Про реабілітацію після втрати кінцівок, проблеми з інклюзивністю в Києві та країні в цілому, а також про суспільство в тилових містах РБК-Україна розповів громадський діяч та військовий Олег Симороз.
Київський активіст Олег Симороз пішов до лав українського війська на початку повномасштабного вторгнення. Щоб захистити рідне місто від ворожої навали, він взяв до рук зброю і ризикнув найціннішим - своїм життям.
Потім була Донеччина, де чоловік наїхав на протитанкову міну і втратив обидві ноги. Нещодавно його виписали з лікарні після першого етапу лікування та реабілітації. У розмові з виданням Симороз говорить про відсутність державної програми реабілітації військових та багато критикує місцеву владу. Далі – головне з бесіди.
Повне інтерв’ю дивіться нижче на YouTube-каналі РБК-Україна.
Мене в Києві знали як громадського активіста. Коли сталось велике вторгнення, мені здавалось, що важливо залишитись в місті і показати, що ми будемо боротись. Тому я прийняв таке рішення. Потім зустрівся з батьком в черзі у воєнкомат.
Воював на Київському напрямку. Лежав під обстрілами в перший день. Зранку отримав зброю, в обід вже лежав під обстрілами. Після цієї кампанії, на початку осені, ми вирушили на схід. Були біля населеного пункту Кремінна. І так сталось, що 20 жовтня в ході виконання бойового завдання я наїхав на протитанкову міну. Я вважаю, що мені пощастило. Це була ампутація кінцівок, перелом рук, контузія, струс головного мозку.
Пам’ятаю, як зранку обирали з хлопцями, хто поїде. Я наполягав, щоб я поїхав, бо днем раніше там був. Ми поїхали. І потім з того, що памʼятаю, – пропадає картинка. Приходиш до тями з сильним болем. Пам'ятаю, як витікає кров. Я розумів, що помираю. Не було сил щось робити. Хлопці повилітали, отримали контузію, зайняли кругову оборону, бо нас могли атакувати. Потім кинулись до мене, надали допомогу. До найближчого стабілізаційного пункту було 20 кілометрів. Їхав евакуаційний транспорт 81 бригади ДШВ, вони мене забрали.
Там надали допомогу. Потім була евакуація в Краматорськ, а згодом Дніпро, госпіталь імені Мечнікова. Там я прийшов до тями.
Цей день сприймаю, як другий день народження. Іноді хочеться подумати, що могло б бути щось краще. Але глобально, це не найгірше, що могло статись. Була велика вірогідність, що міг загинути.
11 місяців був на лікарняному ліжку. Згодом постало питання реабілітації, і там вже з’явились перші дзвіночки. Лікарі сказали, що немає куди відправляти на реабілітацію в Україні. В державні чи комунальні заклади. Ніби немає умов, де б з моїми пораненнями було нормально. Мене забрав приватний заклад. Клініка "Оберіг". Це відбувається на безкоштовній основі, але до державної реабілітації не має ніякого відношення.
Я так негативно реагую тільки тому, що таких закладів немає й досі. А скільки податків на це йде. Про що ми говоримо? Ми не говоримо про нанотехнології. Набагато важче створити завод з виготовлення БПЛА, далекобійної артилерії, ракетний завод. У нас людей вчать, в нас є спеціалісти, реабілітологи. Немає просто бачення та бажання. Я так бурхливо реагую на командування Медичних сил, бо це все б мало йти від них. Я хочу не щоб батьки мені допомагали, а фахівці. Командувачка медичних сил цього не розуміє. У них не підготовлені заклади для реабілітації військових.
Друга історія з протезуванням. Ці протези, що ви бачите, це британське коліно, американська стопа. Це за державною програмою. 800 тисяч гривень за два коліна. Це непогані колінні модулі. У мене найважча ампутація. Але для того, щоб повернутись до активного життя, то треба протез з електронним колінним модулем. Він коштує близько 5 млн гривень. Мої друзі зробили збір і закрили його. Добре, що є цей протез, але давайте щоб і реабілітація була. Зробіть для нас умови.
Я бачив на реабілітації дуже важких хлопців. Це поранення головного, спинного мозку. Там не стоїть питання про повноцінне відновлення. Зараз вони на реабілітації, їм допомагають. Але далі що з ними робити, не знають. Далі батькам натякають: "Це ваша дитина". І так не має бути.
Мені боляче дивитись, як гроші витрачаються на бруківку на реконструкцію, відкривають стадіони. Коли ці хлопці повернуться додому і будуть тягарем для всіх.
Ми ж бачимо, що відбувається в мирних містах. Згадаємо розслідування Михайла Ткача. Чи впливає це на моральний стан військових? Впливає. І зараз ми не про високі матерії: типу клінік, реабілітацію військових. Вибачте, дотримання закону, правил. І коли я бачу, коли наші хлопці каліками стають, а футболісти гуляють своє краще життя. Потім поліція посміхається: "А ми не знаємо що з цим робити. У нас немає повноважень". Це все впливає. Так, ми воювали для того, щоб цивільне населення жило нормальним життям. Але ж будьте людьми.
Ти брав у руки зброю, щоб місто могло жити, але в що це перетворилось. Я знаю, що багато військових і не хочуть повертатись в таку "красу". Вони закриваються вдома. І тут проблема не в ПТСР, це проблема суспільства і високопосадовців.
Могли б ми подискутувати на цю тему, якби було про що. Немає інклюзивності в Україні. Немає інклюзивності в Києві. Я киянин і пішов захищати Київ. Але в Києві немає інклюзивності. Київ з високими бруківками, парканами. Я навіть з під'їзду не можу вийти, допомагають друзі. В центр міста без допомоги друзів не зможу потрапити. Взяти б мера і його заступника і посадити на інвалідне крісло, хай спробує поїздити по місту.
Інклюзивність - це нанотехнології? Це опущені бруківки, нормальна рівна дорога, але комплексно та системно всюди. Чому? Бо я по-іншому буду просто вдома сидіти. Це все має робити міський департамент. Але ви думаєте, можливо, що написана програма для розвитку міста з таким врахуванням? Немає.
Ви зараз зі мною говорите, а таких людей, як я в цьому місті, немає. Нас не існує. Люди на ногах існують, а ми - ні. Я знаю, що багато військових, які втратили кінцівки, сидять вдома.
Ця корупція вже дістала. Раніше корупція заважала розвитку міста. Зараз корупція - це смерть. І це відкидання назад, це рабство.