Немає місцевості більш несприятливої для поїздок, ніж південний материк планети – Антарктида. Автожурналісти rbc.ua розбирались, на чому пересувалися найбільш активні дослідники найхолоднішого континенту Землі.
Про те, хто змагався з "Харків’янкою" на суперскладних трасах Антарктиди читайте в матеріалі РБК-Україна.
При підготовці статті були використані матеріали видань Autocentre та "Комерційні автомобілі".
На Землі важко знайти край з більш суворими умовами: температури нижче –80 С, висота 4000 м над рівнем моря, знижений вдвічі атмосферний тиск, вітер до 320 км/год, сухість повітря, льодовий панцир завтовшки кілька кілометрів і поверх нього сніговий покрив різної глибини і щільності…
У середині минулого століття Антарктиду з її маршрутами у 3500 км підкоряли справжні лайнери крижаної пустелі – гусеничні всюдиходи "Харків’янка". Їх і сьогодні можна вважати найкрутішим транспортом шостого континенту, але ж і інші підкорювачі Південного полюсу пересувались не на собачих упряжках (хоча деякі таки мали собак у запасі). Одне слово, слід сказати, що транспорт був дуже неоднозначним – тож поговоримо про найцікавіші варіанти.
Американці першими вирішили створити не просто транспортний засіб, а мобільну комфортабельну базу для підкорювачів південного континенту. Цілком природньо, що "Сніговий крейсер" був велетенським (17 метрів довжини) і на велетенських колесах (діаметр 3 метри). Саме колеса і підвели – вони загрузали в сніг і не могли рухати 34-тонну машину вперед. Запасу палива у баках (8 тон) мало вистачити на перетин Антарктиди вздовж і впоперек, проте машина змогла проїхати тільки 148 км, поки екіпажу на набридло боротись з буксуванням коліс і перегрівом двох дизелів. За 19 років покинуту машину знайшли і відкопали з під кількох метрів снігу, але їздити на ній вже не стали. Теперішня доля Snow Cruiser’а невідома: його або остаточно замело снігом, або він сповз в океан разом з айсбергом і затонув.
Того ж року, коли американці відкопали свого "Снігового крейсера", 4-та радянська антарктична експедиція отримала в експлуатацію свою версію комфортабельного транспорту. Для санно-гусеничних потягів, які курсували з вантажами між шістьома станціями і складались з артилерійських тягачів АТ-Т і 40-тонних саней, потрібне було дещо особливе. Щоб водії тягачів і науковців між змінами могли нормально відпочивати, були потрібні такі собі рухомі бази.
Які у потрібній кількості і побудували на Харківському заводі ім. Малишева і Харківському авіаційному заводі. Це був будинок площею 28 "квадратів" зі стелею висотою 2,1 м, розрахований на перебування 8 мандрівників. Всередині був відсік керування, робоча кімната, спальня, кают-компанія, штурманська рубка та радіорубка, туалет та сушарка для одягу. Два потужних опалювачі та 8-шарова теплоізоляція дозволяли полярникам ходити всередині у светрах при забортній температурі до – 80 С. Вісім "Харків’янок" двох поколінь водили снігові конвої аж до ХХІ століття, окремі машини залишались на ходу ще у 2015 році. Тепер деякі стоять у вигляді пам’ятників на антарктичних станціях, деякі там же служать стаціонарними базами для дослідників.
У ті ж 1950-ті роки американські, австралійські, британські, французькі та інші дослідники для своїх походів використовували легкі армійські транспортери часів Другої Світової війни під назвою Weasel (від англ. ласка). Маленькі двомісні машинки з бензиновим двигуном 70 к.с. не загрузали в снігу та ще й буксирували сані з невеликим вантажем. Полярники скаржилися, що "Уізели" не мали штатної кабіни, але з часом всі екземпляри були обладнані тим чи іншим саморобним захистом від вітру.
Британські дослідники підкорювали Антарктиду також на американських снігоходах Tucker Sno-Cat. Декілька екземплярів були спеціально підготовані для антарктичних маршрутів – їм додали збільшену закриту кабіну. "Снокети" мали бензиновий двигун і чотири окремих гусениці, які були одночасно і плюсом, і мінусом цих машин. З одного боку, чотири незалежні балансирні понтони полегшували подолання високих снігових бар’єрів, а з іншого, мандрівники мали з ними додатковий клопіт під час подолання численних тріщин на льодовому панцирі південного материка. Бензинові мотори мали ту перевагу, що бензин не густішав на морозі, як дизпальне, проте карбюратори "Снокетів" вимагали постійного налаштування. Три машини зразку 1958 року повернули з Антарктиди на інші материки і експонують зараз у музеях, ще один Sno-Cat, певно, залишився десь на узбережжі моря Уэдделла у британському секторі Антарктиди.
Звісно, щирим автомобілістам таки цікаво, чи не користуються зараз в Антарктиді колісними автомобілями. Так, користуються. На берегових базах з їхніми комфортними температурними умовами це можуть бути звичайні позашляховики і вантажівки-всюдиходи з приводом 4х4 та 6х6.
На більш-менш далеких маршрутах використовують глобально перебудовані позашляховики із збільшеними колесами – але це суто туристський транспорт для "пожвавлених" трас в період антарктичного літа. А професійні зимівники їздять таки на гусеничних машинах – від маленьких снігоходів типу "Буран" та Bombardier до тракторів Caterpillar, всюдиходів Hagglunds, а також широкогусеничних ратраків Prinoth і чотирьохпонтонних машин того самого бренду Tucker Sno-Сat.
Нагадаємо, нещодавно РБК-Україна розповідало, як український всюдихід "Харків’янка" підкорив Антарктиду.