Що відбувалося у Маріуполі у перші години та дні російського вторгнення, що робили місцеві активісти та військові – РБК-Україна розповіли очевидці тих подій.
"Маріуполь – це серце війни", – говорив у квітні президент України Володимир Зеленський. До повномасштабного вторгнення РФ це серце голосно билось, даючи сили на оновлення та реставрацію будинків й проспектів, скидаючи совдепівський наліт та мотивуючи місцеву молодь розвиватись і бути громадсько активною.
Тепер щодо Маріуполя вживають дієслово "був". Був яскравим. Був розвиненим. Був сучасним. Ворожі удари російської армії поетапно підходили ближче до серця міста і в якийсь момент його зупинили. Воно перестало битися, як і серця десятків тисяч людей у ньому. Що відбувалось у перші дні вторгнення росіян у Маріуполь РБК-Україна розповіли очевидці тих подій.
Марина Молошна, журналістка, активістка до 24.02.22, тепер військова
Ранок. Міцний сон переривається від сигналу дзвінка. Буджу Вітю, свого хлопця. На сьогодні була запланована розмова з канадськими журналістами, яких цікавила ситуація в Маріуполі на фоні новин про можливе вторгнення РФ.
– How are you there? How is Mariupol? Are you whole? The war has begun, - чуємо від них. (Як ти там? Як Маріупол? Ти ціла? Війна розпочалася).
Слово "можливо" перетворилось на "сталось". Я почала читати соцмережі, листати стрічку новин. Спочатку взагалі не розуміла, що відбувається. Думала, що це сон.
Ми відкрили вікна в квартирі, які мали гарну звукоізоляцію. Просто, щоб розуміти, що відбувається на вулиці. В центрі, де наша квартира, на той момент ще не було чути вибухи, хоча околиці – вже палали.
– Чуєш, Вітя? Вони обстрілюють з усього: артилерії, "Гради", "Смерч". Район Східний. Це ж той, що вже обстрілювали у 2015 році…
Разом з хлопцем першою справою побігли в магазин купити продукти і все необхідне. Потім в чаті проукраїнської маріупольської спільноти, де були місцеві журналісти, волонтери та активісти, ми домовилися про те, що збираємося на 9:00 біля "Халабуди".
Раніше в цьому центрі проводилися різні тренінги: від підприємництва до малювання. І заснував його Дмитро Чичера – маріупольский підприємець та активіст. Досі невідомо, де він і що з ним сталось. Він до останнього залишався в місті, а потім з ним зник зв’язок.
Коли ми прийшли, саме він почав роздавати всім задачі, придумував, що будемо робити далі. Я займалася сайтом нашого місцевого видання, тобто своєю журналісткою роботою. З усієї редакції в місті залишилась тільки я та моя колега. Один з журналістів Саша Гудилін підписав контракт з ТРО ще до повномасштабного вторгнення, а коли воно почалось, пішов служити. Він зараз в полоні.
Ми з колегою вдвох моніторили ситуацію, ходили на брифінги мера, писали новини для людей, щоб розповідати, що відбувається у місті.
24-25 лютого потяги ще ходили, можна було виїхати, але виїжджали дійсно одиниці. Ніхто не вірив у те, що насувається пекло. Я сама розуміла, що вторгнення у Маріуполь можливе, але щоб були такі сильні авіаудари по місту, така кількість жертв – ніколи й не могла подумати.
– Напишеш новину, що за перший день вторгнення РФ загинули 5 маріупольців, - домовлялись ми з колегою про робочі моменти, періодично усвідомлюючи, що зараз самі перебуваємо в епіцентрі цих подій.
Ми тоді просто займалися своєю роботою. Я відкидала погані думки. Всі вірили в перемогу, що вдасться відбити атаку росіян. В хабі люди працювали на повну, ми скільки всього робили… Надзвичайна атмосфера. Хтось скуповував медикаменти та продукти, хтось збирав запити військових, хтось спілкувався з цивільними або робив коктейлі Молотова.
Наприкінці лютого вирішили створити пекарню: закупили борошно, хтось його приносив з дому. Потім знайшли волонтерів, щоб місити тісто, а також домовились з пекарями, щоб навчили як пекти. Тоді вже розуміли, що не вистачатиме продуктів в магазинах. Адже на фоні такої завзятості однієї частини міста, була й інша – місцеві мародери. Патрульна поліція Маріуполя не зупиняла їх, бо в них просто не було ресурсів, щоб всіх втримати. В березні вони взагалі припинили слідкувати за тим, що магазини розграбовують.
Тиждень хаб активно працював. Всі працювали. Але росіяни підбирались все ближче. Вони йшли з усіх сторін, вже тоді відбувалися танкові бої на підступах до міста.
– Марина, ти в списках на розстріл. Збирайся, в тебе 5 хвилин, - якось забігає мій друг з міськради зі словами, які мене шокували.
Я спочатку не зрозуміла, що за списки. А потім вже нам розповіли, що мова йде про російські списки українців, які нібито підлягають "знищенню і відправці в табори" у разі вторгнення в Україну. Їх склали задовго до повномасштабної. І я в нього потрапила.
Наче в тумані взяла просто все найнеобхідніше з думками, що через два тижні повернемось. Зовсім не хотілось прощатись з людьми, з якими за цей короткий час ми так організувались. Хаб став наче точкою координації, яку вже не виконувала міська влада. Але мені не вдалось навіть толком попрощатись з ними. Я сідала в авто, щоб покинути місто, яке любила всім серцем.
Після переїзду в Київ дівчина пішла служити в ТрО, а потім її мобілізували в ЗСУ. Мрії повернутись до свого міста Марину не покидають ні на мить, а говорити про нього досі важко.
