Про навчання українських військових, переїзд в Україну, відносини з родиною в США та важливість підтримки України заходом під час повномасштабної війни – у розмові з РБК-Україна.
Американець Майк Вілсон, батько п'яти синів, вже багато років допомагає українським військовим і ветеранам. Раніше приїздив в Україну час від часу, але після повномасштабного вторгнення РФ Україна стала його другим домом.
Ще у 2015-му Вілсон тренував українських військових – навчав їх стрільбі, яку сам колись опанував у морській піхоті США. Зараз веде розмовний клуб англійської мови у благодійному фонді "Після Служби" і планує відкрити "Київський вестерн салунн" – місце зустрічей людей зі спільними інтересами.
РБК-Україна поспілкувалося з Майком Вілсоном про його життя в Україні, навчання військових та про те, що потрібно нашій країні для перемоги у війні.
Далі – пряма мова співрозмовника.
Вперше я побував в Україні у 2012 році, ще до початку Революції Гідності на Майдані. Пізніше, невдовзі після початку війни на Донбасі, приїхав в Україну знову. Як колишній морський піхотинець, дуже хотів бути корисним і відчував, що зможу тренувати українських військових.
На перших порах допомогли знайомі. Мене звели з військовими, які на той момент базувалися у Миколаєві. Я приїхав туди, привіз зі США мішені. Мені дали на навчання хлопців, які теж були з морської піхоти, і ми на цьому фоні відразу знайшли спільну мову. На перших заняттях у мене буквально стискалося серце: бачив, що бойовий досвід у них є, але деякі просто не вміли стріляти. Хоча це базові навички. Вони тоді тільки що вийшли з АТО, але їх довелося вчити фактично заново.
Тоді я приніс їм вже більші мішені, під розмір людини. Це були мішені з "бичачим оком" (bull eye) – окресленим центром посередині, вони краще підходили для навчання. Ставив їх на відстані 200 та 300 метрів.
З відстані в сотню метрів вони вже добре вміли стріляти, але цього було недостатньо, адже більшість пострілів на фронті робляться із більш далекої відстані. Я проводив для них навчання за типовою програмою Корпусу морської піхоти Сполучених Штатів, де якраз і вчили влучній стрільбі.
Також важливо було опанувати таку річ як вогневий контроль. Коли вас накриває ворожий вогонь, важливо правильно реагувати: не сидіти й молитися, що вас омине куля, а влучно випустити, скажімо, 6 магазинів зі 180 патронами так, щоб вразити противника.
Наступним кроком розробив програму, за якою могли б навчатися військові й надалі. Склав навчальний план. Щоб кожен, хто виходив з курсу, знав всі основи поводження зі зброєю і тактику ефективного ведення бою. Важливо було навчити тих, хто потім би тренував інших і поширював ці знання та навички серед інших військових.
Я провів курс і знову повернувся до Штатів. Там на мене вийшли співробітники ЦРУ. Зателефонували, і я запитав, звідки у них мій номер. Бо номер був новий, ще не зареєстрований. Відповіли: "ну, у нас свої шляхи". Посміялися. Після цієї розмови я сам подзвонив у спецслужби і спитав, чи це бува не розіграш, і чи справді взагалі мені телефонувала реальна людина. Бо, знаєте, не щодня вам телефонують із ЦРУ.
Насправді розмова була доволі буденною. Вони розпитували, хотіли переконатися, що я нічого не порушував. Не воював, наприклад. Я зараз цивільний, і маю повне право бути волонтером, можу тренувати людей. До того ж я був на боці добра – на боці України. Якби я раптом вирішив поїхати в Росію і тренувати їх військових, то мене б точно вже давно заарештували.
У мене п'ятеро синів, всі вони вже давно виросли, кожен з них зробив гарну кар'єру. Хтось пішов у бізнес, хтось став військовим, хтось займається спортом. Я ними дуже пишаюся, як і вони мною.
Багато років тому я розлучився, і коли ми з дружиною прийняли рішення розійтися, всі сини залишилися жити зі мною. Хоча дружина й пішла від нас, ми з нею далі по життю ніколи не були ворогами. Я не допускав, щоб діти якось негативно до неї ставилися. І намагався зробити так, щоб сини любили й однаково поважали і маму, і батька.
