Про політику та розваги під час війни, мовне питання, патріотизм українського шоу-бізу, "колективну Ані Лорак", міжусобицю в Росії, "хороших росіян", діяльність фонду, "збір на помсту" і жарти про війну – в інтерв'ю РБК-Україна розповів колишній шоумен, а нині один з українських топ-волонтерів Сергій Притула.
Незадовго до лютневого вторгнення Росії Сергій Притула – колишній шоумен та екс-кандидат в мери Києва від партії "Голос" – планував створити власну політичну силу. Велика війна, звісно, змінила плани – благодійний Фонд Сергія Притули перейшов на мілітарні рейки і невдовзі став одним з найбільших в Україні за обсягом зібраних донатів, вже понад три мільярди гривень.
Найбільш відомим проектом фонду, очевидно, став "Народний Байрактар", коли за три дні українці зібрали понад 600 млн гривень на купівлю знаменитих безпілотників. Коли виробник, турецька компанія Baykar, погодилась передати три "Байрактари" безкоштовно, зібрані кошти було вирішено витратити на купівлю супутника і доступ до бази супутникових знімків компанії ICEYE.
Усі ці збори та закупівлі супроводжувалися бурхливими обговореннями в соцмережах – не бракувало тих, хто дорікав Притулі за те, що він купляє не те, що потрібно. "Я на тему супутника готовий дискутувати з будь-якою людиною в Україні, яка купила супутник", – відповідає на це сам волонтер. Про політику Притула говорити зараз, під час війни, не хоче. Але зовсім оминути цю тему, звісно, не можна.
– Почнемо з політики. Але не про ваші політичні перспективи і проекти, а про те, якою политика може бути після війни. Щось зміниться? Чи старі практики з гречкою і торгівлею округами залишаться?
– Мені так кумедно, що в країні йде війна, повномасштабне вторгнення РФ, всі зусилля ми повинні скеровувати на максимальну підтримку ЗСУ, але в суспільстві дуже багато мови про політику. Я не впевнений, що для політики є місце. Можна гіпотетично міркувати, що буде потім. Але я волію вирішувати питання step by step. Зараз головна задача – дожити до перемоги, зробити все, щоб вона відбулась, а потім вже обговорювати всі ці речі.
– Зрозуміло, чому політики качають політичні теми – це їхній хліб. Але і в самому суспільстві величезний інтерес до суто політичних питань. Чому так?
– За останніми дослідженнями Центру Разумкова, є тотальне зростання інтересу українців до політики, української та міжнародної. Якщо n років тому 30% казали, що цікавляться політикою, то зараз це 55-56%. Тому можемо говорити про певну заполітизацію українського суспільства, проте я не розумію, чому під час війни це відбувається. Можливо, причина в тому, що не у всі регіони війна постукала як в деякі області.
Коли я приїжджаю в Харківську область, Миколаївську, звільнені ділянки Херсонської області, там взагалі ніхто про політику не говорить. Там трошки інші стоять задачі повсякденної рутини, виживання. Чим далі від лінії фронту на Захід, тим більше люди спілкуються про політику. В деяких регіонах, в яких я був, вона практично не ставилась на паузу з 24 лютого, люди дійсно живуть думками про якісь вибори…Це завжди дуже смішить, бо я завжди їх питаю: а коли вибори?.. І вони не можуть дати відповідь на питання.
– До жовтневих ударів по Києву ви бачили, що тут для дуже багатьох людей війна закінчилась? Тобто війна – це щось далеке, на Харківщині, на півдні…
– До такого стану речей Київ повернувся десь у середині квітня. Кінець лютого, березень, початок квітня, коли тривали бої навколо Києва, тут не було відчуття безпеки, бо цю війну ми бачили з балконів своїх багатоповерхівок.
А потім коли русню вибили з півночі, пройшов деякий час. Для мене лакмусовий папірець було подвір'я мого будинку. Умовного 26 лютого там стояло три машини, включно з моєю. В середині квітня я вже не мав де запаркуватись. Люди повернулись до столиці, і я не готовий засуджувати людей за бажання абстрагуватися від болю і жаху, який пережила столиця і передмістя. Люди хочуть мати нормальне життя, і в принципі наша армія є тою силою, яка дає можливість жити відносно нормальним життям в умовах війни.
