Про нюанси зовнішньої політики Туреччини, позицію в російсько-українській війні та про те, чому Анкару слід розглядати як партнера, але не безумовного союзника Києва, – нижче у матеріалі РБК-Україна.
Туреччина зайняла прагматичну позицію у війні Росії проти України. І не з 24 лютого 2022 року, а ще з 2014-го. З одного боку, Анкара виступає за територіальну цілісність України включно із Кримом, з іншого – розвиває зв'язки з РФ. Це продиктовано особливостями зовнішньої політики президента Реджепа Таїпа Ердогана та тим, як він бачить країну в геополітичній структурі світу.
Російське вторгнення в Україну дозволило Туреччині вийти на наступний рівень та чіткіше позначити свої інтереси. Вже на четвертий день повномасштабної війни влада країни закрила Босфор для російських кораблів. Є думка, що це була виключно політична воля Ердогана, оскільки доктрина Монтрьо накладає зобов'язання закривати протоки в умовах війни, яку юридично не було оголошено.
Так чи інакше Туреччина підкреслила роль одного з головних гравців у регіоні Чорного моря. І це, у свою чергу, значно підірвало можливості Росії проводити десантні операції біля Одеси.
Потім були зусилля на дипломатичному фронті. На тлі російсько-українських переговорів у Білорусі Туреччина активно просувала свої послуги як посередника. Тоді глава МЗС Мевлют Чавушоглу називав Туреччину однією з небагатьох країн, здатних налагодити мирний діалог України та РФ. Там якийсь час обговорювалися можливі компроміси, але після численних російських воєнних злочинів переговори згорнули.
Проте спроби Анкари налагодити мости між воюючими сторонами не припинилися. І сьогодні Туреччина, наприклад, виступає гарантом зернової угоди, вкотре доводячи, що її політика нескінченного пошуку домовленостей дає свої плоди. І не для того, щоб зіграти за Україну чи Росію, а насамперед – для її власних інтересів.
Коли Володимир Путін зважився на повномасштабну війну, Ердоган зробив усе, щоб закріпитися у статусі посередника. На момент його візиту до України у серпні 2022 року вже діяла чорноморська зернова ініціатива. Тоді він обережно припустив, що позитивну атмосферу можна трансформувати на сталий мир і треба скористатися "вікном можливостей". Щоправда, український президент Володимир Зеленський побачив у цьому вікні "лише російську зброю, яка вбиває українців".
"Вони (росіяни, – ред.) не можуть дійсно хотіти миру, коли бомбардують наші міста та вбивають наших мешканців. Спочатку вони мають звільнити наші території, а потім буде потім", – зазначив він. При цьому з серпня турецька влада частіше почала говорити не просто про "досягнення миру", а про "мир з урахуванням територіальної цілісності України".
Окрім спроб звести разом лідерів України та Росії, турецька сторона сприяє обміну полоненими. Одним із найзнаковіших стало звільнення з полону командирів "Азова" та інших підрозділів під особисті гарантії Ердогана, що вони залишаться в Туреччині до кінця військового конфлікту. А на початку 2023 року він виступав із пропозицією відкрити гуманітарний коридор для евакуації поранених бійців прямо на турецьку територію.
Причому, як тоді ж уточнив обмудсмен Дмитро Лубинець, йшлося про повернення не лише військових, а й тисяч мирних жителів з окупованих територій та з Росії. Розрахунок був на те, що турецький лідер зможе вплинути на Москву та активізувати процеси. Через два місяці ідея зависла в повітрі. Принаймні, у публічній площині вона не обговорюється.
Президент Туреччини вважає себе не простим, а сильним посередником (фото: president.gov.ua)
Однак Ердоган бачить себе не просто посередником, а сильним посередником. Восени Кремль спробував показати зуби та заблокував експорт зернових через Чорне море. Приводом стала нібито атака кораблів у Севастополі підводними безпілотниками, після чого Москва висунула вимогу щодо гарантій безпеки для свого флоту. Вже наступного дня турецький президент повідомив Росію, що вантажні судна продовжать заходити до українських портів. У результаті блокування тривало не більше трьох діб.
Що конкретно пропонував чи обіцяв Ердоган, досі не відомо. Є думка, що замість цих гарантій Туреччина нібито могла вибити для себе можливість обмеженої допомоги Україні, але, на думку директора Центру близькосхідних досліджень Ігоря Семиволоса, обговорювати спекуляції на цю тему – справа невдячна.