Всі сини вирішили залишитися жити зі мною, це було їхнє свідоме рішення. І, знаєте, ніхто з нас про це не пожалкував. У нас вдома завжди було гамірно. Ми були великою, дружною сім’єю. Ми разом вчилися чомусь новому, разом розважалися, пізнавали світ. Жили таким собі "чоловічим колективом", і всім так було комфортно.
Коли сини виросли і роз’їхалися, в якийсь момент я подумав: "О, нарешті тепер я вільний і можу робити все, що хочу". Але через секунду була вже інша думка: "Стоп, а що я хочу робити?". Відповіді на це питання я не знав. І ось тоді прийшло розуміння того, що будинок став порожнім. Раніше було гамірно, весь час вдома хтось розмовляв, сміявся. Але прийшло відчуття порожнечі, і мені знадобилося три роки, щоб до цього звикнути.
Перші роки після того, як сини виїхали, були для мене непростим періодом. Хоча я завжди по життю був соціальною людиною: спілкувався, маю багато друзів і знайомих. Спілкування мені загалом вистачало, але коли будинок пустий – це щось інше. Я хотів, щоб мої сини були поруч, і все одно певний час почувався самотнім.
В таких ситуаціях рятує, якщо займаєшся улюбленою справою, яка дає сили. І дає розуміння власної користі, що ти живеш не даремно, а комусь допомагаєш. Я вирішив і далі сконцентруватися на тому, щоб допомагати Україні.
Після навчань українських військових, у США я продовжив спілкуватися з тими, хто так чи інакше займається різними питаннями по Україні. Це були мої однодумці, і всі ми сходилися в тому, що треба акумулювати сили для допомоги, особливо поки країна у війні. Хтось возив в Україну ліки, хтось займався різними іншими гуманітарними питаннями.
Ми продовжили спілкування, і з часом я повернувся в Україну знову, вирішив не їздити туди й назад, а залишитися жити тут. Сини сприйняли моє рішення з повагою і з розумінням. Мій молодший син – теж морський піхотинець, як і я. Син мені сказав: приїхати в Україну під час війни – це найкрутіше, що я колись робив.
Я зараз веду в Україні кілька проектів, в тому числі для ветеранів. Один з них – розмовний клуб англійської мови у благодійному фонді "Після Служби". Це потенційно допомагає молодим хлопцям, які повертаються з війни, знайти непогану роботу. Але головне – це психологічно допомагає краще повертатися до цивільного життя. Вони не закриваються у собі, спілкуються з однодумцями.
Другий мій проект народився з розуміння того, що українська культура – надзвичайно багата, але вона зазнала величезного впливу СРСР. Це позначилося й на тому, як люди в Україні спілкуються.
Помітив, що старші за віком люди мало комунікують навіть на рівні своєї родини. Особливо ті, хто одружився до розпаду Союзу. Спостерігаю за людьми і бачу, що вони разом рідко кудись ходять, проводять мало часу спільно. Для них шлюб – скоріше як договір, розділення обов’язків: хтось заробляє гроші, другий займається побутом. Але діалогу між ними – мінімум. І навіть особисто мені певний час було важко знайти людей в Україні, з якими спілкуватися легко і невимушено. З якими легко стати другом.
Тому, щоб трохи об'єднати людей, я придумав в Україні ще одну ініціативу – "Kyiv's Western Saloon", це також буде ресторан і розважальний музичний центр. Хочу зробити його таким собі клубом цікавих людей, брати туди на роботу ветеранів.
Разом з командою ми збираємо кошти на відкриття такого приміщення шляхом краудфандингу. Можна придбати членство в клубі навіть за 1 долар або за 40 гривень. Насправді справа тут зовсім не в грошах: ті, хто купив членство всього за 1 долар – це будуть наші найцінніші люди. Головне – формувати навколо себе спільноту, і ось це спілкування і налагодження контактів – найважливіше.
Ми також з друзями збираємося по вихідних у відомих локаціях Києва – на Золотих Воротах, на Подолі, на скляному мосту, і прямо на вулиці вчимо всіх бажаючих танцювати. Таким чином привертаємо увагу до проекту. Ідея таких спільнот може дати розуміння того, що гарні ідеї спрацьовують, якщо ви працюєте в команді. В Європі та США серед людей дуже популярно бути членом різних клубів за інтересами, об'єднуватися в спільноти. Люди можуть разом вирішувати різні нагальні питання і добиватися змін.
Відчуваю, що українцям під час війни важливо об'єднуватись у якійсь спільній меті. Це не обов'язково має бути щось велике і масштабне. Навіть звичайні знайомства, які на перший погляд не мають сенсу, потенційно можуть допомагати в перспективі.
