати слід в слід, – каже командир, Олег. Місцевість добре проглядається з того боку, не можна, щоб нас помітили – і, звісно, завжди є ризик наступити на міну.
Принцип роботи зенітників наступний: якщо вдається зафіксували ворожий вертоліт, по ньому запускається "Стріла" або "Стінгер" (на озброєнні в загону є і те, і те) – і одразу тікати. Димний слід від ракети видає місце пуску, і росіяни починають обстріл позиції. Щоб добігти до окопу є десь дві хвилини.
Ми лишаємось у посадці, зенітники йдуть до оброслої кущами ями на краю поля. Перед нами – низина, це уже передова лінія фронту. Кілометрів за чотири попереду, вже на боці окупантів, навіть видно їхню машину, яка їде з увімкненими фарами.
– Хоробрий який, – коментує Олег.
У низину перед нами залітають російські вертольоти, і якщо ПЗРК "дістають" їх, можна стріляти. Дальність "Стінгера" – 4500 метрів, "Стріли" – 5000 метрів.
Бувають випадки, коли зенітники бачать вертоліт, але дістати його не можуть, жаліється Олег. Йому хотілось би мати польський ПЗРК "Перун", дальність якого – шість кілометрів. Поляки передавали його Україні, але до цих позицій він ще не дістався.
За нами працює українська артилерія, перед нами, на передовій, ведеться бій. Постійна канонада "виходів" і "прильотів". Але власне російських вертольотів, за якими ведеться полювання, поки немає. Тож є час поговорити з Олегом.
Він родом з Харківщини, тут і вчився. У війську з 2017-го.
– Колись нам треба було виходити на зупинку в сіру зону, відпрацювати по вертольотам. І Соледар: коли товаришу ногу відірвало і я витягував його з поля бою. А навколо міни вибухали, – згадує Олег моменти війни, які йому найбільше запам'ятались.
Він коротко пояснює різницю між американським "Стінгером" і радянською "Іглою": західний ПЗРК більш сучасний, але й більш скрупульозний у навчанні та використанні. З "Іглою" простіше: навів і вистрілив. При цьому без західної зброї, каже Олег, було би сумно. На початку війни NLAW і "Джавеліни" дозволяли навіть пішим розрахункам знищувати колони ворожої техніки.
Зараз же, каже Олег, вороги винесли певні уроки – наприклад, вже не їздять такими великими колонами.
– У них люди як снаряди, наприклад, щоб взяти село, їм треба витратити 600 людей. Вони для впевненості кидають 800. Командирам байдуже, скільки помре, головне – виконати задачу. І вони не відступають, тому з ними і важко, – описує співрозмовник своїх ворогів на цій ділянці фронту – "вагнерівців". На відміну від звичайних "чмобіків", вони не тікають. Але й куди ж втечеш, якщо за спиною стоять "загрядотряди". А от розхвалена російською пропагандою десантура якраз тікає легко: один танк підбили – і все.
– Скільки разів у нас були моменти, коли я пропонував людям: давайте я все організую, є волонтери, які вас можуть вивезти в безпечне місце. А вони ні в яку. В підвалі живуть, ладно би хоч дім був цілий. Від будинку руїни, все згоріло, а вони: "ні, ми тут будемо". А потім як у нас було… Тьоті допомагали, а вона потім розповідала, що чекала вагнерівців, тушонки їм приготувала. Нашої тушонки, яку ми їй давали… – згадує Олег.
Він упевнений, що моральна перевага в цій війні – точно на боці українців, і за рахунок цього ми й перемагаємо окупантів. А сама перемога може бути несподіваною – хоча й не факт, що трапиться скоро.
Зрештою, після годин очікування Олег каже, що сьогодні "не клює", російських вертольотів немає, і за півгодинки варто повертатися на базу. Через хвилину біля нас падає перша російська міна.
– Хлопці, показати вам "Леопарда"?! – гукає до нас танкіст з позивним "Канцлер".
Наступний день, ми знову під Бахмутом, але трохи з іншого боку. Тут знаходяться позиції зведеної тактичної групи "Адам", якою командує Герой України Євген Межевікін. Танкісти брали участь у звільненні Київщини та Харківщини, зараз воюють на Бахмутському напрямку.
Підходимо до танку "Канцлера". Це звичайний Т-64, на стволі якого серед маскувального ганчір’я намотано шматок леопардової тканини. "Канцлер" гордо демонструє шматок зі словами: "ось мій леопард!"
Його звати Олег, родом з Луганська. З початком повномасштабного російського вторгнення він спеціально повернувся в Україну з Німеччини. На Харківщині був поранений в руку, два місяці провів у шпиталі, потім повернувся на фронт.
– В лютому виїхали двома танками під Кліщіївку, я один ПТУР зловив, пацани - два. Наводчик загинув. Важко все і не тільки у нас… Ми-то ладно. Танкіст, навіть який кожен день виїжджає в бій, це не піхота. Перед піхотою я точно капелюх знімаю. Це сидіти в багні під обстрілами… Якщо десь після війни зустріну піхотинця, зніму перед ним капелюха, – розповідає "Канцлер".
Він обурюється тим, що Україні дають замало техніки, а навіть та, яка вже сюди надійшла, до його роти не дістається.
– Я "Леопард" в 2016-ому весь облазив в Польщі. Для мене найголовніше в них – система керування вогнем і захист екіпажу. Захист – це врятовані життя людей. "Корнет" наш танк пробиває, а "Абрамс" – ні. Я взагалі хотів би "Челенджер", там шикарний захист, – розказує "Канцлер".
Загалом у танкістів весела атмосфера, але коли розмова заходить про поранених та загиблих побратимів, видно, як їм боляче.
Ввечері після боїв на базу повертаються екіпажі. Танкісти втомлені за день, хоч і з посмікою, вже в відносній безпеці, але ледь пересуваючи ноги, вилазять з танків та йдуть відпочивати. Але спершу – на доповідь командиру роти з позивним “Полтава”. До нього на чай заходимо і ми.
На другий день повномасштабної війни він прийшов у Харківський інститут танковий військ, який закінчував 30 з гаком років тому. Потрапив в екіпаж бойової машини, брав участь в обороні Харкова. Потім підвищили до командира взвода. Далі перекинули під Ізюм, де "Полтава" став вже командиром роти. Там виконували завдання по взяттю Борової, Шийківки, Зеленого Гаю, були під Кремінною. Далі перекинули сюди, в підпорядкування тактичної групи “Адам”. Її задача – захищати дорогу, якою здійснюється постачання нашого угруповання в Бахмуті.
Як і "Канцлер", "Полтава" жаліється на те, що сучасні західні танки поки не доходять до самих танкістів. Але разом з тим, він теж впевнений в перемозі України.
– Думаю, скоро ми цьому звіру переламаємо хребет і повернемось додому, – каже "Полтава".
Якби був молодшим, додає, то лишився би в армії. Каже, що як бойовий офіцер бачить огріхи у війську і знає, як можна було би їх виправити.
– Ви помітили, що в нас покоління вчиться на своїх помилках, а не на чужих? Ми їх робимо, потім виправляємо. Навіщо було їх допускати? – зітхає "Полтава".
Над текстом також працював Мілан Лєліч.