Поет і військовий Сергій Жадан: Пам'ять про полеглих має мотивувати, а не деморалізувати

Про важливість збереження пам'яті про загиблих Героїв України, створення меморіальних місць та значущість воїнів в історії країни – у інтерв'ю Сергія Жадана для РБК-Україна.

Турбота про тих, хто проживає втрату близьких на війні, є дуже важливою частиною вшанування пам'яті полеглих. Важливо, щоб родини не залишалися наодинці з бюрократичними проблемами, а відчували підтримку держави і суспільства.

Ще один важливий аспект – створення місць пам'яті, де люди можуть віддати шану загиблим. Це можуть бути меморіали, кладовища, а також парки, алеї або спеціально відведені простори, де збиратимуться люди, щоб поділитися своїми емоціями і спогадами про загиблих.

РБК-Україна розпитало письменника, поета і музиканта, а нині військовослужбовця Сергія Жадана про те, яким має бути збереження пам´яті про полеглих захисників.

– У 2020 році в одній зі своїх колонок до Дня пам’яті ви згадали про відкриття Меморіалу на місці загибелі танкістів під Пісками на Донеччині. "Кожен з нас рано чи пізно намагається про це говорити. Іноді фальшиво, іноді до щему". Що для вас означає пам´ять про загиблих. Щось змінилося відтоді в сенсі сприйняття?

– Змінилося те, що зараз той меморіал в окупації. Я не впевнений, що він досі збережений. Відповідно пам'ять тепер стає тією територією, де згадка про цих бійців зберігається. І дуже важливо, щоб вона зберігалася. І щоб ми, коли туди повернемося, не забули це місце та інші, які є місцями сили, болю, де і формується наша історія. Пам'ять сьогодні стає майданчиком, де ми зберігаємо ті речі, що потребують у майбутньому висвітлення, нашої уваги і любові.

– Яким має бути цей майданчик? Якого висвітлення потребує ця пам´ять?

– Він має бути доглянутим. Себто, це той сад, парк, ліс, де ми маємо бути регулярно. Пам'ять не має бути захаращена і недоглянута. Вона потребує нашої уваги, присутності, постійного звернення до себе.

– Стратегічна мета політики пам’яті – не перетворити загиблих Героїв на статистику, а зберегти історичну значущість вчинку та подвигу кожного захисника для збереження нації. Якою має бути політика пам’яті, на вашу думку?

– Я згоден, що це в жодному разі не має перетворитися на статистику, бо за цифрами ти не бачиш обличчя, не чуєш голосів, не знаєш біографій та контексту. Коли ми говоримо про загиблих, слід розуміти, що за ними лишається пам'ять, їхні близькі, родини, люди, які їх любили. І дуже важливо, щоб цей зв'язок тривав.

Відео: “Пам'ять захищає”: ветерани і ветеранки закликали пам'ятати про полеглих (youtube.com/Міністерство у справах ветеранів)

Щоб між тими, хто "пішов", і тими, хто лишається, тривала тяглість любові, поваги й гідності. Тому політика має бути спрямована на те, що це не про цифри та статистику, а про людей. У кожного з них були свої сподівання, надії, віра, любов, гнів, лють. І всі ці речі лишаються про них, лишаються відблиски зірок, які згасли, але й далі нас тішать своїм світлом, дають нам якусь надію та сподівання.

– Як донести до кожного окремо і до всього суспільства загалом оцю тяглість любові і згадування?

– Тут важливим є фактор людяності – говорити про живих і загиблих як про людей, а не просто як про умовних військових. У суспільстві зараз є ця тенденція ставлення до війська, армії, сил оборони як до чогось абстрактного. Її можна зрозуміти, але її не треба виправдовувати та розвивати.

Є хлопці й дівчата, які зі зброєю в руках воюють. І ми їх любимо, поважаємо і підтримуємо, але ми не схильні якось заглиблюватися, що у кожного з них своя біографія, свій вантаж досвіду, страхи, сумніви, своя віра, свої надії. Тому, коли ми говоримо про військових та армію, дуже важливо розуміти, що це живі люди.

– Повномасштабна війна торкнулася кожної родини в Україні: хтось втратив близьких на війні, у когось вони зараз на фронті. Як маємо зберегти пам’ять, емоції, відчуття і передати це майбутнім поколінням?

– Згоден, що ця війна стосується всіх і кожного. І, навіть, якщо хтось якось демонстративно чи принципово намагається відмежуватися, то це скоріше жест заперечення очевидного. Тому що ця війна справді тотальна.

Тут важливим є момент налагодження комунікації між військовими та цивільними. Тому що, якщо глянути у наші соціальні мережі, там, звертаючись до військових, всі говорять: “Повертайтеся!” Це часто просто не відповідає реальності. Наприклад, в Харкові лінія фронту проходить за містом. Тобто військові фактично воюють у своєму місті. Вони нікуди не їдуть, вони перебувають вдома і їх не треба повертатися. І це дуже важливо.