Петро Андрущенко, радник мера Маріуполя
Зранку почув вибух десь здалеку. Але нічого дивного. Звук такий, наче завод продував пічі. А потім – дзвінок товариша.
– Війна почалась!, - чую в слухавку.
Часу було мало, одразу подзвонив меру, спитав, що робимо. Почув, що зустрінемось на роботі. Потім разом з одним депутатом поїхали з лівобережної частини міста в центр. Активісти, волонтери зібрались в "Халабуді". Я й метався цілий день між хабом та мерією.
Десь після обіду від СБУ надійшла рекомендація залишати місто хоча б на ніч. Що будуть ДРГ та полювання на публічних осіб та, зокрема, мера. Поїхав в "Халабуду", там було людей 50-70. Розповів, запропонував виїхати хоча б в Запоріжжя, подивитись як справи та розробити план. Декого вивіз, дехто поїхав разом, дехто сказав, що залишиться.
По місту скрізь були військові, готувались. До того ж з першого дня мерія разом з військовими почала будувати барикади та протитанкові їжаки. Я всім радив, хто напряму в обороні ніяк не задіяний, залишати Маріуполь. Особливо, тим хто з дітьми. Ми розуміли, що починається щось серйозне. Але страху як такого не було, тільки відчуття, що попереду багато роботи.
З 25 лютого ми з командою мера почали будувати мережу інформаторів від Приморського до Маріуполя. Що, куди, скільки рухається.
Ворог підбирався до Маріуполя все ближче, поки в самому місті люди зловили певний кураж і мали бойовий настрій. Але рівно до 4 березня. Тоді зник зв’язок і так само – настрій цивільного населення. Інформаційна порожнеча добила місто в моральному сенсі. А тим часом фізичний Маріуполь перетворювався в попіл.
– Міни, "Гради", "Точка-У", "Урагани", "Сонцепьоки", авіабомби. Весь арсенал тут. Танки. Гармати. Гаубиці. Б’ють всім, - обговорюємо ми з колегами і розуміємо, що Маріуполь вже не буде таким, як був колись.
У нас в мережі був хлопець з Приморська (Запорізька область). Десь на 4-5 день в це місто зайшла російська армія і почала зачистку. В одному з житлових будинків були 5 хлопців, у яких знайшли нашу переписку щодо руху техніки. Їх розстріляли прямо посеред вулиці. Це був не шок, але якось остаточне розуміння масштабу пекла. Все по-справжньому.
Військовий Андрій, зараз служить в Донецькій області
Ми всі раптово були підняті по бойовій тривозі. Мене розбудив командир:
– Напали! Ракети летять по Києву, Одесу!, - кричав він мені.
– Та ну, не може такого бути, - подумав я.
Через хвилин 15 подзвонив додому, в Івано-Франківську область. А там новини, що по аеродрому в Коломиї ракети влучили. Тут вже все стало зрозуміло, що почалась велика війна.
Військовим мого підрозділу одразу була поставлена команда: обороняти місто Маріуполь від можливого наступу противника. Ми почали підготовку до оборони, деякі підготування були зроблені ще раніше в лютому. Вже тоді було усвідомлення, що росіяни нападуть. Тільки не знали, коли саме.
Тоді ж по всіх телеканалах розповідали, що російські війська стоять на кордоні з Україною. Останнім часом були масовані обстріли населених пунктів, які поруч з Маріуполем – Широкіно та Водяне. Їх обстрілювали з "Градів" 152 калібру. А на той період часу, це було досить рідкісне явище. А ще в середині лютого по радіоперехопленнях ми почули чеченську мову і російськомовних людей, які не знали, де вони знаходяться.
– Певно підтягують нових солдатів. Точно до чогось готуються, - думали ми з побратимом.
Так воно і вийшло. 24 лютого, щойно ми заїхали в Маріуполь, одразу був оновлений план оборони міста. Ми ж спочатку думали про наступ противника зі сходу. Було очікувано, що на нас підуть війська з Широкіно та Волновахи, але не з Херсонщини. Хто ж знав, що з Криму та Херсонського напрямку ніхто не дасть бою і вони так швидко візьмуть нас в оточення. Для мене це досі залишається питанням.
До Маріуполя йде 5 доріг, і по всіх напрямках противник наступав у великій кількості. Шансів було зовсім мало. На початку березня ми потрапили в оперативне оточення.
Щодо співвідношення сил, то мені здається це було – 1:10 чи 1:14. Реальну цифру ми дізнаємось, коли побачим список втрат, які будуть відомі згодом. В момент, коли ми були там, здавалось, що їх в сотні разів більше. Нас обстрілювали жорстоко з першого дня. Бомбили з різних сторін: і літаками, і кораблями, і артилерією. Ми стояли до останнього, щоб захистити людей, але сили ворога були в десятки разів більші.
Я навіть не розумію, як вони вибирали цілі. Літаками вони рівняли повністю все місто, не думаючи про цивільних. Просто знищували всю інфраструктуру, всі будинки. От просто все. А потім найважче було бачити людські втрати. До цього я в житті не бачив стільки загиблих. Діти, жінки, чоловіки – їхні тіла лежали по всьому місту. Ти просто йдеш десь вночі по вулиці і бачиш тільки тіла людей, яким не повезло з сусідньою державою.
В перші дні оборона міста була більш ширша, по факту, можна сказати, на околицях Маріуполя. Натиск був дуже великий, все зменшувалось і дійшло до оборони на "Азовсталі".
***
Скільки б не було написано матеріалів про Маріуполь, кожна нова історія врізається в саме серце. Росіяни від самого початку готувались до взяття міста будь-якою ціною, просочивши землю міста кров’ю десятків тисяч людей.