Три місяці після деокупації. Як Росія мстить Херсону за свободу та знищує місто

Херсон чинив спротив окупантам вісім місяців, поки його не звільнила українська армія. Зараз місто вільне, але майже порожнє – росіяни щодня обстрілюють його з іншого берега Дніпра. Про те, як херсонцям жилося в окупації і що відбувається у місті зараз – нижче у репортажі РБК-Україна.

Три з гаком місяці тому, одразу після звільнення Херсона, кадри з центральної площі міста розлетілися по всьому світу. Херсонці, які пережили окупацію, масово вийшли зустрічати українську армію з синьо-жовтими прапорами, стрічками і сльозами радості.

Зараз на Площі Свободи зовсім інша атмосфера. Близько другої години дня в центрі міста нікого немає. За десять хвилин біля будівлі ОДА, багаторазово обстріляної росіянами, не проходить жодна людина. Навіть безпритульні собаки зустрічаються на вулицях частіше за людей. Магазини, кафе, перукарні зачинені. Серед машин, що рідко проїжджають, третина, якщо не більше – військові чи поліція.

Постійно чути звуки вибухів. Загалом з середини листопада місто обстрілювали понад дві тисячі разів, кількість жертв наближається до сотні.

Херсон повернувся до України, але життя до міста ще не повернулося. Очевидно, і не повернеться доти, доки російські війська не відсунуть від нього хоч би кілометрів на двадцять, а краще на сорок. Як показує досвід сусіднього Миколаєва, у такому разі життя швидко приходить у норму. Принаймні в норму воєнних часів.

Херсон чинив опір росіянам з першого до останнього дня окупації. Спочатку організувати нормальну оборону не вдалося, хоча добровольців було багато. У чому була головна проблема – у неорганізованості, боягузтві чи зраді місцевої влади та силовиків – херсонці поки що так і не зрозуміли.

Приклад відчайдушного, хоч і заздалегідь приреченого опору – бій у Бузковому парку 1 березня, коли окупанти безпосередньо входили до міста. Колону росіян спробував зупинити невеликий загін легкоозброєної тероборони. Автомати Калашнікова, гранати та коктейлі Молотова проти мінометів, крупнокаліберних кулеметів, бронетехніки та безпілотників – шансів у захисників міста не було від початку.

У селі Посад-Покровському, на самому кордоні Херсонської та Миколаївської областей, випадково вдалося зустріти одного з тих, хто вижив у тому бою, місцевого уродженця Сергія Гаражка. Через село кілька місяців проходила лінія фронту, 90% будівель зруйновано, з мешканців залишався лише кожний десятий.

Можливо, скоро їх побільшає – село намагаються відновлювати, зруйновані дахи будинків волонтери затягують синьою плівкою. Будинок Сергія теж зруйнований, він оселився у сусідньому, допомагає односельцям якось облаштуватись.

– Наш комбат сказав нам: хлопці, не всі додому повернуться, ви готові? Хто не готовий, хто в собі не впевнений, може покласти зброю та йти додому. Але ніхто цього не зробив, ми всі завантажилися в автобус та поїхали до парку, – розповідає Сергій.

Російський снайпер розділив загін тероборонівців на дві групи, їх обстрілювали із усього: танк, БМП, гранатомети, міномети, кулемет. Сергію перебило ногу і руку, під ребро потрапив уламок, побило плечі. Спираючись на два автомати, як на милиці (другий "калаш" він узяв у вбитого товариша), він зумів вибратися, місцева мешканка довезла його до лікарні.

Далі – кілька місяців в окупації. Щоб не потрапити в руки окупантів, які розшукували поранених українських солдатів, доводилося навіть знімати накладену шину.

– Коли наші прийшли, я поїхав поспілкувався з хлопцями, виявилось, що ми ніхто, ми не ТрО. Мене це дуже зачепило, я вирішив поїхати додому. Додому приїхав – а дому нема.

Бузковий парк

Після захоплення росіянами Херсона місцеві перейшли до мирного опору, регулярно збираючись на акції протесту з синьо-жовтою символікою та проукраїнськими гаслами. Принцип збору, в умовах постійних проблем зі зв'язком – як на Майдані: йдеш на акцію, побачив знайомого, передав йому, той передав своїм сусідам і так далі. Жодних лідерів та централізованих структур, суто горизонтальна ініціатива.

Окупанти до такої самоорганізації просто не були готові і не знали, що робити з протестувальниками. Очевидно, вони були в полоні стереотипу про те, що якщо Херсон здебільшого був російськомовним містом (зараз ситуація плавно змінюється на користь української мови, запевняють місцеві), отже, до російської армії тут має бути позитивне ставлення.