Київ 10 жовтня, потім через тиждень, пережив приблизно те, що Харків і Миколаїв переживають щодня. Я наводив приклад, коли влітку мені треба було заночувати у Харкові, ми знайшли готельчик, і заселяючись я спитав у чоловіка не рецепції: з огляду на обставини, на сніданок не розраховувати, то підкажіть, де тут можна поснідати. А він: ні-ні, ви що, у нас все по графіку – сніданок з сьомої, виселення в 12, прильоти – зазвичай ближче до півночі.
Я жахнувся, бо абсолютно буденно людина говорить про речі, яких у 21 столітті бути не повинно взагалі.
– Взимку 2015 року я завозив морпіхам в Широкіно допомогу. Їхала машина, яка мене вела до хлопців, я їхав своєю машиною за нею, у мене грала музика в салоні, ми зупинились під горбочком і я почув звук дуже близької канонади, і кулемети працювали, і артилерія, це ми насипали. Я повертаюся в Маріуполь, 25-30 хвилин від зони бойових дій, – і там працюють бари, клуби, люди ходять, вживають алкоголь і т.д.
Тому тут не треба навіть дивитися на Київ, який живе відносно далеко від лінії фронту. Кожен по своєму трактує, ок чи не ок.
– Вам як?
– Я не мав нагоди побувати в таких місцях, про які ви кажете. Тут дуже риторичне питання, яке ви ставите. Якщо засуджувати, що люди ходять в клуб, то давайте і кінотеатри закриємо. Давайте закриємо музеї – в країні війна, а ви по музеях ходите. Можна ще музичні школи закрити – бо в країні війна, а ти на скрипочці граєш. Головне не перегнути палицю у своїх спробах моралізаторства. Якщо людині 18 років, вона запросила дівчину в клуб – ок, відпочивай. Але не забувай, завдяки кому у тебе є така можливість.
Сходив у клуб – наступного дня задонать на армію, або піди якусь сітку сплети, зроби що-небудь, щоб тебе потім совість не мучила.
– Після війни традиційні питання мови, церкви, історії, назв вулиць-пам'ятників будуть "працювати" в політиці, чи вже пройшли цей етап?
– Підозрюю, що людям, які люблять дробити суспільство, треба буде вигадувати щось нове. Мовне питання, як мені видається, не стоїть. Можливо, я живу в своїй бульбашці, але поступово спостерігаю, як від якогось відторгнення української мови люди перейшли на її використання у своєму повсякденні. Кілька місяців тому я приїхав в Одесу, і з 10 людей, з якими я спілкувався, дев'ять спілкувались українською. А минулого року це була одна людина.
– Коли вимушеним переселенцям зі сходу місцеві примусово кажуть: "тут говорять українською" – це ок?
– Залежно від ситуації.
– В побутовому спілкуванні, звертаючись до продавця.
– До продавця – це одна справа, бо це приватний бізнес, який сам встановлює правила гри. Якщо власник вважає, що на території його підприємства має бути українська мова спілкування, то його продавець буде спілкуватись українською. Виправляти когось чи ні – це приватна ініціатива.
Конституція України дуже чітко дає розуміння, де і як ти можеш послуговуватись мовою. Якщо ти державний службовець – тут все зрозуміло. Якщо ми говоримо про сервіс, є закон, який модерує цю історію. Як в побуті спілкуватись – кримськотатарською, чи польською, чи російською – це їхній вибір.
– Ті люди, які досі пишуть у соцмережах, що російськомовні – досі вороги України, вони грають на розкол України?
– Мені важко дати відповідь на це питання, бо я не є великим прихильником агресивних комунікацій. Я виходжу з того, що любов – набагато ефективніший важіль, аніж примус і крик. Хоча інколи примус і крик можуть бути виправданими. У багатьох людей є причина поводити себе саме так. Коли ти відправила дитину у військо, а дитина загинула від рук росіянина і ти чуєш російську мову, ти, мабуть, маєш моральне право агресувати.
– І поряд із загиблою дитиною в окопі міг бути російськомовний побратим.
– Абсолютно правильно. Але розкажіть про це тій мамі, яка втратила дитину.. У кожної людини є свій персональний біль, крім нашого спільного болю. Тому я і не засуджую, і не підтримую. Мені прикро за подібні історії.
– Ви дещо переоцінюєте мої комунікації з колишніми колегами по цеху. Я не мав ні часу, ні бажання вивчати всю флору і фауну української креативної індустрії зсередини. У мене завжди була робота, сім'я, волонтерство.
