Рубіжне – місто-привид, яке Росія перетворила на руїни. Інтерв’ю з військовим Нацгвардії

Які бої точилися у Рубіжному, наскільки ворог переважав українських військових в артилерії та чому місцеві не поспішали з евакуацією – РБК-Україна розповів прес-офіцер 4-ї бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука НГУ Максим Таран.

300 днів тому Росія розпочала широкомасштабне вторгнення в Україну. Кремлівський план бліц-кригу провалився. Українські воїни зупинили ворога, а тепер витісняють російську армію з нашої держави.

Звільняючи місто за містом, військові першими бачать жахи, що по собі залишив "руській мір". Деякі міста навряд чи відновляться після перемоги України. Принаймні вони точно не матимуть вигляд, як до війни.

Одне з таких міст – Рубіжне у Луганській області. Бої тут були одними із найтяжчих за час повномасштабної російсько-української війни, але вони пройшли майже непоміченими в інформаційному просторі, на що РБК-Україна вказали самі військові.

Місто втримували бійці Національної гвардії разом зі Збройними силами України й іншими силами оборони. Від неможливості перемогти або мати хоч якісь результати у класичних міських боях, противник почав просто все спопеляти – нищити будинок за будинком, підривати цистерни з азотом, закидати сотнями снарядів українські позиції.

Для визначення цих позицій ворог засилав на вірну смерть знову і знову мобілізованих жителів окупованих територій Донеччини і Луганщини. Прес-офіцер 4-ї бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука НГУ (далі – Бригада швидкого реагування НГУ) Максим Таран тоді перебував на лінії фронту. Про жорсткі та складні бої в Рубіжному та чому не можна прирівнювати ситуації бойових дій тоді й зараз він розповів в інтерв’ю РБК-Україна.

– Що ти знав про Рубіжне до того, як ви туди зайшли?

– Це відносно невелике місто, але там багато промисловості. І взагалі Лисичанськ, Сєвєродонецьк та Рубіжне мало дуже багато промисловості. В самому Рубіжному був картонний комбінат, де я стояв. Був завод "Зоря". Це взагалі одне з головних підприємств в Україні. Воно виробляло тротил.

Коли ми стояли в Рубіжному, мені сказали, що на складах заводу сотні тонн тротилу і якщо вони зірвуться, то в радіусі приблизно 5-10 кілометрів взагалі нічого не лишиться живого: тобто буде повністю випалене поле, а потім ще наслідки ударної хвилі кілометрів на 10.

– Які українські сили обороняли місто?

– Перелічити всіх дуже хотілося б, бо це була дійсно багатопрофільна команда з багатьох підрозділів і НГУ, і ЗСУ, і прикордонників, і поліції, яка часто робила набагато більше своїх можливостей. Але з військової точки зору це неправильно допомагати ворогу розуміти всю нашу системну логіку розташування сил.

Можу сказати, що в Рубіжному розташовувався на постійній основі місцевий стрілецький батальйон Національної гвардії. Вони не змогли б ніяк стримати такий масовий напір з понад двох ворожих бригад. Основною силою саме на цьому напрямі стала наша бригада. Чисельно, за кількістю підрозділів нас було найбільше, був наш штаб, який і керував приданими силами, всі інші були до нього підв’язані.

– Яка була ситуація в місті? Був період поступового наростання наступу чи спадів?

– Ворог одразу почав зносити метр за метром, будинок за будинком усіма можливими способами з того першого рубежу, де вони не змогли зайти. Там не було такого, що перший день вони стріляли 10 снарядів, а далі – 20 чи 30. З першого ж дня в режимі нон-стопу летіли по 300-400 снарядів по кожній позиції.

Вони знищували не лише наші укріплення чи лінії оборони, які ми встигали підготувати, а всі будівлі міста у цій частині. Спочатку йшов шквал ствольної, мінометної та реактивної артилерії, потім авіації, а далі заходили їхні танки.

– Розкажи про бої, які там були. Місто досить довго тримало оборону.

– Спочатку вони прорвали з північно-східної сторони міста блокпост. Поруч були наші розвідники, які відчули масову артилерію і бачили, як пішов танковий прорив. Почалися пекельні бої.

Наші воїни проявляли небачені приклади воєнних подвигів. Були випадки, коли посилена протитанкістами група розвідки вибиралася з оточення і "клала" роту противника. Або коли один кулеметник зупиняв 20 ворожих піхотинців.

Наші бійці не боялися піхоти. Вони знали, як їй протидіяти. Можна навіть почитати розповіді самих же учасників незаконних збройних формувань ОРДЛО, для яких було жахом іти в бої в Рубіжному, вони потрапляли в продумані пастки, неочікувано піддавалися обстрілам, не бачачи наших бійців. Мало кому вдавалося вибратися з такої "розвідки боєм" і вони не знали, як цьому протидіяти.

Але що було для нас проблемою – це їхня масована артилерія, яка просто зводила з розуму. Це дуже великий тиск. Тим паче, що від цих обстрілів були і масові втрати серед місцевих жителів. Тіла лежали скрізь.

А ще були їхні улюблені бої – танк на дім. Боячись, що в кожному домі може ховатися український снайпер, рухалися вони так – приїжджав танк, ставав і розбирав будинок за будинком своїми залпами. Ефективність же стовідсоткова. Так і знищувалися населені пункти до руїн.

– Чому ми не могли протидіяти їхній артилерії? Не вистачало озброєння, сил?

– Не вистачало артилерії. Для того щоб вступити в бій та перемагати ворожу артилерію, потрібен великий калібр та масовість – і в стволах, і в боєприпасах. Якщо по мені стріляють 80 мм калібром, то я можу тебе перемогти 120 мм калібром. Або потрібно РСЗО.