Частина цивільних ставиться до армії як до чогось, що знаходиться в іншій реальності. Зараз ми у Києві біля Могилянки і тут війни нема. І це добре. Але війна є в цій країні, і військові є. Вони йдуть воювати не кудись в іншу реальність, не виходять за якусь межу, вони залишаються в межах нашої країни. Це важливо розуміти.

Фото: Сергій Жадан приєднався до лав Збройних Сил України (facebook.com/serhiy.zhadan)

Стосовно того, як це передати майбутнім поколінням, потрібно більше говорити, спілкуватися, прислухатись до того, що говорять військові. Їм треба давати майданчики для озвучення, висловлення, щоб вони не соромилися і не відчували відчуження і дистанції. Це треба робити вже сьогодні, а не чекати, коли війна закінчиться, і в нас раптом на вулицях з'являться сотні тисяч ветеранів.

Говорити потрібно сьогодні і слухати потрібно вже сьогодні. Це взаємний процес. Має бути запит з боку суспільства і не має бути відчуження та дистанціювання з боку військових.

– Чи буде цей запит після перемоги?

– Його можна стимулювати, і потрібно поглиблювати. Тут дуже велике поле для роботи, тому що багато процесів не будуть запущені, якщо ми не говоритимемо про них, якщо не згадуватимемо.

– А відчуження вже є, на вашу думку?

– В людей, які знаходяться на лінії фронту, і в людей, які там ніколи не були – різні досвіди. Та навіть якщо послухати людей, які живуть в прифронтових містах і тих, хто в тилу - це теж дуже різні досвіди. Це я говорю без якогось оцінювання і без накидання ярликів. Всі ці досвіди важливі і їх не треба знецінювати та применшувати. Просто потрібно розуміти, що дехто сьогодні потребує більшої уваги, залученості та емпатії, бо в них більші ризики та вищий рівень загрози та небезпеки.

– Ви тепер теж військовослужбовець. Як на ваш погляд мають вимірюватися вдячність та повага до живих та шана до загиблих?

– Має бути почуття гідного ставлення як до людини, яка ризикувала своїм життям, здоров'ям, яка не побоялася стати на захист країни, а не як до статистичної одиниці. А ще важлива пам´ять для військових, які сподіваються, вірять і розраховують, що те, що вони роблять, не зникне, не розчиниться в історії.

Водночас, це так само важливо для всього суспільства. Навіть якщо воно не до кінця це усвідомлює. Тому що той досвід, що нині формується на лінії фронту, формує всіх нас, суспільство, країну. І ми будемо такими, якими себе сьогодні вважаємо, якими себе мислимо і будемо позиціювати. Тому питання пам'яті важливе для всіх нас. Важливо знайти правильну інтонацію, з якою ми будемо говорити про військових і цивільних, про тих, хто лишається на лінії фронту, і про тих, хто звідти повернувся.

Фото: Питання пам'яті про воїнів важливе для всього суспільства, – Сергій Жадан (facebook.com/serhiy.zhadan)

– Чи це вже на часі? Бо чимало наших співгромадян вважають, що поки всі зусилля, гроші мають йти на фронт, а не на створення Національного військового меморіального кладовища.

– Безперечно на часі. Тому, що військовий цвинтар – це не про щось другорядне. Нещодавно ми ховали у Харкові одного з бійців нашої бригади на Алеї Героїв. Це говорить про повагу. Туди приходять близькі, побратими та посестри і вони бачать, що тут лежить людина, яку вони знали, з якою разом воювали, яку вони любили та поважали.

Ця людина не зникла попри те, що вона лежить в землі, і її ніби фізично немає. Лишається пам'ять, лишається її присутність, цей контекст, відчуття пов'язаності. Дуже важливо, щоб такі алеї були місцем сили, любові та гідності.

Це якраз дуже на часі. Це не треба відкладати на майбутнє. Є великий ризик, що щось забудеться, зітреться, деформується, десь у нас зіб'ється якийсь приціл, змістяться акценти. Якісь речі, які сьогодні є дуже важливими, болючими, які сьогодні нас тримають, завтра просто забудуться або розмиються. І це буде найгірше.

– Якою має бути роль творчих людей у збереженні пам'яті про російсько-українську війну та кожного Захисника і Захисницю, які віддали життя, щоб жила нація?

– Вони можуть бути фіксаторами, репортажистами. Вони можуть ці речі проговорювати, звертати на них увагу. У них є можливість голосу, можливість свідчення. І нею, мені здається, не можна легковажити.

– А якщо говорити про вашу роль як митця і військовослужбовця?