Так, я бачу певні зміни з деякими людьми, іноді мені стрічка новин чи стрічка Фейсбука видає на-гора казкові перевтілення якихось людей. Я не маю якогось мірила чи детектора, яким можна виміряти щирість чи нещирість. Я бачу серед них тих, хто міг у 2015 році вести фестиваль у Криму, а зараз виступає перед українськими військовими. Знаю таких, які називали мене не зовсім хорошою людиною, коли я казав, що співачка, яка виступає в Росії, не має права представляти Україну на Євробаченні – а зараз вони хейтять тих, хто лояльний до РФ.
– Кон'юнктура?
– Конгломерат. Хтось міг щиро розкаятись, відкрились очі на те, що відбувається, хтось зрозумів, що можна хайпонути на цій темі, хтось зрозумів, що його інстинкти самозбереження досі працюють і можна легенько перевзутися в повітрі. Я думаю, що теоретично можна розглядати якісь індивідуальні випадки, але це точно не моя справа. Глобально, навіть якщо ці персоналії роблять це нещиро, вони це роблять – нехай зі страху, але роблять, вони допомагають сформувати певну палітру, мозаїку, в якій ми всі по один бік барикад.
Хтось в суспільстві орієнтується на якогось політичного лідера, хтось підписаний на блогера і вважає його думки цінними і такими, що на них можна рівнятись. Хтось прислухається до того, що якась теледіва каже, що можна їсти і одягати. Якщо ці люди, показуючи пальцем в бік РФ, кажуть однаково: вбивці, ґвалтівники, крадії – значить, ок, суспільство буде повторювати за ними.
– Як так стається, що з початком повномасштабної війни частина артистів, номінально українців, повністю перейшли на російський бік, а частина тих, хто обертався у московському шоу-бізі, однозначно стали на наш бік, якісь навіть росіяни точково все-таки поїхали і хоч якось засуджують політику Путіна. Під впливом чого це відбувається, чому люди з однієї тусовки, з одного тіста, роблять один моральний вибір, а інші – інший?
– Від людини залежить. Хтось, умовна колективна Ані Лорак вирішила, що РФ – це ок, буде жити там, там уже відбулася атрофація ділянок, які відповідають за…
– Мислення?
– Навіть не за мислення. У мене були періоди, коли я десь рік не був в Україні, у мене на другий день перебування там починались якісь звукові галюцинації, мені здавалось, що я чую українську мову. Потім я повертаюсь, бачу, стоять явно не українці, і спілкуються не англійською навіть.
Я не знаю, як люди, які народилися, зросли в Україні, яким Україна дала величезний старт, трамплін в кар'єрі, відрізають пуповину з рідною землею: я буду жити в країні, яка вбиває моїх земляків. Тут же на артистах все клином не сходиться.
Почитайте біографії капітанів кораблів, які запускають ракети з Чорного моря. Там же через одного – довбані колаборанти, які у 2014 році присягнули на вірність агресору. Місце народження – Вінницька, Київська, Чернігівська область. Тобто вони свідомо пускають ці ракети, розуміючи, що вони летять туди, де живе твоя мама, твій двоюрідний брат. Просто тупі зазомбовані люди, які в собі не мають нічого, окрім бажання виконувати наказ.
– Ваші колишні колеги по Камеді клабу інколи випускають якийсь ультраімперський продукт – це заради грошей робиться?
– Я не знаю, про що ви, бо я для себе обмежив доступ до російського контенту вісім років тому. Я не слідкую за російськими камеді-клабами, я не дивлюсь в ютубі російських блогерів – всі вони в той чи інший спосіб є носіями кремлівських наративів, просто хтось їх відкрито подає, а хтось приховано.
В якомусь році Ургант у кулінарній передачі сказав, що порубає зелень, як червоний комісар українських селян. Я тоді працював в одному телепроекті і під час запису цього проекту, звертаючись до Урганта, продемонстрував йому фак. Цікавою була реакція частини суспільства на цей мій жест: частина сказала, все правильно зробив, а частина сказали, – а хто ти такий, що ти цілому Урганту дозволив таке показати, та він навіть не знає, хто ти такий, він на тебе уваги не зверне. Але справа в тому, коли публічна особа дозволяє таке глупство, її треба чмирити всім народом, який вона ображає.
Що там зараз відбувається у цій клоаці під назвою Росія, з їхніми артистами, я дупля не ріжу, мені це нецікаво. Я маю таку велику мрію, щоб в один прекрасний день кожна людина в Україні зрозуміла, що подальша комунікація з їхнім інформаційним середовищем в будь-якій царині – це продовження якогось мазозістського процесу зневаги до себе.