Десь на третій акції росіяни нарешті вирішили щось робити. Відповідь була очікувано карикатурною: у відповідь на проукраїнські гасла вони голосно врубали пісні на кшталт "вставай, страна огромная". Щоб перебити окупантів, протестувальники почали збирати гроші на свою колонку, пустивши по колу шапку. За хвилину накидали грошей одразу на дві колонки.

Звичайно, росіяни не могли довго з таким миритися, акції почали розсіювати, і вони поступово зійшли нанівець. Від публічного протесту Херсон перейшов до партизанщини у різних формах: від фізичної ліквідації окупантів та передачі цінної інформації на вільну територію до синьо-жовтих графіті на стінах.

Цілком придушити українське підпілля у місті окупантам так і не вдалося, хоча застосовувався увесь набір методів: стеження, погрози, обшуки, викрадення, тортури "на підвалі". Але загалом, розповідають місцеві, серед білого дня росіяни в місті до повального терору не вдавалися – мабуть, сподівалися якщо не здобути довіру місцевих, то хоча б показати, що їх не варто боятися.

Тим не менш, про всяк випадок багато херсонців під час окупації ходили з двома телефонами: один, простий кнопковий, для виходу в місто, другий, основний – захований у надійному місці. Причепитися могли до будь-чого – наприклад, до знайденого під час обшуку дитячого малюнку на проукраїнську тематику.

Але це стосується лише обласного центру. У селах Херсонщини відбувалося справжнє свавілля. В одному з них, на Бериславщині, місцева директорка школи, яка пережила всю окупацію, розповідає, що окупанти зі злості розстрілювали навіть підручники і шукали в них якусь антиросійську крамолу.

Не пощастило навіть підручнику географії, каже директор, викладаючи перед нами книги з української літератури та інших предметів, які вона змогла винести зі школи під пальтом – окупанти вирішили, що на основі отриманих з цього підручника знань місцеві діти потім здають ЗСУ якісь "координати".

Були у селі й типові для окупованих територій історії. Наприклад, про те, як п'яний росіянин вирішив постріляти в місцевих, але влучив у свого товариша з іншого підрозділу, ті відкрили вогонь у відповідь, вбивши нападника – в результаті, на місце подій на розборки з'їхалася купа озброєного народу.

В окупації було, звичайно, дуже важко – директор каже, що доводилося згадувати бабусині рецепти часів Голодомору, щоби якось вижити.

– Говорять, що час лікує. Але таке вилікувати не можна, – каже співрозмовниця. Але за п'ять хвилин, уже з оптимізмом та сльозами на очах: Ми все відбудуємо, до мене мої діти приїжджають, кажуть, що хочуть стати будівельниками, щоби "відбудувати нашу Україну".

Звісно, у розмові не можна оминути й неприємну тему колаборантів. Співрозмовниця каже, що таких було пару десятків людей, із двохсот із лишком місцевих жителів, що лишилися. Відразу після звільнення вони сиділи досить тихо, потім підбадьорилися. Хтось навіть наважується погрожувати проукраїнським сусідам тим, що "наші ще повернуться".

Недостатність фільтраційних заходів очевидна не лише у селах, а й у самому Херсоні. Полегшило завдання те, що багато колаборантів і симпатиків РФ евакуювалися разом з росіянами під час відступу на лівий берег Дніпра. Але ті, хто залишилися, загалом почуваються цілком комфортно, розповідають городяни.

- Ходять серед нас, усміхаються, у них все добре, просто триколор зняли, повісили наш прапор та й все. І нам кажуть: "А що нам було робити?!" Та нічого не робити, я ж нічого не робила, я ж не співпрацювала, – розповідає волонтер Вікторія, яку ми зустріли біля відділення "Нової пошти", одного з центрів життя на херсонському мікрорайоні Шуменський.

Волонтер Вікторія

Звісно, точно вирахувати, який відсоток мешканців Херсона так чи інакше симпатизував окупантам, неможливо. З обережністю можна вивести приблизно таку пропорцію: більше половини – однозначно проукраїнські, відсотків сорок – "болото", готове жити за будь-якої влади та під будь-яким прапором, буквально кілька відсотків – проросійські. З них переважна більшість – з меркантильних міркувань, ідейних симпатиків "Росії-матінки" у Херсоні був мізер.

Серед білого дня, особливо при світлі сонця, нинішній Херсон справляє дивне враження. Російська армія, здається, не намагається методично стирати його в пил, як міста на Донбасі. Херсон виглядає, за українськими мірками, навіть цілком доглянутим і при цьому – напрочуд порожнім.

За час окупації, за різними оцінками, з міста виїхало приблизно три чверті мешканців, лишилося тисяч 80 (із 320 тисяч, які жили раніше). Після звільнення хтось повернувся, але виїхало набагато більше. У результаті зараз у Херсоні живе менше 20% довоєнного населення.