Наприклад, недавно мені треба було вирішити питання з підготовкою відео для наших соцмереж. Я не знаю української, то як я шукатиму людей, які цим займаються? Допомогло те, що я знав людей, які можуть пошукати і тим самим допомогти. Так і з усім іншим: широке коло спілкування і те, що ми називаємо соціальним капіталом, допоможе українцям вирішувати спільні задачі і досягати успіху.
В українській армії за ці роки відбулося багато позитивних змін. Але я переконаний, що їх могло бути більше. Війна почалася 10 років тому, і до гострої фази вторгнення РФ було немало часу, щоб наростити потужності, власне виробництво зброї, організувати регулярне поповнення боєприпасів.
Для перемоги у війні, окрім потужного захисту фронту, має бути єдність. Як в суспільстві, так і в армії. Рядові військові повинні відчувати, що командування їх підтримує. Якщо у них між собою буде згуртованість і координація, ми підвищимо шанси на те, щоб відкинути Росію з територій, які вона окупувала.
На жаль, в українській армії все ще служить якась кількість командирів з "радянським" мисленням. Які думають, що вони все знають краще, тому більше нікого не слухають. Вважаю, що чим більше молодих буде в командуванні, тим краще. На зміну тим, в чиїх голові ще живе СРСР, мають прийти ті, хто Радянського Союзу просто не застав. Або на кого він не встиг якимось чином вплинути.
Важливо також розвивати й економіку безпосередньо в Україні, яка б поступово ставала менш залежною від зовнішньої допомоги. Це не має бути тільки гуманітарна допомога, бо гроші мають працювати всередині країни. А для цього важливо, щоб самі українці відкривали бізнес і розвивали його.
Мають бути різноманітні стимули і податкові пільги для компаній, які б розвивалися у себе вдома і створювали робочі місця. Свого часу так було у США, коли там запровадили економічні стимули для тих компаній, які виходили на китайський ринок. Вони побачили, що у своїй рідній країні працювати вигідніше, і частина бізнесу повернулася. Так це мало б працювати: має реально працювати покарання для порушників, і ефективні стимули для тих, хто хоче розвивати і створювати якісні продукти та проекти.
Дуже обурює, коли хтось на міжнародному рівні виступає проти підтримки України. Кажуть про дальність ракет, що не можна вражати військові цілі на території Російської Федерації. Але ж це як вийти на боксерський ринг і просто стояти. Ось ви на боксерському рингу, але ви просто закриваєтеся від ударів, не атакуєте. Просто дозволяйте опоненту продовжувати вас бити. Коли вдається ухилитись від удару, а коли – ні. Чи переможете ви таким чином? Звісно, ні. Виграти можна не захищаючись, а атакуючи.
Росія продовжує наступ, а потім світ каже: "Ой, не робіть цього, вам цього не дозволено". Можливо, Україна сама вирішуватме, як вести війну? Україна ніколи ні на кого не нападала: в Україну вторгнувся ворог і країна захищається.
Президент України має виходити й просити зброю. Але в демократичних країнах важливість зброї для України мають і так розуміти самі. Натомість через рішення деяких країн у українських військових певним чином зв'язані руки. Прикро, але багато країн просто кажуть: "Війна – це не в нас, це далеко", "Добре, якусь підтримку ми надамо, але не всю".
Мені розповідали військові, що частина танків, які надходять Україні з-за кордону, можуть вже мати якісь поломки, і їх доводиться ремонтувати. Щоб зробити працюючим один танк, іноді треба ще два танки. Просто тому, що з них треба взяти необхідні деталі. Таке враження, що деякі країни хочуть позбутися своєї застарілої техніки. І думають: чому б не відправити все це в Україну?
Гадаю, Україні у війні могла б допомогти американська морська піхота. На жаль, ніхто її сюди не надсилає. І невідомо, чи станеться це колись. З одного боку, США нарощують присутність в Європі. Це означає, що ми стаємо ближче до України фізично. Однак я все одно дуже сумніваюся, що Штати колись візьмуть безпосередню участь у війні, відправивши сюди регулярні війська.
Гадаю, після виборів президента у США восени цього року мають бути зміни на війні в Україні. Втім, президент – це лише одна з гілок влади. Є законодавці, є виконавці законів. Є судова влада. І головне завдання – щоб підтримка України не завершувалася.