"Все не може триматись на нас". Як 47-ма бригада нищить росіян під Авдіївкою

47 ОМБР стала стримним щитом від наступів окупантів на найгарячіших ділянках фронту. Вони пройшли контрнаступ на Запоріжжі, бої за Авдіївку та Коксохімічний завод і з боєм відійшли на нові рубежі. Більше – у репортажі РБК-Україна з передових позицій Авдіївського напрямку.

Авдіївка – ще одна українська фортеця. Місяцями у місті точилися найзапекліші бої, на облогу цієї ділянки фронту росіяни кинули тисячі одиниць техніки та живої сили, засипали позиції ЗСУ керованими авіабомбами та хімічною зброєю.

Коксохімічний завод асоціювали із Азовсталлю, адже він став ще однією непорушною фортецею, яку росіяни ніяк не могли завоювати. Зрештою через катастрофічно нерівні сили українські бійці були вимушені з боєм відійти на нові рубежі.

Місто

Прифронтові міста руйнуються росіянами методично і безжалісно. В місті, куди ми приїхали, майже не залишилось місцевих, бо жити вже ніде. Будинки обабіч однієї з головних вулиць перетворились на руїни, в яких ще вгадуються риси минулого життя – дитяча кімната, вирвана стіна і розкидані іграшки та книжки з малюнками. Поряд лампадки і фото дітей, життя яких обірвалося внаслідок російського удару.

Чітко видно як в один момент в місті зупинилось життя, в шматках будівель можна розпізнати кафе, де дивом залишилась стояти вціліла чашка на столі. Посеред зруйнованого міста ми зустрічаємо бійців 47 бригади.

Головний сержант кулеметного взводу "Герф" розповідає, що і сам колись жив неподалік.

– З початку російського вторгнення я був вимушений вивезти родину з Донецької області. Після чого втратив половину майна, повилітали вікна, двері.

– Зараз ваша домівка в окупації?

– Ні, на даний час ні, але близько.

Поряд з "Герфом" стоїть його побратим – "Джокер", він командир мінометної групи. Чоловік одразу розповідає про зброю – каже, що вона досить ефективна, але росіяни роблять ставку на людський ресурс. "М'ясні" штурми продовжуються і в цьому питанні у окупантів немає жодних сентиментів.

– Щоб ви розуміли, як це відбувається. Йде по полю до нас кацап. Він вірив в те, що там сидять його побратими і чекають, поки він принесе БК, хоча їх там вже немає, тому що ми їх знищили. Він просто йде як м'ясо. Він проходить, якщо по ньому не стріляють, а за ним уже потім йде група з трьох чоловіків. І це ми вирішуємо, знищувати цього одного або, як сказав би рибак, "прикормимо" його і знищимо вже всю групу.

Мінометники

Дорога ближче до фронту вже майже непрохідна і більше схожа на поверхню Місяця. Всюди видніються величезні вирви та чутно гуркіт, а ворожа авіація час від часу скидає керовані авіабомби. Водій нервово тисне на газ, починається особливо небезпечна ділянка, вже зовсім близько позиції українських мінометників.

– Швидко, в підвал!

Під нескінченний гуркіт скидів дуже швидко забігаємо в укриття. Колись звичайний підвал тепер перетворився на локацію для наших бійців. Як тільки заходимо, відчуваємо тепло і запах кави, яку заварюють у старенькому металевому чайнику.

Поки гріємось, бійці розповідають, як вони потрапили в ЗСУ і що думають про війну. Один з військових – командир мінометної батареї Денис "Цезар" Саліхов каже, що ситуація складна, але здаватись ніхто не збирається.

– Насправді ми вже пройшли дуже багато. Контрнаступ в Запоріжжі, потім тут Авдіївку, а бригада створена тільки трохи більше року. Тобто ми вже показали, що ми щось можемо. Будемо показувати далі. Правильно, Андрюха?

У відповідь боєць "Печкін" усміхається і киває. На питання, чи втомилися, один з бійців дивиться на іншого і зі сміхом каже: "А нас хтось питає?"

Лише за добу росіяни можуть скидати по цій ділянці до 100 КАБів. Втома звичайно є, але відступати не можна, каже "Цезар".

– Я дотримуюсь такої фрази, що краще носити важкі обладунки воїна, ніж легкий ошийник раба. І крім нас це зараз ніхто не зробить. Але можна передати привіт хлопцям, які сидять по Буковелях, щоб потроху збирали сумки і вирушали в 47-му бригаду. Поки в них є на це час і вибір.

Коли ситуація стає більш спокійною, бійці беруться до роботи. На подвір’ї колись чийогось угіддя посеред груд цегли та шматків вікон і дверей замаскований міномет М-120. Ним вправно володіє головний сержант батареї "М’ясник". Він називає свій позивний і одразу з іронією в голосі каже, що, мабуть, не варто пояснювати чому обрав саме таке прізвисько. Чоловік обережно знімає маскування зі зброї і показує де саме встановлюється приціл.

