Завтра у Швейцарії розпочнеться ініційований Україною Саміт миру. Про те, яким був початковий задум України, як і чому він змінився і на які результати саміту варто розраховувати – читайте докладніше у статті журналіста РБК-Україна Мілана Лєліча.
Із самого початку повномасштабної російської агресії проти України велися розмови щодо можливості її мирного врегулювання. Мабуть, найближче до цього РФ та Україна підійшли якраз у перші кілька тижнів великої війни. РБК-Україна детально описувало кілька раундів переговорів, що відбулися тоді в Білорусі та Туреччині та закінчилися безрезультатно.
Проте тема "миру" постійно була на порядку денному, у тому числі її регулярно порушували західні партнери України. Лише через багато місяців їхню риторику вдалося підкоригувати – і до слова "мир" вони почали додавати важливі визначення, на кшталт "справедливий мир" або "мир, заснований на міжнародному праві". А також замість "миру" все частіше вживати словосполучення "перемога України" (хоча про "поразку Росії" багато хто не наважується говорити досі).
Але в перші рік-півтора повномасштабної війни центральною була тема абстрактного "миру", в який різні країни вкладали різні значення. З'явилося багато різних "мирних планів", навіть група африканських країн привезла до Києва свій варіант. І всі вони не могли влаштувати Україну – як правило тому, що де-факто пропонували заморожування ситуації та фіксували окупацію росіянами частини української території.
Україна, яка з літа 2022-го відкидала можливість будь-яких переговорів із Кремлем (Володимир Зеленський навіть підписав відповідний указ), зрозуміла, що необхідно підготувати свою альтернативу, якою стала "формула Зеленського" з 10 пунктів . По суті, вона втілювала собою українське бачення саме справедливого закінчення війни, з відновленням кордонів 1991 року, отриманням репарацій від РФ, покаранням винних в агресії тощо.
Формула замислювалася не просто як теоретична концепція, яку Україна могла б використати у медіа-полі як відповідь на закиди у "неконструктивності" чи "небажанні шукати шляхи до миру". Передбачалася її поетапна реалізація за таким принципом: спершу на міжнародному рівні формується конкретний мирний план на основі "формули Зеленського", який потім пропонується Росії – і якщо Москва відмовляється його виконати, тоді максимально очевидно, хто саме "не хоче миру".
Саміт миру на рівні лідерів країн є першим ключовим пунктом реалізації "формули Зеленського". Його підготовка зайняла набагато більше часу, ніж передбачалося, дати проведення постійно зміщувалися, навіть не всі співрозмовники РБК-Україна у вищих органах влади взагалі вірили у життєздатність усієї цієї ідеї. Тим не менш, саміт все ж таки відбудеться – хоча його формат і завдання вже де-факто відрізняються від початкової концепції.
Втім, саміт миру вже встиг виконати важливе завдання ще до свого початку. З часом, саме українське бачення миру в рамках "формули Зеленського" почало витісняти будь-які альтернативні "мирні плани" у глобальному масштабі.
Звісно, цьому сприяла не лише активність української дипломатії, а й загальна стійкість, яку продемонструвала Україна на полі бою, у політичній, економічній, соціальній сферах. У міру того, як розширювалася допомога з боку Заходу, як перетиналися чергові "червоні лінії" у постачанні Україні озброєнь, ставало все очевидніше, що Україна в будь-якому разі "не впаде", а Росія не зможе висувати будь-які ультиматуми.
Крім того, фактично всі пункти "формули Зеленського" прописані таким чином, що західні країни просто не могли з ними не погодитись: ніхто ж не буде сперечатися з тим, що ядерної війни треба уникнути, кордони держав не можна змінювати силою, а військовополонених треба повернути додому.
Але спочатку завданням Києва було проведення не чергового "форуму однодумців" на високому рівні, де були б представлені лише союзники України з ЄС та НАТО. Метою було залучити якнайбільшу кількість країн, які не входять до західної коаліції допомоги Україні.
Таким чином, Москву поставили б перед фактом: українське бачення миру поділяє не лише "колективний Захід", з яким, за твердженням російської пропаганди, вона і воює весь цей час, а й упевнена більшість країн-членів ООН.
Це апріорі було вкрай складним завданням. Можливості Росії впливати на країни "Глобального півдня" значно перевищують можливості України: через історичні, економічні, навіть корупційні зв'язки. Розмах дій російської пропагандистської машини також величезний і адекватної відсічі вона не зустрічає.
Наратив України про нинішню війну як "антиколоніальну" та "антиімперську", розповідали компетентні співрозмовники РБК-Україна, далеко не завжди знаходили відгук у постколоніальних державах Африки та Азії. Адже там бачили, що на боці України виступають європейці – які й сприймаються як колонізатори.
Згодом було все зрозуміліше, що початковий дипломатичний задум із Самітом миру доведеться модифікувати та знижувати рівень амбіцій. Розробити готовий мирний план або хоча б його концепцію на першому саміті, а потім покласти його перед Росією як вказівку до дії – таке завдання виявилося нездійсненним.
Проте від ідеї саміту вирішили не відмовлятися, як і від завдання залучити до нього максимальну кількість країн. Тому в результаті з десяти пунктів "формули Зеленського" у Швейцарії обговорюватимуть лише три, найменш конфліктні: ядерна безпека, вільне судноплавство та обмін полоненими (обмін "всіх на всіх" та повернення депортованих українських дітей).
