Рік тому російські війська залишили територію Київської області. Як українська армія виграла битву за столицю – нижче у матеріалі РБК-Україна.
Вечір 23 лютого 2022 року для мешканців Києва та його передмістя нічим не відрізнявся від усіх попередніх. Хіба що аномальним теплом та атмосферою підвищеної тривоги. З цим почуттям вся країна жила з листопада, коли по обидва боки Атлантики почали все голосніше заявляти про те, що Кремль готує вторгнення в Україну. І його ключовою ціллю стане українська столиця, яка, як вважали у США, впаде за 72 години.
Перший "сигнал" пролунав, коли Путін 21 лютого визнав "незалежність" так званих "ДНР" і "ЛНР". Приблизно за п'ять днів до цього по всій лінії зіткнення з окупованими "республіками" почала наростати інтенсивність вогню. Рішення Москви в Україні розцінювалося як "провісник" того, що у разі війни головним полем битви стануть території навколо або в межах Донбасу.
Так вважало багато українських генералів, бачачи кількість ворожих військ біля північних кордонів. Їх було явно замало для окупації столиці. Приблизно з грудня в західних ЗМІ з'являлися різні варіації карт, схеми атак і можливі дати нападу.
Засинаючи ввечері 23 лютого, у киян та мешканців області був свій список справ на ранок: відвести дітей до школи, вирушити на роботу, сходити до спортзалу або на закупи. Але цей ранок, що врізався в пам'ять мільйонів українців, почався набагато раніше, ніж зазвичай. Столицю та десятки інших населених пунктів по всій країні розбудили вибухи, що пролунали від російських ракет. Лише за першу добу агресор наніс понад 160 ударів.
У новинах одна за одною з'являлися дані про те, що ворожі війська перетнули кордон України в кількох областях, включаючи Київську. Усі лякаючі сюжети, про які писали західні медіа, ставали реальністю.
"Кацапи, напевно, зробили так само, як це було в тій старій радянській пісні: "22 июня, ровно в 4 часа…" – згадує командир 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені Чорних Запорожців, полковник Олександр Вдовиченко.
Комбриг прокинувся від звуків ракетних ударів по Білій Церкві. За кілька хвилин задзвонив телефон. Командувач Сухопутних військ Олександр Сирський, якого незадовго до вторгнення призначили відповідальним за оборону Києва, сказав висуватися до міста. 72-а бригада на той час була єдиною регулярною військовою частиною, яка ще до 24 лютого отримала бойове розпорядження захищати столицю.
Перші ракетні удари противника були націлені на позиції української ППО, аеродроми, військові об'єкти та склади. У цей же час о четвертій ранку найбільш боєздатні частини росіян зайшли з території Білорусі до Чорнобильської зони двома угрупованнями. Одне рухалася через Чорнобиль, друге – через колишнє селище Поліське, розташоване неподалік річки Уж. Після окупації Чорнобильської АЕС російські війська мали дійти Іванкова.
На підході до цього селища "чорнобильське" угруповання розділилося. Одна її частина, кинувши кілька понтонів в Ораному, йшла на Сухолуччя і потім вздовж Дніпра до Глібівки і Димера. Друга разом із "поліськими" військами продовжила рух на Іванків.
Далі задум агресора полягав у тому, щоби стрімко захопити аеропорт у Гостомелі, куди вже прямував ворожий десант, а потім перерізати Варшавську, Житомирську траси та йти до Фастова. Одна частина цих військ мала контролювати окуповані території області, а інша – зайти безпосередньо до столиці.
З лівого берега Дніпра рухалося ще одне угруповання, але вже з території Росії. Колони противника збиралися швидко пройти через Чернігівську та Сумську області, щоби блокувати Київ зі сходу – у районі Броварів та Борисполя.
У самій столиці ворожі війська спільно зі спецслужбами та місцевими агентами планували захопити об'єкти критичної інфраструктури, урядовий квартал, а також повалити або ліквідувати військово-політичне керівництво України. Для цього Москва навіть розглядала можливість висадити десант на Печерських пагорбах у районі "Олімпійського".
До рук військових 72-ї бригади пізніше потрапила російська карта, на якій Київ був розбитий на сектори. На ній було зазначено, які підрозділи та частини противника мають блокувати той чи інший район столиці.
Рій російських гелікоптерів приблизно об 11 годині дня був помічений над Київським водосховищем. Група бойових Ка-52, Мі-24, Мі-28 та транспортних штурмовиків Мі-8 під прикриттям винищувачів йшли низько над Дніпром, щоб не натрапити на українську ППО. Вони тримали курс на Гостомель. Ще у січні американські чиновники попереджали українську владу, що противник хоче використати аеропорт "Антонов" як ключовий плацдарм для захоплення Києва.