– Але на самому початку повномасштабної війни ви теж зверталися до росіян. То у вас, як у багатьох, була ілюзія, що якісь нормальні люди там є, ще й в такій кількості, що вони можуть на щось вплинути?
– Трохи переоцінив можливості впливів. Я відштовхуюся від нашої кон'юнктури, і розумію, як на деякі процеси в країні впливають люди з креативної індустрії. Від того, що говорять зірки спорту, шоубізнесу, багато людей змінюють свою думку, це відбивається на державних процесах. Та у нас президент вийшов з креативної індустрії. Тобто у нас це сильна сторона.
І я подумав, що в РФ достатньо людей, які мають 10, 15, 20 мільйонів підписників, що вони можуть згуртувавшись вплинути на це все. Але ж ми маємо справу з абсолютно сцикливими створіннями, які ні на що не впливають.
– Зірки не впливають? Навіть якби захотіли?
– Вони не захочуть. Це точно так, як частина наших зірок ніколи не діставали свого язика назовні, щоб розкритикувати владу чи чиновників – бо хто ж тоді корпоративи замовлятиме?
– Я боюся, що моє особисте бачення не зовсім релевантне до суспільства в цілому. В суспільстві немає єдиного розуміння того, як має виглядати наша перемога. І це є певною проблемою, бо для частини суспільства те, що одні назвуть перемогою, для іншої не буде так сприйматися, будуть подальші заклики до боротьби й інших процесів, що не підуть на користь державі. Звичайно, хотілося б план-мінімум відновлення України в межах кордонів 24 серпня 1991 року. Це маст-хев.
Але для мене лишається очевидним, що існування такого франкенштейна як Російська федерація – це постійна, тривала загроза українській державності та іншим людям. Те, що відбувається – не народилося на рівному місці. Ми ходимо по історичному колу і повертаємося завжди до одного – до війни з Росією.
Чому я маю думати, що після нашої перемоги років за 20-30 вони не виплекають покоління росіян, які будуть хотіти помсти? Німеччина, яка була розтоптана після Першої світової, за 20 років наростила таку потугу, що пройшла маршем по Європі. Мені б хотілося, щоб Російська федерація припинила існування в тому вигляді, в якому є зараз. І щоб всі чуваші, буряти, інгуші, дагестанці, татари зосередили свою увагу на тому, що можна вбивати росіян і перерізали там один одного. Поки вони там будуть зайняті собою, ми встигнемо укріпити обороноздатність держави на достатньому рівні, щоб унеможливити подальшу загрозу.
Але і це для мене не фінальна історія. Програма-максимум – скористатись тою можливістю, яку нам забезпечують ЗСУ, щоб зайняти своє місце на політичній карті світу. Світ поважає тільки сильних.
Ви помітили, як змінилось ставлення до України? Ми зараз інфлюенсери, попри те, що самі потребуємо допомоги. Уявити собі тон спілкування західних еліт з сучасною українською владою чи представниками громадянського суспільства – це абсолютно інша риторика, ніж кілька років тому. Тоді будь-який західний клерк приїжджав сюди і повчав.
За цим столом у фонді сидять люди, від депутатів бундестагу до австралійських сенаторів, від послів G7 до радника Конгресу США, і це зовсім інші розмови. Це більше нагадує партнерське спілкування, а не повчальне, з позиції багатшого, демократичнішого і т.п. Ми ж воюємо зараз за демократичні цінності, у тому вигляді, у якому Захід їх завжди просував.
– Люди, з якими ви говорите, розуміють, що у нас тут відбувається? Чи тягнуть шаблони про "потужну Росію, з якою рано чи пізно доведеться домовлятися"?
– Як хто. Бували деякі зустрічі офрекорд, спілкувались з німецькими політиками, і у нас виникали протиріччя, бо я їм пояснював, що на відміну від вас ми не маємо часу на пошук "хороших рускіх" в російському суспільстві. У нас іде війна з Росією, яка тотально підтримується російським суспільством. Тому нам потрібно все для того, щоб захистити нашу державу і ви можете нам в цьому допомогти. А ви шукаєте можливість, щоб людина з паспортом громадянина РФ уникла колективної відповідальності і відчуття колективної провини.
Проблема в тому, що частина українських інтелектуальних еліт теж залишаються в цій парадигмі.
– "Хороші рускі" є?