– Ми у своїй бригаді запустили Радіо Хартія. Великою мірою зробили це для того, щоб давати можливість висловитися нашим бійцям, щоб вони говорили, а люди, які знаходяться в тилу, знали, хто воює, бачили конкретні живі обличчя, чули ці голоси, інтонації, силу, і моменти слабкості, іронії, сарказму, і моменти якоїсь великої щирості.

В Хартії зараз будемо запускати проект, який присвячений пам'яті наших загиблих бійців. Хочемо зробити сюжети про кожного з них. Щоб нікого не забути, щоб всіх згадати, щоб зафіксувати пам'ять про кожного з них. Це страшенно важливо для всіх – і для родин цих бійців, і їхніх побратимів.

– Ви спілкуєтесь з родинами загиблих. Про що вони говорять? Чого їм не вистачає зараз?

– Взимку ще до мобілізації із групою “Жадан і Собаки” я їздив країною з концертами, ми збирали кошти на військо. Мені написала жінка зі столичної Троєщини, що в неї загинув син. Він, виходячи на бойові завдання, завжди любив наспівувати нашу пісню "Троєщина". Він казав: "Зі мною нічого не буде, тому що в мене є пісня-оберіг". Він загинув. Для мами це великий удар. Вона написала: "Можна, я приїду до вас на концерт з фотографією свого сина, і ви поставите її на сцені. Син жодного разу не був на вашому виступі. У нього була мрія потрапити до вас на концерт".

Вона вже кілька разів до нас приїжджала. Ми ставимо портрет на сцені, і в такий спосіб він з нами. Для нас це велика честь і велика радість підтримати людину бодай в такий спосіб, згадавши хлопця. І те, що тисячі людей, які приходять на концерти, чують вперше про нього, бачать його обличчя на фото, та згадують його досвід – це теж про пам´ять.

Фото: В бригаді, де служить Сергій Жадан, запустили Радіо Хартія. Планують проект, присвячений пам'яті наших загиблих бійців (facebook.com/serhiy.zhadan)

Таким чином можна опрацьовувати не лише спосіб скорботи і жалю. Хоча це теж природно. Для його мами, сестри, друзів це велика втрата, але вони знайшли в собі сили й говорять, що він зараз з нами. Не говорять про нього, як про померлого, в минулому часі, доки є його обличчя, доки його фото знаходиться на сцені, він живий, він з нами.

Для мене це страшенно зворушлива й інтимна річ, яка свідчить про силу цих людей, які діляться своїм горем, але мають знаходити у собі сили рухатися вперед, ділитися своїми емоціями і любов'ю.

– Щодня о дев'ятій ранку у нас хвилина пам'яті. У США, наприклад, теж є певні заходи вшанування полеглих, як приспущення прапора, або в певний час всі машини зупиняються і присутні віддають честь загиблим. Якої традиції ще не вистачає Україні? Які інструменти пам'яті можна було б у нас запровадити?

– Ставлення з боку суспільства та держави до родин загиблих має бути гідне, шанобливе і цивілізоване, а не сухе бюрократичне і матеріальне. У нас в Хартії дотримуються хвилини мовчання за полеглими.

Пам'ятаю, як я останній раз зайшов до командира у справах, а тут дев'ята година і він каже: "Ми згадуємо наших хлопців і дівчат". Всі встали і замовчали на хвилину. Це не показово зроблено на камеру, аби щось комусь щось довести. Це щиро, по-справжньому.

– Чи немає у вас відчуття, що смерть на війні до 2022 року і після повномасштабного вторгнення сприймається по іншому?

– Нема такого відчуття, бо коли з цим стикаєшся особисто і це не просто якась абстрактна смерть, про яку ти читаєш, а ти знав цю людину, був на похованні, спілкуєшся з людьми, які її знали, любили, служили разом, то все це має ту саму глибину, різкість, болючість, як і завжди.

Смерть – це завжди смерть, і її кількість не знецінює вагу. Це найбільша втрата, яка може бути. І це найтяжче, що є в цій війні – загибель наших співгромадян.

– В одному інтерв’ю ви говорили, що "якщо ти готовий увійти у сферу, максимально наближену до смерті, – значить, щось тебе наповнює, чимось ти керуєшся". Тобто це внутрішнє відчуття, сприйняття. Чи змінилося для вас відчуття смерті?

– Ні. Це і далі щось дуже болюче, гостре і щось, що не залишає байдужим. Нещодавно ми були на похованні. Коли ти на Алеї слави бачиш ці прапори, які майорять під сонцем на вітру, їх все більше і більше – це страшенно болюче відчуття. Але, з іншого боку, воно дає сили, бо ти розумієш, що ці смерті не можуть бути марними.

Вони потребують нашої подальшої роботи, нашої включеності. Вони мають мотивувати, а не послаблювати і деморалізувати. Вони повинні давати силу, бо це почуття відповідальності, гідності, великої любові до людей, які полягли заради тебе, заради всіх нас.