Що відбувалося з партизанами у полоні у російських військових в окупованому Херсоні, які "процедури" застосовували окупанти і як їх характеризують колишні полонені, – нижче у матеріалі РБК-Україна.
Російська армія окупувала Херсон через тиждень після початку повномасштабної війни. Багато місцевих жителів навіть не встигли зрозуміти, як це сталося – соцмережі та новини не давали конкретної інформації, села поблизу облцентру швидко втратили зв'язок, а потім у самому місті з'явилися чужі військові. Вони заявили, що "звільнили" Херсон і тепер тут запанує "русский мир".
Понад 8 місяців херсонці жили в окупації. Весь цей час у місті йшла тиха боротьба із російськими загарбниками. Підпілля працювало за кількома напрямками – головним чином, ідеологічним та силовим. Одні розвішували українські прапори, фарбували бордюри у жовто-блакитній та уникали зустрічі з росіянами. Інші ж її шукали. Результатами таких зустрічей найчастіше були втрати в особовому складі окупантів.
У відповідь російська армія почала використовувати свій головний інструмент у "звільнених" нею ж населених пунктах - терор. Людей вишукували, затримували та відправляли на камери, які швидко перетворилися на катівні. Там їх допитували, проводили "процедури" і відмовлялися вірити, що більшість партизанів не мають ані "американських кураторів", ані грошової вигоди.
39-річний херсонець Петро Жадан пробув у полоні росіян 73 дні. Він говорить короткими фразами, мало змінюючи вираз суворого обличчя. З 2015 по 2021 рік Петро воював в АТО на Донецькому та Маріупольському напрямках. Коли місто окупували, він зрозумів, що може опинитися у списках "небажаних".
– Я ховався. Зайвий раз містом не лазив. На роботу не влаштовувався, бо з моїми документами кудись влаштовуватись – у мене одразу їх перевірять. Там же список був. Я спочатку був у списку, але люди допомогли та список вивезли. Ось вони мене так довго шукали.
Чоловікові доводилося бути обережним, але вдавалося видобувати для ЗСУ необхідні координати та коригувати удари. Росіяни шукали Петра близько п'яти місяців і, мабуть, так і не знайшли, якби не місцеві колаборанти. Чоловік здогадується, хто конкретно вказав на нього – сьогодні ця людина разом із окупантами ховається на лівому березі області. Петра затримали 6 серпня, але саме слово "затримання", на думку чоловіка, не зовсім доречне.
– Я не можу назвати це затриманням, це було викрадення. Я теоретично говорю – коли наша поліція приїжджає – це затримання. А тут ліві якісь приїхали взагалі незаконно. Вибили хвіртку, залетіли. Обличчям у підлогу, з автоматами.
Росіяни вже знали, що Петро служив. Чоловік спробував себе врятувати – сказав, що працював в армії кухарем, але співробітники ФСБ швидко відновили на комп'ютері фотографії зі служби. На знімках Петро стояв зі зброєю у бліндажах. Чоловіка одразу відвезли до ізолятора тимчасового тримання, допит із "процедурами" вирішили проводити вже наступного дня.
Петра били близько 9 днів поспіль – струмом, руками та палицями. Коли тортури стали нестерпними, чоловікові запропонували варіант – він дає "інтерв'ю" російському телеканалу і його відпускають.
– Я дав інтерв'ю. Запитували, грубо кажучи, як я докотився до такого життя. Чому воювати пішов, де служив, де воював? Там було все з аркуша. Вони дали лист перед цим, кажуть – ми тобі диктуємо, ти записуєш, даємо день, щоб вивчив, та й все.
Коли камера вимикалася, поведінка молодого хлопця-інтерв'юера та двох дівчат різко змінювалася. Петра залякували 20 роками російської в'язниці, а згодом і довічним. Як обвинувальну статтю називали "тероризм". Після кількох зустрічей із пропагандистами чоловіка, зрозуміло, нікуди не випустили, хоч і обіцяли.
- Після відео мене вже не чіпали, я просто сидів. Вони так і не відпустили, сказали, після інтерв'ю через 5 днів відпустять. Але відпустили за 73 дні.