– Поняття не маю. Зараз я їх на горизонті не бачу. Я оцю ситуацію з пошуком хороших росіян візуалізую так: уявіть собі, що є діжка, наповнена лайном, і вона дуже погано тхне і тобі хтось каже: там в лайні є кілька діамантів, знайди їх. Але щоб знайти їх, треба дуже вивалятись в тому лайні. Я не любитель подібних процесів, я хочу дружити з адекватними країнами, і адекватними людьми, які не ставлять собі мету довести всьому світу, що вони богообрані, ходять у вбиральню на вулиці і розказують, що у всьому винні українці, які збирались на них напасти, щоб в їхньому засратому Альметьєвську викрутити лампочку в під'їзді. Я не розумію, як можна бути такими конченими, якими вони є.
– Найменший донат і неодноразовий - одна копійка.
– Це якось несерйозно.
– Чому?
– Якщо вже донатиш, то хоча б гривню, мабуть…
– Одна копійка була, дві копійки, три копійки. Може, хтось автоперераховує кешбек свій.
Найбільший донат – один мільйон доларів. В цілому зібрано – ось в межах першого тижня листопада має відбутися підбиття підсумків, я думаю, буде понад три мільярди гривень.
– Чому Сергій Притула не є директором Фонду Сергія Притули? І як Сергій Притула бачить свою роль у Фонді Сергія Притули? Як волонтер?
– Чого я не директор фонду? Треба відмотати до початку створення. У нас навесні 2020 року зав'язалася співпраця з Анною Гвоздяр, яка у волонтерських процесах з 2014 року і дуже добре в цьому орієнтується. Мені з нею дуже пощастило, що вона взяла на себе функцію директора і відмінно з нею справляється. По-друге, директорська посада передбачає максимально глибоке занурення в операційні процеси Фонду.
– І підписи, відповідальність перед усіма контролюючими органами. Ви щось підписуєте самі?
– Ні. Право підпису належить директору фонду. Фонд названий Фондом Сергія Притули, щоб коли ми у когось просимо фінансування на той чи інший проект, ні в кого не виникало питання, що це за фонд.
Станом на 2020 рік, коли я його заснував, у мене уже був шестирічний стаж волонтерської роботи, всі знали, що Притула займається військовими, але ми цей фонд відкрили, щоб допомагати цивільним. Але після 24 лютого нам довелося переводити фонд на мілітарні рельси, і мілітарний напрямок є вітриною. Тому я дуже радий, що я не є директором свого фонду, тому що в дуже стислі строки Анна Гвоздяр домоглася всього того, завдяки чому ми маємо можливість так масштабно працювати: отримання ліцензій на товари подвійного призначення, комунікація з МЗС, з командуваннями родів військ – вона всі ці місточки налагоджувала.
– Якщо російські атаки по інфраструктурі триватимуть, ви як фонд готові розвертатися, навіть тут в Києві, і надавати допомогу мирному населенню?
– Я думаю, Київ справиться, місто небідне, гроші є, і можливості у столиці більші, ніж в інших регіонах.
Ми вже працюємо над цим. Гуманітарний штаб закуповує буржуйки. Є усвідомлення того, що на прифронтових територіях, де побиті комунікації, людям це буде необхідно, тому ми запасаємося наперед, розвиваємо співпрацю з іншими фондами, підприємствами, які забезпечують нас засобами гігієни, їжею, медициною тощо.
Зима буде вкрай важкою, але прошу не переоцінювати можливості волонтерського руху. Будь-які волонтерські ініціативи – це приправа до основної страви – держбюджету. Як би ми не старалися, у нас є свої плюси як у волонтерського середовища, гнучкість, логістика, оперативність, менше бюрократії. Але якщо зібрати бюджети всіх волонтерських організацій, я не знаю, чи це буде 5 відсотків від того, що держава витрачає на утримання армії.
– Залишилося 252 мільйони після відомого "збору на помсту". Відомо вже, куди підуть ці гроші?
– Працюємо над цим. Тут дуже вузька пропозиція, менша, ніж ми хотіли. Є вкрай мало відповідників цим самим "шахедам". В Україні майже відсутня пропозиція, ми шукаємо за кордоном. Але і в нас в Україні з'явився цікавий проект, ми з ними на контакті, вони зараз чекають на сертифікацію.
В Україні таке виробництво вкрай небезпечно зосереджувати в одній точці, тому тут робляться "тушки", отут ставиться двигун, тут бойова частина і т.д. Це не лежить в площині простих рішень.