Повітряний десант РФ мав забезпечити контроль над Гостомелем, перш ніж туди дійдуть наземні колони з Білорусі. Слідом за 40 гелікоптерами на аеродромі планували приземлитися 18 транспортних літаків Іл-76 з технікою, артилерією та 4 тисячами солдатів на борту.
Щонайменше два вертольоти українським військовим вдалося збити ще на підході до цілі – над Київською ГЕС. Але решта зуміла долетіти до Гостомелю. Оборону аеродрому на той момент забезпечували офіцери управління та кілька сотень терміновиків бригади Нацгвардії, частина якої перед вторгненням була перекинута на Схід.
Після того, як українські військові ліквідували перших парашутистів, бойова авіація ворога почала обстрілювати позиції наших захисників, тим самим прикриваючи приземлення десанту. Один із нацгвардійців підбив із "Ігли" ворожий вертоліт Ка-52. Розхвалені "Алігатори", як виявилося, вразливі, їх можна збивати. Цей факт сильно підняв загальний бойовий дух. За першу добу у Гостомелі було знищено шість російських гелікоптерів.
Близько 11 години дня на території аеродрому зав'язалися перші наземні бої. Але вже до обіду в українських військових закінчувався боєкомплект – командир частини наказав відходити. Через дванадцять годин після вторгнення противник таки зміг встановити контроль над усім периметром "Антонова", але не посадити ІЛи.
Наша авіація та артилерія, у тому числі "Піони", почали громити злітно-посадкову смугу, роблячи її непридатною для габаритних повітряних суден. Наводити вогонь допомагали місцеві коригувальники з народу, які бачили аеропорт та доповідали про розташування або наближення авіації буквально у телефонному режимі.
Росіяни відмовилися від десантної операції у Гостомелі. Натомість 25 лютого вони спробували висадити Іл-76 на аеродромі авіаційної бригади у Василькові. Але уламки літака, знищеного українською ППО, впали біля села Калинівка. Ще один Іл тієї ж ночі був збитий над Білою Церквою. Більше росіяни своїм повітряним десантом туди не сунулися.
Головний результат битви за Гостомель – це час, який вдалося виграти нашим бійцям, аби зміцнити захист Києва. На півночі області підірвали мости через річку Ірпінь, яка, як і 1941 року, стала оборонним кордоном проти навали нацистів. Якби кілька тисяч десантників у першу добу опинилися на околицях столиці, то подальші бої, ймовірно, йшли б на лінії Академмістечко – Святошин – Берестейська – Шулявка, звідки рукою подати до центру Києва.
Українське військове командування підтягувало найкращі частини та з'єднання, які можна було на той час зібрати, для захисту столиці. Разом із 72-ю бригадою в області боролися 43-а артилерійська бригада, підрозділи навчальних центрів "Старичі" та "Десна", підрозділи Нацгвардії, СБУ, ГУР, ССО, тероборони та добровольці з Інтернаціонального легіону.
"Початок був важким через певний хаос і незрозумілість ситуації. Було мало координації між суміжними підрозділами. Було зовсім незрозуміло, що буде далі. Думаю, багато хлопців не планували довго прожити. Була певна метушня. Але тоді це все спрацювало нам на користь" , – каже військовий одного з бойових підрозділів ГУР, який виконував завдання у Київській області.
Російський сценарій окупації столиці на той час уже йшов не за планом. Замість швидкого маршу до Броварів війська противника погрузли в боях у Чернігівській та Сумській областях. Одне угруповання застрягло навколо Чернігова, намагаючись оточити та захопити облцентр. Розпорошена нашими військами та партизанами частина "сумської" колони зуміла прорватися від Глухова до Ніжина. А звідти – до Великої Димерки, яка знаходиться за 15 кілометрів від Броварів.
Кульмінацією цього "походу" став наступ росіян на Калинівку 9 березня. Тоді наші захисники розбили танкову колону, а вцілілих змусили тікати. Противник зайняв навколишні села, але не зміг просуватися далі.
На правому березі Дніпра ворожі війська виявилися не в найкращому становищі. Після провальної операції в Гостомелі до міста через пару днів підійшли "білоруські" угруповання росіян суходолом. Окупанти з боями розбрелися сусідніми населеними пунктами на північ від столиці.
На 27 лютого противник закріпився по лівому березі річки Ірпінь на межі Демидів - Гостомель - Стоянка. На той час у них уже закінчувалися запаси палива, продовольства та боєприпасів. З Білорусі вирушила колона резервів та постачання, що розтягнулася від кордону на кілька десятків кілометрів.