У камері, де на 4 місця припадало по 8-9 полонених, була постійна "тєкучка", розповідає Петро. На двір затриманих не випускали. На запитання – чим годували, чоловік відповідає коротко: "Їжею. Як у в'язниці". Через 73 дні Петра вивели з камери, дали розписатися у заяві про те, що він не має претензій до тих, хто його катував, та випустили на волю.
І хоча Петро погодився спілкуватися з журналістами, видно, що спогади даються йому складно. З бажанням якнайшвидше позбавити Петра необхідності переживати це знову, ми ставимо останнє питання про плани на майбутнє. Несподівано чоловік усміхається та відкидається на спинку стільця.
– А цього я вам не скажу. Секрет.
38-річний Роман Шаповаленко – чоловік невеликого зросту з рудою бородою та світло-карими очима. Він сідає навпроти нас у толстовці, на якій зображено архангела Михайла в кольорах українського прапора. Спочатку чоловік помітно нервує і постійно п'є холодний чай із пляшки. Але дуже швидко його мова стає спокійною та плавною.
– У перші дні було дуже страшно, але водночас ми знали, що треба робити, організувалися самі. Я таксував. У нас був додаток Zello, ми як по рації спілкувалися щомиті, можна було онлайн передавати голосові повідомлення, нас було людей 8-9 таксистів. І хто бачить скупчення орків, пересування по мосту, коли вони їхали, ми один одному перекидали, у кого був контакт із військовими, передавали координати.
Організація партизанів відбулася якось сама собою. Не було командирів, чітко окреслених планів, розподілу обов'язків. Кожен робив те, що міг робити. Роман допомагав своєму другові Олексію вішати українські прапори та паралельно "змальовував" позиції окупантів.
- Я прорвався на одну зону біля річки, там стояв плавкран, мене помітив охоронець. Підійшов до мене, я йому одразу паспорт показую – свої. Кажу: "Дядьку, мені треба подивитися на Антонівський міст, як вони їдуть". Він каже – залазь, бінокль тобі дам. Дав бінокль, я зняв на відео їхнє пересування, потім дідусь піднімається, каже: "Тебе там по камерах засікли, їдуть". Я змився.
Через деякий час херсонці потроху почали втрачати віру. І підпілля із подвійною силою зайнялося підняттям морального духу. На 9 травня партизани виготовили плакат, де написали "Зі святом, ні рашизму!", але літеру "р" замаскували під "ф". Плакат висів днів з десять, перш ніж окупанти зрозуміли, що до чого. За цей час чимало херсонців, побачивши банер, розуміли – підпілля працює, отже, не все втрачено.
– Трьох наших партизанів намагалися схопити орки. У ході цього бою з наших лише одного поранили, а двоє наших пішли. Коротше кажучи, вони утрьох поклали 10-12 орків. Закидали гранатами. Не знаю, наскільки це правда, але це розповідали, і люди чули, є свідки. Тож Херсон боровся. Як міг і чим міг.
Роман та Олексій одразу домовилися, що дадуть один одному годину, потрапивши в полон. Того дня Романа затримали першим. Минуло аж півтори години, перш ніж тортури стали зовсім нестерпними і росіяни отримали дані про Олексія.
– Електрика – це у них якийсь фетиш був. Вони називали її гуманним видом тортур, хоч не розумію, в чому тут гуманізм. Мабуть, щоб синців не залишав, видимих ушкоджень. Але це їх не зупиняло і від фізичних ударів, палиць. Особисто до мене кілька разів застосовувалося. З кулака ребро зламали, як я потім уже зрозумів. Днів 30 я не міг нормально перевернутись. Але так, у них електрика – це фетиш.
На допитах чоловікові ставили стандартні для російської армії питання – хто його куратор і чому він займався агітаційною діяльністю. Вірити в те, що Роман, як і багато хто, робив це з власної волі, окупанти відмовлялися геть-начисто.
