Про героїв Другої світової і сучасної війни в історії однієї родини – у матеріалі РБК-Україна.
Друга світова забрала мільйони життів. За різними оцінками, у війні загинуло від 8 до 10 мільйонів українців. Це майже чверть населення країни на той час. День пам'яті і перемоги над нацизмом у Другій світовій Україна відзначає в умовах триваючої війни, коли свої життя за нас віддають вже сучасні герої.
Киянин Юрій Мединський втратив у Другій світовій батька, а під час вторгнення Росії у 2022-му – онука. РБК-Україна зустрілося з ним, щоб поговорити про те, як перетинаються долі двох війн.
87-річний Юрій Мединський приходить на зустріч у вишиванці. "Слава Україні", – голосно вітається ще здалеку. Через вік ходити чоловіку складно, його під руку веде онучка Оксана. Присівши на лавку, дідусь відразу розкладає перед нами фото, які дуже береже. Першими дістає два великих портрети – чорно-біле фото його батька Максима, який загинув під кінець Другої світової у Польщі. І онука, який втратив життя, захищаючи Україну у 2022-му.
"Їх портрети висять у мене вдома поруч. Я щодня з ними вітаюся. Обох звуть Максим: діти назвали онука на честь прадіда", – каже дідусь зі сльозами на очах.
Другу світову Юрій пам'ятає добре, хоча застав війну ще маленьким хлопчиком. Всією родиною вони пробули в селі на Вінниччині під німецькою окупацією три роки.
"Мені було чотири, коли наші війська відступали у 1941-му. Через село проходила дорога на Жмеринку, наша хата стояла біля самої дороги. Солдати йшли повільно, дуже втомлені, всі в пилюці. Тоді всім здалося, що зараз станеться щось погане", – згадує Юрій Максимович.
Родина теж вирішила, що треба виїхати. Їм видали з колгоспу пару коней і воза. Вони склали речі, прив’язали свою корову і поїхали. Але за 20 кілометрів від Вінниці їх зустріли солдати і наполегливо просили розвертатися, бо десь недалеко вже були німці. Виходу не було – довелось повернутись. Невдовзі в їхнє село зайшли окупанти.
Роботу місцевих колгоспів німці вирішили не скасовувати: прислали чоловіка з Західної України, щоб той контролював, як працюють місцеві. Побачили, що батько Юрія мав профільну освіту і змусили працювати агрономом.
"Всіх залучали до тяжкої роботи. А тих, хто падав від втоми чи не міг працювати, викликали до сільської ради. Там були вкладені дерев'яні дошки. На них клали людину і били. Правда, нікого не розстрілювали. Чув про один випадок, коли розстріляли дівчину. Кажуть, вона була у партизанському загоні. У нас німці зруйнували пасіку: посеред зими прийшли і порозбивали всі вулики. Бджоли загинули. А окупанти забрали весь мед", – каже чоловік.
Якось німці зайшли до двору Мединських і застрелили їхню свиню. Вона от-от мала народити поросят.
"Вони її забрали і з'їли. Не уявляю, як це можна було, прямо з поросятами в утробі. Просто жахливо! А сусіди почули постріли й подумали – все, це кінець: розстріляли мого батька. Вони через паркан побачили кров у нас на подвір'ї", – згадує співрозмовник.
Колись батька Юрія і справді ледь не застрелили. Взимку, на новий рік, окупанти влаштували в приміщенні школи святкування. На ранок німці прокинулися з криками "партизан!", розбудивши всіх в сусідніх хатах. Увірвалися до Мединських. Один з військових підняв автомат і вистрілив. Куля пройшла над головою батька Юрія, від влучання по стіні пішла тріщина. Діти з мамою встигли вибігти з хати з і сховалися за хлівом. Просиділи в сорочках прямо на снігу, доки їх не витягли.
Під час окупації були й ті, хто ставився до селян людяно. Коли не було що їсти, хтось з німців прийшов до бабусі Юрія і висипав на стіл цілий пакет білих сухарів. Діти з сусідніх дворів часто гралися разом, і іноді німці всаджували дітей на дерев'яний прилавок, давали їм цукерки і фотографували.
"Чув, ніби вони надсилали фото додому в Німеччину. То якщо так, тоді мабуть в якійсь родині збереглося моє дитяче фото. Хоча в кого і де – я не знаю. І вже не дізнаюся ніколи", – каже пан Юрій.
20 березня 1944 року війська першого Українського фронту увійшли в передмістя Вінниці. Безліч будівель було підірвано, промисловість регіону практично повністю була зруйнована. Попри втрати, люди взялися за відбудову. Так сталося, що Вінницю захоплювала 19-20 липня 4 гірсько-піхотна дивізія німців, і вона ж відступала з міста 19-20 березня 1944-го.
Але війна продовжувалася далі, і Максим Мединський пішов на фронт. Юрій з мамою пішли його проводжати: вони тоді ще не знали, що бачать батька востаннє. Він загинув 24 березня 1945-го в Польщі. Йшли роки, Юрій ріс і все більше хотів відшукати місце, де поховали батька.