– А як ви розраховуєте координати?

– По спеціальній програмі розрахунку для артилеристів. Нам передають координати цілі. Я ввожу в програму, вона розраховує. Потім встановлюю міну, якою працюємо. Американці, хотіли позичити в нас її, але ми не віддали, – каже М'ясник і задоволено посміхається.

Над головою чутно звук дрона. Ми затихаємо і рефлекторно втискаємо голови в плечі, адже це може бути ворожий скид, але чоловік заспокоює: "Наші, наші". Коли розвідка закінчилась, бійцю передають по рації команду і міномет видає гучний залп. Через хвилину стає відомо – снаряд влучив у ціль.

Піхотинець

В черговому стертому росіянами прифронтовому місті зустрічаємо піхотинця "Хало". Знаходимо підмурок, на якому майже немає скла, аби присісти. На фоні голосно кричать коти – місцеві мешканці залишили їх, втікаючи від обстрілів, і тепер в порожньому місті їх вже нікому годувати. Лише військові діляться з ним своїми сухпайками.

"Хало" каже, що бої іноді проходять і за 30 метрів від позицій ЗСУ. Окупанти підходять максимально близько і їх не завжди можна помітити, тому, коли бій закінчився, періодично відбуваються зачистки, коли окремих росіян "доганяють" вже майже на українських позиціях.

– За 30 метрів фронту сильно не думаєш. Або ти, або тебе. Просто бачиш ворога і стріляєш, і все. Навіть не задумуєшся сильно. І все робиш, щоб і вони не просунулися, і щоб сам цілий був.

Українські воїни проводять на позиціях в безпосередній близькості до фронту по кілька діб. Весь цей час вони можуть навіть не пити води.

– Там по дві-три доби можна не їсти і не пити. Закрив очі, наче спиш, але насправді – ні. Бо постійно вслухаєшся в шелести всілякі, звуки виходу і приходу.

Нашу розмову перериває звук сирени. В цьому місті вона чомусь дуже висока і тонка – не така як в інших містах, які знаходяться далі від фронту. Під звуки сигналу "Хало" каже, що українське суспільство дещо "розслабилось", бо не бачить того, що відбувається тут – біля фронту.

– Через звичку вони розслабились. Поки вони своїми очима не побачать, наприклад, що тут робиться, через те, що росіяни підійшли ближче, нічого не простимулює їх. Просто походити по зруйнованих будинках, подивитися, що тут коїться. Ми теж не вічні. Потрібно донатити та допомагати. Тільки на нас не може все триматись.

Пташки-розвідники

Вже затемна виїжджаємо на позиції аеророзвідників, які цілодобово слідкують за ворогом. Водій одягає тепловізор, адже поблизу лінії зіткнення фари вмикати дуже небезпечно, тому дорогу підсвічує лише повний місяць.

Підвал, де розташувались бійці, нагадує невелику штаб-квартиру для спостережень – всюди розставлені монітори, на яких видно фронтову лінію, місця пересування техніки і живої сили росіян. Тут зібралась компанія операторів БПЛА – "Маестро", "Історик" та "Арракіс".

Завершивши розвідку, бійці показують нам відео з дронів – на кадрах видно поля з випаленими плямами і шматки дерев, під якими ховається ворог. Ударний дрон наводить приціл та випускає боєприпас, за секунду окупанта накриває гриб вогняної хмари. Після того, як пил розсіюється, стає видно, як росіянин розтягується по землі, а неподалік від нього лежать його бойові "колеги", яких заздалегідь звалили в купу один на одного.

Дрон піднімається вище і ми бачимо, що тілами окупантів усіяно все поле. Завтра на їхнє місце прийдуть інші і ходитимуть їхніми трупами. "Маестро" показує на монітор і згадує чергову історію.

– Був випадок. Прийшли троє забирати пораненого, вони його протягли вже 50 метрів і передумали. Кинули його, забрали з-під нього покривало, зброю та й пішли. Він почав за ними повзти. Вони сіли під дерево перепочити, ну а тут ми. Загалом під деревом пощастило лише одному з них.

Пізно вночі ми повертаємось з позицій. Фронт – важке і жорстоке місце, яке складно описувати, скільки б ти тут не був. Росіяни не вигадують нічого принципово нового, їхня головна стратегія – використовувати людський ресурс стільки, скільки треба, щоб захопити чергове село чи місто.

Українські військові, які погоджуються спілкуватись з журналістами, по-різному описують війну. Досвідчені "вовки" жартують і сиплять "байками", молоді бійці з захопленням показують свою зброю і нові набуті навички. Їх об'єднують дві речі – втома і заклики до мирних не забувати про війну, адже без залученності усіх виграти її буде вкрай важко.