- Була навіть одна розмова на спокійних тонах, скажімо так. Кажуть: "Ну скажи мені, нахріна ви це робите, прапорці розвішуєте, ось це все? Та що ж ви всі тут такі ідейні, зрозуміти не можу! Що вам дала ваша країна, що ти за неї так топиш?" Тут я візьми та ляпни: "Все те, що ви хочете у нас відібрати". Після цього теж прилетіло. Напевно, відповідь не сподобалася.
Романа катували три дні поспіль. Перші дві "процедури" були пов'язані в основному зі струмом – проводи приєднували спочатку до вух, а потім до статевих органів. На третій день чоловіка вели на допит і спитали, яка з "процедур" сподобалася йому найбільше. Роман, вкотре нарікаючи на почуття гумору, каже, що відповів неправильно – сказав, що "атракціони" його в цілому не захопили. І тоді його вирішили топити.
- Вони зав'язали мені руки за спиною, натягли майку на голову і почали лити на обличчя воду з п'ятилітрової баклажки. Потім захлинувся, відкачали. І так три-чотири рази, поки я не відключився. Одному здалося цього мало, дістав ножичок тактичний, поколупав у нозі. Потім "наклали джгут" – скотчем заклеїли. Я заходжу після "процедури" в камеру, мені кажуть: "Чайку будеш?". Я кажу: "Блін, пацани, я так напився, як іхтіандр. Я, по-моєму, п'ятилітровку випив сьогодні".
В ізоляторі були душові, але більшість полонених воліли митися в камерах. На душ давали дві хвилини, і їх, як правило, ні на що не вистачало. Тому Роман із співкамерниками спорудили свій "душ" – пробили шматком леза дірки у кришці від пляшки, гріли воду, лежачи на ній весь день, а ввечері заливали її в ємність та купалися.
Першу передачу Роман отримав за тиждень після того, як потрапив у полон.
– Передача була така безглузда – буханець хліба, щось ковбасне. Таке. Туалетний папір. Маячня, але це була найкраща передача, тому що я зрозумів, що мене знайшли і знають, де я.
Для ув'язнених було дуже цінно дізнатися, що родичі їх знайшли. Один із співкамерників Романа – молодий хлопець із Даріївки, їхав на заробітки до Польщі, а потрапив у полон. Рідні проводжали його та думали, що він перебуває за кордоном. Таких історій – сотні. Тому сам факт "передачі" говорив про те, що на волі є люди, які подбають про тебе.
– Передачі обполовинені доходили. У плані цигарок взагалі. Коли я побачив сигарети, які мені сестра передала, подумав, що щось не те. Вона знає, що я курю. А замість Camel ми отримували їх БТ та "Стюардесу". Це років 90-х сигарети, я востаннє бачив, як тато ще їх курив. Це теж сміх. Їх же курити, насправді, неможливо було. Вони не тягнуться, гаснуть.
Нормальні сигарети можна було отримати після "процедур", тож у в'язнів швидко утворилася звичка – просити тих, кого ведуть на допит, принести кілька цигарок. Після тортур росіяни іноді могли "розщедритися" і дати полоненому кілька сигарет із його ж передачі.
Щоб окупанти не забирали у полонених продукти, їхні родичі стали робити їх максимально відразливими. Запечатаний ціпок ковбаси відкривали, нарізали і укладали по баночках. Такої їжі росіяни не забирали – боялися, що вона може виявитися отруєною.
Романа випустили 19 жовтня. Того ранку він взяв охоловшу каву, яка залишалася ще з вечора, сигарету і вийшов "на балкон" – так ув'язнені називали місце біля невеликого вікна, звідки було видно "свободу".
– Сів, цигарку закурив, кавою запив. О 8:15 відчиняються двері, кажуть: "Ти, на вихід". Я з кавою кажу: "Так дай каву хоч допити". Я був у шоці. А мені: "Ти що охрінів? Давай бігом!".
У чоловіка не виявилося придатного для погоди одягу, адже привезли його ще влітку. Але на той момент до жовтневого холоду Романові не було жодного діла. "Поруч стояв магазин, підійшов до магазину покурити, руки-ноги тремтять, не знаю, які тоді почуття були. Стоїть мій колишній співкамерник, дідусь такий. Він: "Оце так, випустили!". Обнялися. "Що ти там, додому , грошей дати на проїзд?". Я кажу: "Не знаю, що звідси йде, я пішки пройдусь".
