Шлях додому. Чому війна – не єдиний ризик для єдності українців

Про ризики для країни втратити мільйони українців за кордоном та перспективи їхнього повернення додому – в колонці журналістів РБК-Україна Ростислава Шаправського та Мілана Лєліча.

У своєму зверненні незадовго до Дня незалежності президент Володимир Зеленський оголосив про створення нової інституції – "фактично, міністерства української єдності". Ідея в тому, що воно має опікуватись мільйонами українців, які опинились за кордоном.

Щодо самого підходу можна посперечатись – чи справді доцільно створювати нову окрему бюрократичну структуру і чи відповідатимуть вкладені в її заснування ресурси досягнутим результатам. Зрештою, жарт про те, що "у випадку створення в Україні міністерства чорнозему – в Україні зникне чорнозем" виник не на порожньому місці. Скептицизм щодо діяльності українського державного апарату має міцний, десятиліттями зміцнюваний фундамент.

Але головну проблему президент окреслив вірно – дійсно, "раніше ми ніколи не мали такої частини нашого народу за кордоном". І з цією частиною народу необхідно щось робити, адже сама по собі проблема об'єднання не вирішиться.

Чи повернуться додому мільйони тих, хто виїхав з України через війну, після того, як завершиться принаймні активна фаза бойових дій? Жодна соціологія тут нерелевантна, зокрема, через схильність людей давати "суспільно схвальну відповідь" і підкреслювати свій патріотизм, бо ж бути патріотом – однозначний мейнстрім громадської думки.

Співрозмовники РБК-Україна у вищих ешелонах влади у приватних розмовах оцінюють перспективи повернення українців додому після війни радше скептично. Словом, загальна відповідь може бути тільки розмитою: хтось повернеться, а хтось – ні.

І з плином часу пропорція і надалі буде зміщуватися на користь другого варіанту. Інакше й бути не може. Українці дедалі краще освоюються на новій землі, вивчають мову і порядки, звикають до чужого менталітету, знаходять роботу, діти йдуть до шкіл та університетів, відбувається звичайна соціалізація. Ностальгія за доступними за європейськими мірками медичними послугами в Україні, рідною кухнею та якісним інтернет-банкінгом навряд чи переконає повернутися додому тих, хто вирішив шукати кращої долі за кордоном і почати життя спочатку на чужині.

Рвуться не тільки зв'язки з Україною як державою, а й звичайні сімейні – напевне, чи не кожен українець згадає приклади родичів-друзів-знайомих, чиї сім'ї не витримали випробування відстанню і часом.

Мова не тільки про тих, хто шукав прихистку від війни після вторгнення росіян у лютому 2022-го та обрав для цього західні країни. А й тих, хто з власної волі чи під примусом, ще з 2014 року, пустив коріння у країні-агресорі або ж залишається на окупованій вже понад 10 років території. На жаль, у випадку з українцями, які залишились по той бік цивілізації, мова також йде про мільйони людей.

Українські переселенці у Берліні (фото: Getty Images)

Прірва між ними та рештою країни зростала ціле десятиліття, час та відірваність від родичів, друзів та, зрештою, реальності, не спотвореної російською пропагандою, також роблять свою справу. Коментарі українських політиків та урядовців, які часом протирічать один одному, зокрема, щодо питання паспортизації на окупованих територіях, навряд чи додають впевненості, що в когось десь у високих урядових кабінетах є якийсь план.

Чи була у держави вже навіть після 24 лютого 2022-го року якась продумана політика щодо біженців? Скоріше, ні. Хіба що окремі, не завжди злагоджені рухи. Спрямовані не так на забезпечення єдності між тими, хто "тут" і тими, хто "там", як на вирішення головних поточних проблем.

Одна з таких, яка ще гостріше постала цього року – людський ресурс, насамперед для продовження оборони від російських агресорів, а також для забезпечення функціонування економіки – знову ж таки для потреб фронту. "Одного дня доведеться поставити собі питання: хто я? Зробити вибір, ким я хочу бути. Жертвою чи переможцем? Біженцем чи громадянином?" – звернувся Зеленський у новорічному привітанні-2024 до тих, хто зараз за кордоном.

Коли ж апеляція до громадянських почуттів не допомогла, а мобілізаційна кампанія почала набирати обертів, в хід пішли вже інші інструменти впливу на тих військовозобов'язаних, які всіма правдами, а куди частіше – неправдами, виїхали з України – накладання різноманітних обмежень на консульські послуги. У західних столицях це викликало "ухилянтські бунти", в Україні – злі жарти про "варшавський батальйон". Приголомшуючих результатів кампанія не мала.

По завершенні війни, емоційна прірва між тими, хто залишився в Україні, і тими, хто її покинув, можливо, почне відчуватися не настільки гостро, але нікуди не подінеться. Знову ж таки, бо хтось був увесь час "тут", хай навіть і не в лавах армії, але переживав обстріли, повітряні тривоги і блекаути. А хтось – "там", жаліючись в соцмережах на недостатній порівняно з Україною, рівень диджіталізації. Принаймні, саме такі аргументи точно лунатимуть, та й лунають вже.

Але штучно підігрівати протистояння між двома частинами українців – це точно шлях у нікуди. За древньою порадою, проблему треба перетворювати на можливість.

А наявність величезної кількості українців за кордоном – це саме така можливість, коли більшість із них все ж таки осядуть у нових країнах. Українська діаспора, особливо у західних країнах (куди переважно й виїжджали) може стати потужним важелем впливу Києва. Як ірландська діаспора у США, або вірменська – у Франції, де вони здатні суттєво впливати на політику країн свого проживання.

В України теж є схожі приклади, хоча й не настільки яскраві, наприклад – українці у Канаді, переважна більшість яких є мігрантами уже в кількох поколіннях. І нехай умовний Дональд Василюк з Торонто значно більше відчуває себе Дональдом, ніж Василюком, і може навіть зовсім не знати українську мову, але в критичний момент – як під час повномасштабної війни з РФ – все ж може вийти на мітинг та знизу тиснути на свою владу.

Є й альтернативна – менш бажана реальність, в якій єднання нації та підтримка діаспори може мати місце лише на польських та німецьких стадіонах під час виїзних матчів київського "Динамо" чи національної футбольної збірної. Інше питання, що пошматованій та втомленій від війни країні це не допоможе, викликавши хіба що роздратування та злість.

І хоча час та відстань поки грають проти нас, є надія, що українська реальність виявиться більш привітною і кожен, де б він не залишився, завжди пам'ятатиме звідки він і не забуде шлях додому.