"Вже за незалежної України чув радіопередачі до 9 травня, де згадували й батька, – каже Юрій, – Моя помилка була в тому, що я ті передачі не записав. Там казали, що в боях в Польщі вбили їхнього командира, батько взяв командування на себе і вони відбили наступ нацистів. Батька нагородили орденом "Червоної зірки".
За часів СРСР Юрій Мединський майже закінчив гірничий технікум у Таллінні, з 4 курсу пішов служити в армію. Вступив до Львівського військово-політичного училища. Служив начальником клубу полку. Згодом йому запропонували перейти на викладацьку роботу, розповідає син Юрія, Сергій Мединський.
"Батько погодився заради цього перевестися у далекий гарнізон у Сибір. Ми там прожили з 1968 по 1975 роки. Потім служив викладачем у Ставрополі в військовому училищі, захистив дисертацію. У 1985-му з великими зусиллями перевівся у Київ, згодом пішов на пенсію. Працював в автодорожньому інституті, брав участь у роботі Спілки офіцерів України, упорядкував книгу про рух українських офіцерів. Написав і видав книгу про першого командувача ВМС незалежної України. Обіймав посаду заступника голови Українського козацтва. Упорядкував і редагував газету "Оптиміст", – згадує чоловік.
Весь цей час Юрій не полишав пошуків інформації про батька. На це пішло 27 років. Він їздив до Польщі, Чехії. Шукав в архівах, запитував у людей. Врешті за допомогою Червоного Хреста вдалося з'ясувати місце поховання. Він загинув поблизу села Пельґжимовиці Сілезького воєводства, а похований у братській могилі біля міста Пщина.
Юрій Максимович при першій можливості туди поїхав. Місцеві зустріли його дуже тепло. Виявилося, що священник знав в деталях про бої між радянською і німецькою арміями на цих землях і де поховані військові. А в місцевій адміністрації йому швидко відшукали особову справу батька. На його прохання поляки зробили напис на пам'ятнику. Юрій приїздив туди ще двічі. Посадив калину – на честь тих, хто віддав життя за Україну.
Важливо зберегти хоча б якісь історії про родичів, які тоді жили, вважає Юрій Мединський. На знак шани до них.
Онук Юрія, Максим Мединський, дуже схожий на прадідуся. "Ось на цьому фото особливо видно, що схожі", – вказує на два портрети на лавці дідусь. Але найбільше йому онук нагадує батька тим, що обидва були порядними і чесними.
У 1930-х під час хвилі сталінських репресій Максим Мединський відмовився ставити підпис на доносах проти односельчан. Казав, що треба не здавати своїх. Такі ж погляди були і в онука – всюди по життю добивався справедливості. І як його прадід, через 70 років став на захист Батьківщини. Максим пішов на війну добровольцем ще у 2014 році. Через рік повернувся. Одружився, у них з дружиною Тетяною народилася донечка Аліса.
"Макс – це просто найкраща людина. Він був найкращим чоловіком, батьком, сином, братом, онуком. Як тільки потрібна була будь-яка допомога, він моментально з'являвся і допомагав", – згадує сестра Максима Оксана.
Вони все життя з братом були дуже близькі. Оксана на 8 років молодша, але різниця у віці не заважала брату і сестрі мати спільні інтереси.
"Він двічі на рік забирав мене на канікули до себе в університетський гуртожиток, і я проводила час з ним і його друзями. Він мене фактично виховав! Те, як я зараз ставлюся до різних ситуацій в житті – це завдяки йому. Так і з хоббі. Почала кататися на мотоциклі завдяки брату. Він захоплювався парашутним спортом. І я стрибнула з парашутом, коли мені було всього 16. Далі цим не займалася, а ось у брата було більше 50 стрибків", – каже дівчина.
Максим вчився в університеті Шевченка, працював журналістом, комунікаційником у центрі дослідження енергетики, Міністерстві інфраструктури.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, не чекав повістки і став добровольцем вдруге. Служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Навесні 2022-го його підрозділ перебував у селі Курулька Ізюмського району Харківщини.
22 березня Максиму виповнилося 33. А 29 квітня був сильний артобстріл їх позицій. Військові в окопах в перерві між атаками ворога робили перекличку. Поки росіяни перезаряджалися, вони по черзі доповідали, чи живі. Дійшла черга до Максима, але він не відповів. Побратими підійшли і побачили, що уламок потрапив йому в голову.
Поховали Максима в Ксаверівці, рідному селі його дружини на Київщині. Він посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького за особисту мужність і орденом "За мужність" ІІІ ступеня за вклад в українську журналістику.
"Зараз, в ці дні, ми нічого не святкуємо. Ми відзначаємо, і пам'ятаємо. Адже тепер у нас на небі два янголи-охоронці", – каже Юрій Максимович.