Я вже перестав витрачати нервові клітини, щоб комусь щось доводити з середовища людей, які абсолютно не є в темі того, про що вони говорять. Вони можуть прочитати в інтернеті, що краще купити не це, а інше, і починають тобі доводити, що ти якийсь пеньок, ти не так робиш. Це звучить так: чому ви не купуєте БПЛА в українських виробників, а гроші надсилаєте за кордон? Ок, купуємо в українського виробника. "А чого так дорого?" і так далі.
Задачі нам нарізають військові, ми звітуємо перед ними, і відштовхуємось від їхніх забаганок. Вони можуть розказувати нам про ефективне розпоряджання коштами.
– Не можна відповісти однозначно. У фільмі "Тед" чи "Тед 2", який я дивився в минулому житті, оцей ведмедик на якомусь вечорі стендапу, коли людина вийшла на сцену і каже: імпровізуємо, назвіть мені якусь дату. Ведмедик каже: 11 вересня. Цей каже: ну, чувак, припини. Скажіть мені якесь місце… Ведмедик: вежі-близнюки!
Страшна трагедія в історії Америки і світу, жахливий теракт, але американці переступили через цей больовий поріг і дозволяють собі це. Я підозрюю, колись в українському суспільстві не буде страшним гріхом говорити про війну крізь призму гумору. Зрештою, гумор рятує нас від того, щоб не зійти з розуму. Українці є чемпіонами світу з мемостворення. Це захисний механізм.
– Коли ви востаннє говорили з Зеленським?
– Червень 2020-го.
– Можливо, з кимось з керівництва його офісу?
– У нас була коротка зустріч у червні цього року з Михайлом Подоляком. Цей був такий контакт-знайомство: чай, кава, розбіглись.
– А з Залужним?
– Востаннє бачились до повномасштабного вторгнення. Комунікація з військовими добре налагоджена, по кейсах, коли звертаємось до Залужного, і у нього немає часу з нами зустрічатися, то ми завжди знаходимо спільну мову з командувачами родів військ.
– Хто серед ваших публічних знайомих вас найбільше розчарував і навпаки, проявив себе з кращого боку, ніж можна було чекати?
– Про тих, хто розчарував, я, мабуть, не буду, бо це трохи особиста історія. А про тих, хто великий молодець – знаєте, їх дуже багато… Леся Нікітюк просто перевернула той Хмельницький, як вона займалась переселенцями, зідзвонювалися з нею. Бачились, коли вона була в Києві, вона розказувала історії, як вона "рішає" питання, це дуже пробивна дівчина, вона може "порішати". Це величезна праця була, і ті люди мають бути їй дуже вдячні.
Єфросініна зараз у західній Україні відкрила штук сім реабілітаційних таборів для дітей, жінок, на очах яких убивали їхніх рідних, були жертвами сексуального насильства, вона курує реабілітацію цих людей. Та безліч людей, хтось дає концерти і звідти гроші на волонтерку дає, хтось свої фонди відкрив.
– Я питаю про людей, які до 24 лютого не виявляли активної суспільної позиції, були "внє політікі", а тут раптом така активність.
– У мене було дуже обмежене коло спілкування з людьми "з цеху". Ні я цього не потребував, ні вони, можливо, ті люди, з якими ми бачилися винятково на знімальному майданчику. Коло моїх знайомих складалося з людей, які займали активну позицію, брали участь в процесах. Коли я вперше в грудні 2014 року завіз Фоззі, Фагота, Яріка, гурт ТНМК, в розташування 3 батальйону 80 бригади в Луганській області, де хлопці зіграли концерт в роздовбаній школі – вони тоді як показали, по який вони бік барикад, так і по сьогоднішній день. Зараз от повертаються з гастролів за кордоном, зібрали купу грошей, Фоззі давно збирає аптечки, Фагот був прикріплений до підрозділу ГУРівців, здається.
Тарас Тополя як в 2014 році займався перевіркою, відстрілом броніків, їздив по сертифікаційних центрах, так і по сьогоднішній день бачимо його роботу. Олег Збаращук, продюсер групи ТІК, ми з ним достатньо тісно спілкувалися, був водієм евакуаційного екіпажу і так далі. Всі ці люди так чи інакше мали якусь позицію і завжди не просто її висловлювали, а показували своїми вчинками.
Є один виняток. Не буду казати прізвище людини, я вважав, що вона точно не з тої грядки, звідки моя компанія спілкування, але після 24 лютого я бачу, що цей чоловік робить, робить дуже багато і відбулась щира трансформація в абсолютно упоротого бандерівця з людини, яка завжди була "внє політікі".