Під покровом Мальдіні. Футбольна династія переписала історію збірної Італії

Буденний матч 4-го туру Ліги націй 2024/25 став епохальним для "Скуадри Адзурри". Історія була написана на 73-й хвилині протистояння з Ізраїлем на стадіоні "Фріулі" в Удіне, коли Даніель Мальдіні з'явився на полі замість Джакомо Распадорі.

Молодший син Паоло Мальдіні та внук Чезаре Мальдіні став третім представником родини під знаменами збірної Італії. Засновник футбольної династії зіграв за національну команду 14 матчів на початку 60-х, а ще 20 поєдинків провів на чолі "Скуадри Адзурри" в ролі тренера наприкінці 90-х. Натомість середній представник клану в 1988-2002 рр. зіграв 126 матчів за італійську збірну, в яких оформив 7 м'ячів.

Тепер наймолодший пише власну історію в національній команді. Як і батько з дідусем Даніель Мальдіні проторував шлях до збірної Італії наполегливою працею. У січні цьогоріч у пошуках ігрової практики він не побоявся поїхати в "Монцу" та став основним атакувальним хавбеком "б'янкороссі". Спадкоємець роду оформив 5 голів і 1 асист за 18 матчів Серії A.

Поки кар'єра Даніеля Мальдіні відрізняється від біографій батька та діда. Ті міцно асоціюються з "Міланом". Чезаре Мальдіні провів там левову частку кар'єри, а Паоло Мальдіні – взагалі всю. Утім, до лав "россонері" черговий представник футбольної династії ще встигне повернутися. Автошляхами від Монци до Мілана всього 24 км...

А ось старт клановій історії дали аж на кордоні з колишньою Югославією. У провінційному Трієсті в сім'ї морського офіцера в 1932 році народився Чезаре Мальдіні. Він провів два сезони на дорослому рівні в місцевій "Трієстіні" та поїхав підкоряти древній Медіолан. Так Мілан назвали римляни після завоювання міста в III столітті до нашої ери. І Мальдіні-найстарший з цим завданням упорався.

У лавах "россонері" він провів 12 сезонів і завоював цілу колекцію трофеїв. Зокрема, ліберо виграв 4 Скудетто та здобув із міланцями Кубок чемпіонів 1962/63. Останній рік у кар'єрі провів за "Торіно", щоб ледь не відразу повернутися в статусі тренера. Спершу – асистента, а з 1972-го й головного. Чезаре Мальдіні в ролі алленаторе виграв Кубок Італії та Кубок кубків у сезоні 1972/73. У 1980 році проміняв клубний футбол на змагання збірних. Спершу був помічником чемпіона світу-1982 Енцо Беарзота, а з 1986-го присвятив 10 наступних років молодіжці.

На рівні 21-річних Мальдіні-найстарший зробив італійців чемпіонами Європи тричі поспіль (1992, 1994, 1996). На цьому рівні вперше засяяли Тольдо та Буффон, Каннаваро та Неста, Карбоне та Тотті, Індзагі та Вієрі, а також багато інших. Хіба ж може дивувати, що після відставки Арріго Саккі з посади керманича "Скуадри Адзурри" в 1996-му його замінив саме Чезаре Мальдіні?..

Утім, його період на чолі збірної Італії нагадав ігровий час у національній команді. Мальдіні-найстарший з'їздив на ЧС-1962 в ролі основного оборонця, але там італійці були статистами. На Мундіалі-1998 вийшла та ж історія недосказу – "Скуадра Адзурра" вилетіла в чвертьфіналі після драматичної поразки в серії пенальті від Франції. Зате нічого доводити не треба було в "Мілані", де зачинатель династії ще попрацював на різних адміністративних посадах перед переходом на пенсію.

Родина Мальдіні стала унікальною ще тоді. Вони стали не просто батьком і сином у складі збірної Італії. Вони перебували там одночасно в ролях тренера та капітана. Таке явище – справді виняткове, надто на рівні одного з традиційних грандів планетарного масштабу. Паоло Мальдіні самою долею було призначене стати символом "Мілана".

Він народився у місті, коли батько якраз завершив ігрову кар'єру та робив перші кроки в ролі тренера. Щоправда, протекції сину Мальдіні-найстарший не надав. Він справді привів 10-річного хлопця в академію "россонері", але жодної характеристики навичкам Паоло Мальдіні не надав, сказав щось у дусі "розбирайтесь самі" та пішов геть. Цього було достатньо, щоб надалі не носити ярлик "татового синочка".

За першу команду "Мілана" Мальдіні-середущий дебютував у 16 років, зігравши 1 поєдинок у Серії A сезону 1984/85. Що ж, у наступних 24-х (!) кампаніях він вже був основним виконавцем, незалежно від того, хто тренував "россонері" – Нільс Лідгольм, Фабіо Капелло, Арріго Саккі, Оскар Табарес, Альберто Дзаккероні, Фатіх Терім чи Карло Анчелотті. 7 Скудетто, Кубок і 5 Суперкубків Італії, 5 Кубків чемпіонів, 5 Суперкубків УЄФА, 2 Міжконтинентальні кубка та трофей Клубного чемпіонату світу – цієї кількості титулів вистачило би для цілком успішного клубу, а їх усі завоював один Паоло Мальдіні.

У цьому списку бракує лише одного – титулу чемпіона світу з Італією. У національній команді він першим побив, здавалося, вічний рекорд Діно Дзоффа за кількістю матчів (112). А в епоху величезної кількості поєдинків національних команд Мальдіні-середущого змогли випередити лише Буффон і Каннаваро. Найближчим до тріумфу він був на Мундіалі-1994 у США. Італійська збірна дійшла до фіналу, але в серії пенальті поступилася Бразилії. Програла не через промах Роберто Баджо, який розкрутили до драми десятиріччя через зірковий статус "десятки", а тому, що раніше схибили двоє інших – Барезі та Массаро, а "селесао" були влучними в трьох із чотирьох одинадцятиметрових.

"Це смішно, та щойно я завершив міжнародну кар'єру, Італія виграла Кубок світу", – якось сказав Паоло Мальдіні. "Скуадра Адзурра" справді тріумфувала на першій же планетарній першості без легенди – ЧС-2006. Даніелю Мальдіні вже не судилося стати One Club Man, яким був його батько. Невідомо, чи захоче він упродовж трьох десятиліть тренувати клуби та збірні, як дідусь. Та зате він досі може стати першим Мальдіні, який підніме над головою Кубок світу. Більше цій родині нічого доводити...