Під такий порядок денний у Швейцарії справді вдасться зібрати велике представництво країн "Глобального півдня", а не лише західних партнерів України. РБК-Україна раніше докладно розповідало, кого зі світових лідерів варто очікувати на саміті, а хто точно не приїде.
Таким чином, ключові завдання України на саміті – досягти результату у конкретних прикладних питаннях (вільний експорт товарів через Чорне море, повернення полонених і т.д.) і зайвий раз закріпити "формулу Зеленського" як основну концепцію закінчення війни на глобальному рівні.
Безумовно, багато залежить від тексту фінального комюніке саміту, під яким мають підписатися всі його учасники. В останні дні у ЗМІ публікувалися різні версії чернеток документа, робота над ним може тривати й до кінця саміту.
У будь-якому випадку, напевно, виникне чимало приводів для "зради". Зокрема, якщо у документі не буде прямих закликів до відновлення повної територіальної цілісності України та виведення з її території окупаційних військ. А цього, очевидно, там не буде в будь-якому разі – інакше склад учасників, які представляють "Глобальний південь", помітно обмілів би.
Завищені очікування від саміту – ще одна проблема. У результаті навіть його високопоставленим учасникам доводилося пояснювати максимально очевидні речі: наприклад, те, що на Саміті миру ніякого миру укладено не буде. "Це ще не переговори про закінчення війни", – приміром, заявив днями німецький канцлер Олаф Шольц.
Ще один привід для "зради" – апеляції до залучення до мирного процесу країни-агресора. Знову ж таки, все залежить від підсумкових формулювань комюніке, але апріорі зрозуміло: будь-які переговори про закінчення війни вимагають участі всіх її сторін. Якщо хіба що не йдеться про безумовну капітуляцію агресора – але поки що, на жаль, говорити про це не доводиться.
"Зрозуміло, що Росія має брати участь у цьому процесі. З цим згодні всі. Питання в тому, з якого моменту вона може брати участь", – заявив напередодні саміту глава швейцарського МЗС Іньяціо Кассіс. У самій Росії будь-які документи за підсумками саміту вже назвали "нікчемними".
Таким чином досягти максимальної мети – об'єднати весь світ на підтримку українського бачення закінчення війни – на саміті навряд чи вдасться. Але це завдання в принципі було нездійсненним.
Втім, говорити про безрезультатність Саміту миру теж точно не доводиться. "Це живий процес і він однозначно заслуговує на те, щоб його продовжувати. У нас не так багато можливостей працювати із незахідними країнами, якщо будемо чесними, у нас їх майже немає", – сказав у коментарі виданню екс-міністр закордонних справ України Павло Клімкін. .
Вочевидь, за підсумками саміту його учасники сформують деякі робочі групи чи подібний механізм, докладніше розпишуть дії по реалізації трьох узгоджених пунктів "формули Зеленського" і винесуть їх у розгляд Росії.
Чи будуть там у принципі звертати на це увагу – питання спірне. Поки що РФ публічно наголошує на своїй повній незацікавленості у всьому, що стосується Саміту миру, на практиці – активно намагається його зривати, насамперед, у плані числа учасників.
Ймовірно, країна-агресор на зло Україні може спробувати провести власний "саміт", який спиратиметься, наприклад, на так званий "китайсько-бразильський мирний план", який, по суті, передбачає заморожування ситуації.
Але у перспективи такого заходу Клімкін не вірить. "Росіяни можуть туди затягнути якихось своїх "союзників", наприклад, центральноазіатські країни. Але це не означає, що вони повірять у цей порядок денний. Насправді, у якихось дипломатичних зусиллях це їм особливо не допоможе, навіть суто декларативно", – сказав він.
Багатьма коментаторами практична реалізація рішень Саміту миру розглядається як свого роду "заходи з вибудовування довіри" між воюючими сторонами: мовляв, спершу почнемо говорити про недопущення ядерної війни та голоду, а потім плавно перейдемо до врегулювання політичних питань.
Але на практиці такий перехід виглядає мало здійсненним. По-перше, через принципову відмінність у підходах України та РФ: Зеленський підкреслює, що про жодні територіальні поступки не може бути й мови, тоді як у країні-агресорі регулярно закликають "враховувати реалії, що склалися на землі" (тобто, окупацію частини України).
По-друге, Україна має свіжий досвід, який підтверджує: між вирішенням прикладних гуманітарних питань і політичним врегулюванням лежить прірва. Найкращий доказ – багаторічні переговори в "мінському форматі", в якому іноді якось вдавалося вирішувати питання на кшталт обміну полоненими або роботи пунктів пропуску, але теми контролю територій і кордону залишалися фактично без руху.
Отже, і після Саміту миру в найближчій перспективі війна триватиме. Змінити розстановку сил можуть хіба що серйозні геополітичні потрясіння – як прихід до влади в США Дональда Трампа. Але це може статися лише на початку наступного року.
Під час написання матеріалу використовувалися заяви українських, західних та російських чиновників, матеріали Bloomberg та Радіо Свобода, коментарі екс-міністра закордонних справ України Павла Клімкіна.