Вдома ніхто не знав, що Романа випустили. Мама, побачивши сина, який повернувся з полону, одразу ж розплакалася, а 10-річна донька кинулася обіймати. За дружиною він заїхав сам і забрав її з роботи.
- Що ви можете про них сказати?
– Нічого. Це не люди. Це навіть не орки. Це тварюки. Я не знаю, хто їх народив. І взагалі, в натурі, може, їх у якійсь біолабораторії вирощують. Як ці виродки, не дай боже, щоб вони повернулися додому цілі, як вони своїх дітей виховуватимуть? Такими методами? Як вони змушували нас елекрошокерами їх гімн навчати, також нехай вони своїх дітей змушують під струмом робити уроки.
До кімнати, де щойно були колишні полонені, заходять три прокурори – Лілія Рашевська, Валерій Касьяненко та Олександр Голубцов. Усі троє – прокурори з Херсона та області. Вони сідають навпроти нас, приймаючи однакові пози.
Ми ставимо питання про те, як верифікуються свідчення потерпілих. Офіційно верифікація як така не проводиться – згідно з міжнародними стандартами у показаннях постраждалих не сумніваються. Але у прокурорів, які мають досвід у подібних випадках, вже є свої методи.
– У нас вже допитано 160 потерпілих і вже у нас певна картинка склалася, як це відбувалося. Тому, якщо людина розповідає, як це все було насправді, воно вже й сприймається нормально. А якби розповідали щось інше, ми це зрозуміли б, – розповідає Олександр Голубцов.
Рашевська, у свою чергу, зазначає, що правоохоронці після деокупації Херсона провели ретельний огляд місця події. Потерпілі, яких опитують, описують камери, орієнтуються.
– Вони показують, як їх заводили, де тримали, у яких камерах сиділи. Коли в медіа публікували фотографії, потерпілі вгадували свої знаки, які залишали на стінах. Засічки, як рахували дні, писали фрази. Навіть коли ми оглядали місця, до нас підходили люди, казали: "А я там свою камеру впізнав, чи можна подивитися?". А ми йому: "А чи можна ваші анкетні дані?"
На питання про те, що найбільше шокує в оповіданнях полонених, прокурори, не замислюючись, водночас відповідають: "Жорстокість". Голубцов додає:
– Шокує, як вони просто ставляться до тортур. Заганяють голки під нігті та в спину людям. Прикріплюють до статевих органів дроти, якими проводять струм. Це для них...
– Кайф, –закінчує фразу Валерій Касьянов.
Сьогодні всі три прокурори працюють у Києві з потерпілими. Але в перші тижні великої війни вони опинилися в пастці своїх посад. Списки складалися дуже швидко і завдання виїхати з міста майже відразу, за страшною іронією, перетворилося на "російську рулетку".
– У той період окупації, доки ми там були, ми взагалі не виходили з дому, жили не за своїми адресами. Якщо нам щось треба було, то цим усім займалися родичі, друзі. Містом ми не пересувалися, – зазначає Рашевська.
Їм пощастило – усі троє поїхали за своїми паспортами ще до того, як їхні прізвища потрапили до списків. Говорячи про своїх "колег", які погодилися працювати на окупантів, прокурори ретельно підбирають слова, але не тому, що не хочуть когось образити. Просто сама посада зобов'язує вибирати висловлювання.
– Ми ж працюємо, спілкуємось між собою, у нас велике коло спілкування правоохоронців херсонських. Вони теж проходили через ці підвали, але зробили свій вибір у бік України. А щодо цих особистостей… Ми, напевно, не можемо коментувати їхні моральні якості. Це був їхній вибір, – каже Рашевська, її слова підхоплює Голубцов:
– Неодноразові були випадки, коли людей катували з метою змусити співпрацювати. Але більше відмовилося, аніж погодилося. Адже ми давали присягу. І вибір є завжди.