Причина – постійні обстріли, які почалися з третього дня після звільнення. Від межі міста до найближчих островів на Дніпрі, де починається "сіра зона" – кілька сотень метрів, до найближчих постійних позицій окупантів – лічені кілометри. Тож Херсон росіяни можуть обстрілювати фактично з будь-якого виду зброї. Обстріли не мають жодного військового сенсу, це суто терор за принципом "куди прилетить, туди прилетить". У ролі сигналу повітряної тривоги – у кращому разі звук міни, що вже летить, або снаряда.

Один із центрів міського життя – супермаркет "Сільпо" на центральній площі, де вдається знайти єдине відкрите кафе. У грудні туди також прилетіло. Знайомий військовий розповідає, як напередодні підходив до бабусі, яка торгувала пакетами мобільного зв'язку біля входу, наступного дня приїхав на місце прильоту і побачив бабусю, що лежить на асфальті, вже накриту ковдрою.

Звісно, за таких умов приватний бізнес нормально функціонувати не може. На все місто відкрито кілька супермаркетів, аптеки, вранці – ринок. Людям працездатного віку, якщо вони не задіяні у силових структурах, гуманітарних організаціях чи управлінні містом, заробляти особливо нема де.

Деякі райони зовсім безлюдні, зокрема, "Острів" на околиці Херсона, який обстрілюють особливо активно. На подвір'ї між багатоповерхівками зустрічаємо місцевого літнього мешканця, який вийшов подихати повітрям. Віктор каже, що на весь його під'їзд залишилося людей п'ять-шість, і така картина тут усюди.

– Щодня обстрілюють?

– Іноді бувають вихідні, – сміється Віктор.

– Люди взагалі обговорюють зараз, коли буде перемога, що буде далі?

- Та вже так наговорилися на всі ці теми, що хочеться просто сказати "Слава богу, все закінчилося". А взагалі сто людей – сто думок, ніколи нікому нічого не доведеш, тільки нерви зіпсуєш. Я чув, там і морди люди один одному били через ці теми...

Віктор розповідає, як окупанти наприкінці своєї ротації мародерили місцевих, особливо цікавив будь-який транспорт. Зламували гаражі, якщо не знаходили нічого цікавого, ламали наступні ворота. Серед місцевих жителів мародерство, за його словами, теж бувало, але переважно цим займалися наркомани та інші маргінали.

Подвір'я Віктора пустіло поступово, приблизно з осені – зовсім спорожніло.

- Відчувалося життя справжнє у дворі тут, ех ... - згадує він довоєнні часи, дивлячись на спорожнілий дитячий майданчик. У пісочниці залишилася безліч іграшок, гратися, звичайно, давно нема кому.

Незважаючи на досить сумну картину, гуманітарної катастрофи у місті немає і близько. Є вода, тепло, електрика була постійно, без жодних графіків. Продукти також є, активно працюють волонтери.

При цьому на вулиці легко можна побачити довгу чергу за гуманітаркою, переважно стоять люди похилого віку. Але голодуючих немає – це підтверджують усі зустрілі херсонці.

– Ті, хто стоять у чергах та кричать, що ніколи нічого не отримували, це брехня, вони всі отримують, – каже волонтер Вікторія. За її словами, єдина проблема – це маломобільні жителі, тому у фокусі має бути адресна допомога, якою вона займається разом із колегою.

Іноді проблема не в тому, що немає за що купити їжі, а в тому, що ніде – маленькі продуктові прибудинкові магазинчики майже всі закриті, каже пенсіонерка Вікторія Яківна, яка все своє життя прожила в будинку неподалік центральної площі. Вона вийшла на прогулянку із собакою, вдома на неї чекає 95-річна мати.

– Я у своєму будинку живу 63 роки, скільки будинок, стільки і я. Вже всіх у окрузі знаєш. Бачиш, одних нема, інших нема, а хто ж залишився?.. І розумієш, що ті, хто залишився, ті вже свою долю і приймуть, якою б вона не була, – каже вона.

За словами Світлани Яківни, приходу окупантів у місті ніхто не радів, "усі ходили як мішком прибиті". Один із найнапруженіших моментів окупації – фейковий "референдум". У її колі спілкування голосувати ніхто не ходив, "приєднання" Херсонщини до РФ не підтримував. Але окупанти організували надомне "голосування" і місцеві переживали: а як поводитися, якщо у двері постукають кілька озброєних людей, що робити? На щастя, ніхто так і не прийшов.

–Бережіть себе, - кажемо наприкінці розмови. Якраз розпочався черговий обстріл, прильоти досить близько.

– А як себе берегти?

– Гарне питання.

– Бо це не побажання, а формальність. Сміття треба викинути, за хлібом ходити треба. Як убережешся? Люди виходять із квартири у справах і думають: чи повернешся додому?..