Привид неофашизму бродить Європою

Про те, як праві рухи набувають популярності в Європі - і в чому полягає їхня небезпека - читайте в колонці ліворадикального філософа Славоя Жижека, який підтримує Україну.

Сюрприз червневих виборів до Європарламенту полягав у тому, що вони дійсно принесли ті результати, на які всі очікували. Перефразовуючи класичну сцену з фільму братів Маркс: Європа може говорити та діяти так, ніби вона рухається радикально вправо, але не дозволяйте себе обдурити; Європа справді рухається радикально вправо.

Чому ми маємо наполягати на цій інтерпретації? Тому що більшість провідних ЗМІ намагаються зменшити її значення. Сьогодні ми постійно чуємо приблизно таке: "Так, Марін Ле Пен, Джорджа Мелоні та партія "Альтернатива для Німеччини" (AfD) іноді фліртують з фашистськими мотивами, проте немає жодних причин для паніки, тому що вони з повагою ставляться до демократичних правил та інститутів після приходу до влади. Проте подібне одомашнення радикальних правих має нас усіх турбувати, бо воно сигналізує про готовність традиційних консервативних партій приєднатися до цього нового руху. Аксіома європейської демократії після Другої світової війни - "ніякого співробітництва з фашистами" - виявилася тихо забутою.

Сигнал цих виборів чіткий і зрозумілий. Лінія політичного вододілу в більшості країн ЄС тепер проходить не між помірними правими та помірними лівими, а між традиційними правими, втіленням яких став головний переможець виборів – Європейська народна партія (ЄНП, що включає християнських демократів, ліберальних консерваторів та традиційних консерваторів), та неофашистськими правими, яких представляють Ле Пен, Мелоні, AfD та інші.

Питання тепер у наступному: чи співпрацюватиме ЄНП з неофашистами? Голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляйєн представляє результати виборів як тріумф ЄНП над двома "крайнощами". Однак у новому парламенті не буде украй лівих партій, чий екстремізм міг би хоча б віддалено зрівнятися з екстремізмом украй правих. І тому така "збалансована" думка вищої посадової особи ЄС звучить як зловісний сигнал.

Коли ми сьогодні говоримо про фашизм, ми не повинні обмежуватись розвиненим Заходом. Подібні політичні тенденції набирають чинності і в значній частині країн Глобального Півдня. Італійський історик-марксист Доменіко Лосурдо (відомий тим, що займається реабілітацією Сталіна) у своєму дослідженні китайського розвитку підкреслює різницю між економічною та політичною владою. Проводячи свої "реформи", Ден Сяопін розумів, деякі елементи капіталізму необхідні у тому, щоб звільнити продуктивні сили суспільства; однак він наполягав на тому, що політична влада має твердо залишатися в руках Комуністичної партії Китаю (самопроголошеного представника робітників та селян).

Цей підхід має глибоке історичне коріння. Більше століття Китай дотримується паназіатських ідей, що виникли ближче до кінця XIX століття як реакція на західне імперіалістичне панування та експлуатацію. Як пояснює історик Вірен Мурті, цей проект завжди мотивувався запереченням не західного капіталізму, а західного ліберального індивідуалізму та імперіалізму. Посилаючись на установи та традиції, що існували до початку сучасної епохи, паназіати стверджували, що азіатські суспільства здатні провести власну модернізацію та досягти більшого динамізму, ніж Захід.

Гегель вважав Азію територією суворого порядку, що не допускає індивідуалізму (вільної суб'єктності), проте паназіати висунули нову гегелівську концепцію. Вони стверджували, що оскільки свобода, запропонована західним індивідуалізмом, зрештою заперечує порядок і призводить до соціального розпаду, єдиним способом збереження свободи є її перетворення на нову колективну агентність.

Один із перших прикладів цієї моделі можна знайти у мілітаризації та колоніальній експансії Японії напередодні Другої світової війни. Проте історичні уроки швидко забуваються. Багато хто на Заході зараз шукає рішення для великих, серйозних проблем, і їх може знову залучити азіатська модель, яка пригнічує індивідуалістичні прагнення та шукає сенсу життя в колективному проекті.

Паназіатизм зазвичай вагався між соціалістичною і фашистською версіями (причому межа між ними не завжди була чіткою), нагадуючи нам про те, що "антиімперіалізм" далеко не такий безневинний, як може здатися. У першій половині XX століття японські та німецькі фашисти регулярно уявляли себе борцями з американським, британським та французьким імперіалізмом, а сьогодні можна побачити, як украй праві політики-націоналісти займають аналогічну позицію щодо Євросоюзу.

Подібні тенденції помітні в Китаї в епоху після Дена Сяопіна. Політолог Ентоні Джеймс Грегор класифікує його як "варіацію сучасного фашизму": капіталістична економіка контролюється та регулюється авторитарною державою, чия легітимність виправдовується етнічною традицією та національною спадщиною. Саме тому голова КНР Сі Цзіньпін наголошує на довгій, безперервній історії Китаю, що простягається в глибоку давнину. Використання економічних чинників на користь націоналістичних проектів є суттю фашизму. Таку політичну динаміку можна спостерігати Індії, Росії, Туреччини та інших країнах.

Неважко зрозуміти, чому ця модель стає популярною. Поки СРСР хаотично розвалювався, Компартія Китаю проводила політику економічної лібералізації, але зуміла зберегти жорсткий контроль. І тому ліваки, які симпатизують Китаю, хвалять його за утримання капіталу в підпорядкованому становищі – на відміну від американської та європейської систем, у яких необмежено править капітал.

Втім, новий фашизм підтримують і нові тенденції. Крім Ле Пен, ще одним великим переможцем європейських виборів став Фідіас Панайоту, кіпрський відеоблогер із YouTube, який раніше привернув увагу своїми спробами обійняти Ілона Маска. Очікуючи Маска біля штаб-квартири компанії Twitter, Панайоту закликав передплатників "поспамити" мати Маска своїм проханням. У результаті Маск справді зустрівся з Панайоту і обнявся з ним, а той оголосив про своє висунення до Європарламенту. Виступаючи на безпартійній платформі, він отримав 19,4% голосів та депутатське місце.

Схожі фігури з'явилися також у Франції, Великій Британії, Словенії та інших країнах. Усі вони виправдовували свої кандидатури "лівацьким" аргументом, що демократична політика перетворилася на посміховисько, і тому клоуни також можуть балотуватися. Це небезпечна гра. Якщо достатньо людей втратить віру в політичну емансипацію і погодяться на відхід у клоунаду, тоді політичний простір для неофашизму розшириться.

Щоб повернути цей простір, потрібні серйозні автентичні дії. При всіх моїх розбіжностях із президентом Франції Еммануелем Макроном я вважаю, що він вірно відреагував на перемогу французьких вкрай правих, розпустивши Національні збори та оголосивши нові парламентські вибори. Його заява застала майже всіх зненацька, і це, звісно, ризиковано. Однак на цей ризик варто було вдатися. Навіть якщо Ле Пен виграє і вирішуватиме, хто стане наступним прем'єр-міністром, Макрон, будучи президентом, збереже здатність мобілізувати нову більшість проти цього уряду. Ми повинні боротися з новим фашизмом настільки сильно і швидко, наскільки це можливо.

Copyright: Project Syndicate, 2024.
www.project-syndicate.org

Дисклеймер: Редакція РБК-Україна не завжди поділяє погляди авторів.