До перших днів березня основні зусилля росіян були зосереджені в районі Гостомеля – Горенки – Бучі – Ірпеня. Бої у цьому квадраті зі змінною інтенсивністю точилися майже місяць. Спочатку окупанти хотіли просунутися до столиці від Горенки мостом на Варшавській трасі. Далі вони спробували продавитись до Києва через Ірпінь, але були зупинені завдяки нашим військовим та місцевим жителям, які вступили до тероборони.
Росіянам так і не вдалося захопити все місто – під їхнім контролем опинилися лише окремі його частини. У Макарові вони зіткнулися із жорстким опором. Ще один міст у Стоянці Житомирською трасою, куди зміг просунутися противник, також був зруйнований.
Річка Ірпінь стала головним бар'єром, який заважав наступу окупантів. Агресор будь-що шукав альтернативний шлях на столицю. Підтягнувши елітні десантні дивізії та бригади морпіхів, росіяни перенаправили головний удар на село Мощун. Противник вважав, що саме в цьому районі буде простіше отримати плацдарм на правому березі Ірпеня. Далі від Мощуна їм відкривалася дорога до столиці – або через Пущу-Водицю, або через Вишгород.
Окупанти намагалися вперше зайти в село ще 27 лютого мостом, який на той час наші захисники не встигли підірвати. Ворожу колону було зачищено, а переправу знищено. Найактивніші бої у Мощуні розпочалися з 5 березня – росіяни перейшли до штурму, їхня авіація та артилерія обстрілювали українські позиції, противник зміг форсувати річку та навести понтони.
Щоби втримати "ворота" до Києва, туди прибули підрозділи тероборони, Інтернаціонального легіону, ГУР та ССО. Але приблизно в середині березня ворог атакував Мощун із новою силою, наших військ виявилося замало.
"Бувало так, що у Мощуні залишався лише десяток людей. Вони тримали центр села, щоби показувати свою присутність і щоби ворог не думав, що ми його здали", – розповів полковник Вдовиченко.
"Мощун був наче наш маленький "Сталінград", – згадує боєць Інтернаціонального легіону з позивним "Вікінг". Більшість легіону, за його словами, знаходилася на оборонних позиціях за 200 метрів від села. Його у складі десятка найбільш досвідчених добровольців відібрали утримувати позиції в самому Мощуні.
"Ми розташувалися в невеликій двоповерховій дачі, яку ми зараз називаємо "будинком убивць" – "the kill house". У нас були снайпери, які вбили приблизно чотири десятка росіян. П'ять днів і ночей безперервно тримали оборону і вели бої. Ми просто їли кавові зерна і пили воду, щоб не спати і триматися майже 24 години. Ми чергувалися, щоби по годині поспати. Це було абсолютно виснажливо", – розповідає співрозмовник.
Ситуація у Мощуні ставала критичною. Противнику вдавалося переправами висаджувати нові й нові війська навколо села. Росіяни відтіснили більшість українських бійців до околиць. З кількома підрозділами на деякий час було втрачено зв'язок, згадує командир 72-ї бригади.
Двоє комбатів вирушили до Мощуна, щоб оцінити обстановку. І обидва дали Вдовиченку дуже песимістичний прогноз. Після цього він зустрівся на КсП 2-го батальйону у Пуща-Водиці з головнокомандувачем Валерієм Залужним.
«Він питає: Що там? Я, втомлений, не спавший, кажу: Напевно, будемо здавати Мощун. На що він відповів: Мощун здавати не можна. Якщо ворог тільки вцепиться в околиці Києва, то вибити його буде дуже важко. Тоді головнокомандувач і командувач Сухопутних військ виділили нам резерви", – розповів Вдовиченко.
Українським захисникам Мощуна вдалося стримати прорив противника до столиці. Туди вдалося стягнути додаткову артилерію, яка завдавала постійного вогню по понтонам і скупченням росіян. У найкритичніший період українським бійцям допоміг і розлив річки Ірпінь.
На другий день великої війни українське командування провело контрольований підрив греблі поблизу Демидова та Козаровичів. Вода з Київського водосховища мала ринути в Ірпінь, але її виявилося недостатньо. Через 12 днів ЗСУ провели ще один більший підрив шлюзу дамби. Щоб усе точно спрацювало, на гідроелектростанції у Вишгороді спеціально не скидали воду. Цей план дав ефект. День за днем в Ірпені піднімалася вода, затоплюючи округу. У Мощуні річка розлилася приблизно на два кілометри завширшки.
