Рік люті. Як велика війна змінила Україну і нічому не навчила Росію

Росія, проваливши бліцкриг, не залишає спроб взяти Україну у "братські" лещата. У Москві так і не зрозуміли, що в Україні на окупантів не чекає нічого, окрім поразки та ганьби. Докладніше про рік великої війни, який зблизив націю та навчив не боятися ворога – у колонці головного редактора РБК-Україна Ростислава Шаправського.

Рік тому Росія розпочала повномасштабну війну проти України. Росіяни, наступаючи суходолом, морем та у повітрі, планували розбити українську армію, знищити її ППО, висадити десант під Києвом, підвести колони військової техніки до столиці і скинути законну владу.

Путін поставив на цю кампанію, якщо не все, то багато чого, але прорахувався. Бліцкриг його армії провалився, Росія зав'язла на розтягнутому нею ж у сотні кілометрів фронті. Кремлівські "жести доброї волі", коли окупанти відступали під тиском ЗСУ, обнулили їхні шанси продовжувати лютневу авантюру. Мобілізація нашвидкуруч і поспішний пошук снарядів у сумнівних союзників також явно не входили до початкових планів, коли росіяни заходили до чужої країни.

Росія, нахрапом вдершись в Україну, не змогла посіяти паніку серед українських військових і застати їх зненацька – всі сили оборони залишились у строю і не склали зброї. До того ж росіяни не змогли привернути до себе населення, яке, за дуже сумнівною легендою, й прийшли "звільняти".

Путін напав у буквальному значенні на чужу, невідому йому країну, де жоден метр землі не має нічого спільного з "кордонами історичної батьківщини", про яку, впадаючи у ностальгічні транси, так любить розмірковувати російський диктатор.

Українці зустріли окупантів не з квітами, а з пляшками запальної суміші та мисливськими рушницями, здивувавши своєю хоробрістю весь світ. На що "миротворці" Путіна відповіли розстрілами цивільних, насильством в окупованих містах, тортурами, братніми могилами та мародерством. Мабуть, це й всі "цінності" в арсеналі нинішньої Росії.

З чим Україні відверто пощастило, то це з тим, що Росія виявилася не готовою до "теплого прийому". У Москві не розуміли ні реальних настроїв народу, ні мотивації військових, ні стану збройних сил, ні того, як влаштовано владу в Україні та хто тут ухвалює рішення. За цей провал, що вплинув на планування військової кампанії, Кремлю явно варто звинувачувати свою агентурну мережу і спецслужби, які так і не змогли побачити реальну картину.

Тут росіяни наступили на ті ж граблі, що й у 2014 році, коли в РФ не зрозуміли настрої українців, марно чекаючи на народні бунти для створення псевдореспублік за типом мертвонародженого проекту "Новоросія".

Російська агресія, звісно, змінила і саму Україну. І йдеться не лише про десятки тисяч жертв, стертих у пилюку міста, насильно депортованих у РФ дітей і збитки на сотні мільярдів доларів. Жахи кривавої війни, на жаль, залишаться шрамами не на одному поколінні українців. Але рік тому війна перевернула життя всіх без винятку, вона прийшла навіть до тих, хто не помічав її вісім років, живучи за сотні кілометрів від Донбасу та Криму і не сильно думаючи про те, що відбувається в цих регіонах.

Українці зустріли війну по-різному. Тоді, в першу годину повномасштабного вторгнення, одні стояли у кілометрових пробках на виїзд з мегаполісів, інші обивали пороги військкоматів, щоб, можливо, вперше в житті взяти в руки зброю та захищати країну. Хтось тим часом уже прийняв бій на східних, південних і північних кордонах, стримуючи колони російської техніки. Були й ті, хто намагався прорватися через колони авто, що виїжджають до Європи, на західному кордоні, сподіваючись знайти притулок своїм сім'ям у сусідніх країнах.

Шок і страх, які по-своєму, але зазнала вся країна 24 лютого та наступні тижні та місяці, згодом змінилися на лють та помсту – одні з небагатьох почуттів, що залишилися в українців до росіян після горя, яке приніс "руський мир". А тоді всій Україні ще доведеться дізнатися про подвиги людей, які, не здригнувшись, заважали просуванню ворога, підривали разом із собою мости та лягали на дорогу перед танками. Невідомо ще було й про зрадників, які боягузливо перемитнулися на бік окупантів і здобули ганебну славу колаборантів.

За рік війна торкнулася всіх, у тому числі мешканців більш спокійних західних регіонів. Їх росіяни також обстрілювали ракетами, намагаючись знищити військові об'єкти, бази з нафтопродуктами та енергетичну інфраструктуру. Усією країною українці сиділи без світла, вчилися запускати генератори, купували польські консерви, донатили на дрони та авто для фронту, годинами стояли у чергах за бензином. Спонтанна єдність, хай і з гіркого приводу, зміцнила націю і зацементувала її характер.

Ще 2014 року Путін, захопивши Крим та частину Донбасу, багато зробив для об'єднання українців. Тепер Росія, сама того не розуміючи, ще більше зблизила схід та захід України. Силует спільного ворога стало однаково чітко видно як у Львові, Рівному та Луцьку, так і в Маріуполі, Харкові та Бахмуті, чиї мешканці змушені шукати притулку за сотні кілометрів від зони бойових дій. У спільній біді у нас не стало поділів з багатьох питань, на яких роками грали політики, зіштовхуючи лобами – мова, віра, курс в НАТО і ЄС чи щось інше.

Натомість у суспільстві виріс запит на справедливість, градус гостроти високий як ніколи. І те, що раніше сприймалося як звичайна новина про чиновника, що занадто накрав, тепер змушує владу діяти, аж до кадрових чисток, відмови від депутатських мандатів і ротацій міністрів. Війна окреслила контури громадянської позиції навіть у тих українців, хто ніколи про неї не замислювався.

Втрати та поневіряння, які переживає Україна – надмірно висока ціна. І цієї плати, звичайно, хотілося б, але не вдалось уникнути. До того ж ніхто не знає, як довго ще українцям доведеться платити по рахунку, виганяючи ворога зі своєї території та повертаючи землі. Але, як показав останній рік, загальний успіх куди ймовірніший, а шлях легший, якщо йти разом.