Щоб знищити їхню артилерію, у нас мали бути контр-артилерійські дивізіони. Або хоча б рівносильна кількість артилерії. А так у тебе є міномет, ти влучно стріляєш із нього по ворогу, а у відповідь летить два пакети "Градів". Це звичайна схема. Уявляєте різницю, що таке один міномет і два пакети "Градів", які мінімум один квартал можуть знищити за раз?

Рівносильність артилерії була дика, десь 1:11. І в таких умовах ми все рівно воювали та знищували їхню техніку.

– Дуже багато на Рубіжному піарились кадирівці. Ви їх там бачили?

– Кадирівці там були і вони воювали на цьому напрямку. Вони були добре одягнуті та навчені нормально. Не якісь супербійці, але набагато краще, ніж мобілізовані. Вони як працювали: спочатку відправляли мобілізованих з ОРДЛО на убій, а потім йшли за ними.

Але були і спецпризначенці кадирівські – вони працювали як снайпери або штурмові загони. І в них був перепочинок, вони не перебували на "нулі" постійно. Піар, звичайно, теж був, відоси про захоплення, яких і близько ще не було.

– А крім того, що ти вже говорив, було якесь спеціальне озброєння, яке вони використовували, хімічне, наприклад?

– Крім всього, що я казав, вони застосовували термобаричні гранати, важкі реактивні системи залпового вогню "Буратіно" та "Солнцепьок". Застосовували для обстрілів і касетні, запалювальні або фосфорні боєприпаси.

Також я бачив хімічну атаку. На вокзалі в Рубіжному стояли цистерни з азотом. Противник про це дізнався і вдарив туди авіаційною ракетою. Цистерна вибухнула. Виглядало це, звісно, потужно, поруч нічого не залишилося, будинків не лишилося. Ударна хвиля пройшла по всьому місту і пробила всі вікна навіть на околиці міста. На щастя, у наших бійців були протигази.

Такі удари по цистернам були не раз. І що цікаво, після першого удару, вітер ще й повів стовп рудого диму в сторону ворога.

– А бачив цивільне населення? Як вони в таких умовах жили?

– Так. Місцевих у місті було немало і жертв було багато. Якщо потім в інших містах люди вже знали про безжальність ворога, рівень бойових дій і більшість виїжджала швидко, в Рубіжному з цим були проблеми. Люди там думали, що їм пощастить і все буде на рівні 2014 року, не хотіли вірити у життєву необхідність евакуації, відмовлялися їхати навідріз до останнього. І коли російські війська почали масові обстріли куди попало, було дуже багато цивільних жертв, на вулицях одні тіла лежали, частини тіл, діти – де не проїдеш. Це найважчі спогади за весь час війни.

Негативну роль відіграла зрада місцевої влади, яка б і мала потурбуватися про людей. Місцевий голова уже пропагував за "рускій мір" у 2014-му, але потім змінив риторику, знову переобрався на посаду. І хоча і мав багато претензій від людей, ніхто його не переслідував в Україні. А під час наступу Росії він перейшов до російських військ, почав розповідати якісь казки і здавати всю інформацію.

Евакуація все рівно була до останнього. Під обстрілами. Багато поліцейських і військових ризикували і втрачали життя, щоб завезти їжу, медикаменти, евакуювати людей.

– Ви в травні відійшли остаточно з Рубіжного. Ти пам’ятаєш цей день?

– Я був тоді в Лисичанську, за тиждень до відходу. Ситуація була вже безвихідна. З одного боку, місто було знищене, не було сенсу утримуватися. Кожен день часу, який давали оборонці міста для організації відходу і облаштування нових позицій, був подвигом. А з іншого боку, було вже захоплене місто Попасна, дороги обстрілювалися, без Попасної Рубіжне стало смертельно вразливим.

Відхід був спланованою операцією. Ми вдарили по їхній артилерії, організовано відійшли і підірвали мости, і почалася нова оборонна операція - сєвєродонецька.

– Зараз на околицях Бахмуту тривають сильні бої. Чи нагадує тобі це ситуацію з Рубіжним?

– Зовсім ні. Місто пошкоджене, постійно обстрілюється, але воно не схоже на руїни. Бо зараз у нас уже є краща відповідь і їхній авіації, і їхній артилерії. Співвідношення озброєння ще не рівноцінне, але вже краще, і вони не можуть так вільно знищувати все і всіх.

Ворог теж вчиться, виправляє деякі свої помилки. Він все закидає найменш значимих для себе, непідготовлених бійців на убій. Але вже з певними навичками, з новими уловками. Все ще обстрілює все підряд, але вже не підставляє так близько техніку, щоб ми могли її легко знищувати.

– Тримати Бахмут стратегічно важливо? І наскільки це перспективно? Кажуть, якщо взяти трасу Сватово-Кремінна одразу легше стане в Бахмуті?

– Так. Але вони ж ще є у Попасній, вони атакують з різних напрямків. Зрозуміло, що ситуація в Бахмуті залежить від ситуації на інших фронтах і від техніки, яку ми матимемо. Але ніхто не скаже вам, що і як буде. На відміну від ворога, ми не воюємо за кілометр території для особистої вигоди.

Ми маємо основну ціль – захистити усі наші землі, усіх людей – і військових теж. Наша мета – перемога над ворогом і відновлення кордонів 1991 року – ні більше, ні менше. Тому кожен робить усе, що може, на своєму місці, не закидаючи шапки і не розводячи зраду.

Де можемо – захоплюємо позицію, де не можемо – відходимо на кращу позицію. Бо ціль – не конкретна позиція, а спільна перемога над ворогом, яка досягається щоденною рутинною працею наших воїнів. Лише так, спільно, довіряючи одне одному, ми можемо перемогти і відбороти мир в Україні.