Техніка росіян грузла у болоті. Логістика, доставка озброєння та військ через Ірпінь стала для окупантів справжнім викликом. Ті бойовики, які займали Мощун, були по суті відрізані і навіть намагалися перепливти річку. З 19 березня українські військові почали вичавлювати противника із села. Мощун було повністю звільнено від росіян 21 березня. А наступного дня окупантів вибили з Макарова та почали відтісняти від Житомирської траси.
Після Мощуна росіяни спробували завдати ще одного удару в районі Ірпеня, щоби пробитися до мосту на Варшавській трасі до столиці. Після підриву одна частина цієї переправи не впала, росіяни могли б по ній проїхати на легкоброньованій техніці. Але приблизно 20 березня до Ірпеня прибули додаткові українські війська, щоб розпочати контрнаступ. Кілька днів у місті тривали бої за кожен квартал та вулицю.
"Мощун та Ірпінь – це були два населені пункти, де ми зірвали наступ росіян. Мощун – це було те місце, де ми їх зупинили, а Ірпінь – звідки вони почали тікати. Після того як ми їх зупинили в Мощуні, ми переїхали на Ірпінь і почали зачищати їх там”, – розповідає “Вікінг”.
Російське угруповання в Приірпінні ризикувало потрапити в оперативне оточення. Вдовиченко згадує, як приблизно 25-27 березня він отримав перехоплення розмов противника, в якому артилеристам наказали розстрілювати боєкомплект. "Це означає, що ворог буде відходити. Ми знали, що це буде. Але ми не думали, що це буде так швидко", – зазначив комбриг 72-ї бригади.
За кілька днів під час переговорів у Стамбулі заступник міністра оборони РФ Олександр Фомін заявив, що Москва "зменшує воєнну активність" на півночі України. Останні війська окупантів вийшли з Київської області 2 квітня, залишивши за собою тисячі зруйнованих доль та людських жертв. У Кремлі це назвали "жестом доброї волі" та вирішили зосередити сили на "звільненні" Донбасу.
Запорука поразки окупантів – неймовірна українська воля до боротьби та безліч російських прорахунків та помилок. На початку вторгнення агресору так і не вдалося завоювати панування в небі та розгромити нашу ППО. Незадовго до перших ударів більшу частину української авіації було розосереджено та виведено на інші аеродроми, а зенітно-ракетні комплекси переміщено на нові позиції. Вони ж потім атакували противника, коли той намагався залетіти вглиб нашої території.
Російські війська здебільшого виявилися маломаневреними, погано дисципліновані і були не здатні самостійно приймати рішення "без відмашки" командира. Цю ситуацію посилювала повна відсутність мотивації.
Колони постачання противника були розтягнуті на кілька кілометрів уздовж доріг, не маючи належного бойового прикриття. Вони постійно потрапляли в засідки та ставали легкою мішенню для артилерійського вогню. Після тижнів окупанти вже почали відчувати серйозний дефіцит боєприпасів, їжі та палива.
"Війни виграються не лише хорошими солдатами, а й розвідкою, зв'язком і що найголовніше – логістикою. У війнах ніде не зустрінеш ідеального матеріально-технічного забезпечення. Проте росіяни приїхали сюди взагалі без логістики. Коли в них закінчилося паливо, вони буквально пішли його шукати в українські відділки поліції", – каже "Вікінг".
Про переміщення ворожих колон та техніки нашим військовим повідомляли місцеві жителі. Абсолютне незнання настроїв українців зіграло злий жарт як із самим Путіним, так і з його бойовиками. "Вікінг" згадує, як деякі чоловіки, що раніше служили в радянській армії, підходили і показували на карті: "тут багато росіян, а тут у них стоїть озброєння".
Але найкатастрофічніша помилка Москви – повна недооцінка боєздатності та мотивації українських захисників. "Всі підрозділи за Київ стояли на смерть - відступати було нікуди. Такої єдності та боротьби, як це було під час боїв за Київ, я більше ніде не бачив", – зазначив Вдовиченко.
Російські пропагандисти періодично погрожують, що їхні війська знову підуть на українську столицю. Але поки що такий ризик не проглядається. Усі наявні частини Кремль відправляє на Схід, де окупанти ось уже рік ведуть бої за "визволення" Донецької та Луганської областей. Немає сумнівів, що у разі "успіху" Кремль не зупинить свої "апетити" на Донбасі. Київ залишається для Путіна бажаною ціллю. Але майбутня безпека столиці зараз вирішується саме під Кремінною, Бахмутом, Авдіївкою та Вугледаром.