"Звичайно, хтось комусь щось пообіцяв, це 100%, бо просто так нічого не відбувається. Навколо ситуації з Україною, Росією та Туреччиною йде нелінійний торг, який вибудовується набагато складніше, ніж за принципом" ти мені – я тобі". Росія теж розуміє, що їй потрібні політики, які можуть точно передати її меседжі на Захід. І розглядає Ердогана як одного з тих, хто може зробити це так, як їй треба", – зазначив він у коментарі РБК-Україна.
Судячи з усього, дипломатичні навички турецькому президенту довелося застосовувати і минулого тижня. Росія знову намагалася саботувати зернову угоду, не погоджуючись продовжувати її більш ніж на 60 днів. Ердоган першим із лідерів оголосив про те, що угода таки продовжить діяти. Як уточнили в Україні, угода чинна ще мінімум на чотири місяці.
Загалом турецьку позицію щодо російсько-української війни можна описати як динамічний нейтралітет. А статус посередника дозволяє зберігати зв'язки як із Москвою, так і з Києвом. І цим пояснюється небажання запроваджувати санкції проти Росії, бо посередник має бути нейтральним у всьому. Така поведінка політично замикає на Туреччині частину переговорних процесів і дає їй карт-бланш у нав'язуванні своєї думки щодо низки питань.
Аналітик Українського інституту майбутнього Іллія Куса наголошує, що головний пріоритет зовнішньої політики Ердогана – це дотримання національних інтересів у вузькому значенні цього слова. Іншими словами, робити те, що насамперед вигідно самій Туреччині. І посередництво тут слід розглядати як спосіб не втратити ринки. До того ж, це можливість підняти міжнародний авторитет серед тих країн, які залежать від стабільності поставок українського зерна.
"Туреччина керується принципами зовнішньої політики, сформованими ще засновником Турецької республіки Кемалем Ататюрком. Але саме за Ердогана фокус на національних інтересах у вузькому розумінні досяг свого піку", - розповів він у розмові з РБК-Україна.
В українській владі бачать ще глибше коріння у такої зовнішньої політики. Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба в одному з інтерв'ю говорив, що вона прямо випливає з давніх традицій османської дипломатії. У проекції на нинішню ситуацію це означає, що Туреччина прагне співпраці і з Росією, і з Україною. За його словами, допомагаючи нам протистояти Росії на фронті, турки не забувають заробляти на росіянах.
До війни в Україні працювало понад 700 компаній з Туреччини. Її будівельний бізнес брав участь у великих інфраструктурних проектах. У Харкові з'явилася база виробництва двигунів та комплектуючих для турецьких вертольотів і танків. А лише за I квартал 2022 року військовий імпорт із Туреччини зріс у 30 разів.
З початку повномасштабного вторгнення Сили оборони воювали, зокрема зброєю турецького виробництва. Чого варті ударні безпілотники "Байрактар", які ще на перших етапах допомагали розбивати російські колони та звільняти острів Зміїний. Зараз, як відомо, війська мають у своєму розпорядженні десятки бронемашин Kirpi. Крім того, на турецьких верфях добудовується корвет "Гетьман Іван Мазепа" (майбутній флагман ВМС України), а також закладено ще один.
Здається, що Туреччина підтримує Україну у військовому плані, але співробітництво не варто плутати з допомогою. На відміну від багатьох західних озброєнь, ці дістаються не безкоштовно, а згідно з контрактами, підписаними до війни. Тобто, йде звичайне виконання військового замовлення, і тут Анкара теж заробляє. За винятком кількох дронів, за які приватний виробник не став брати зібрані волонтерами гроші.
Але Туреччина залишилася єдиним представником умовного Заходу, який зміцнює економічні зв'язки із Росією. Вона тримає своє небо відкритим для російських літаків, щоб зберегти потік туристів. І поступово стає головним зовнішньоторговельним партнером, проводячи експансію на ринку після відходу західних компаній. За минулий рік товарообіг між країнами подвоївся та сягнув 45 млрд доларів. А за даними Bloomberg, через Туреччину налагоджено постачання санкційних товарів, у тому числі електроніки та запчастин для російської армії.
Незважаючи на членство в НАТО, у Туреччині досить популярні антиамериканські та навіть антинатівські настрої. Приміром, ще на початку повномасштабної російсько-української війни майже половина громадян вважала, що відповідальність за неї несуть США та НАТО (при цьому російську агресію проти України турки здебільшого засуджують).
Згідно з опитуванням, організованим наприкінці 2022-початку 2023 року Європейською радою з міжнародних відносин спільно з Окфордським університетом, 69% турків вважають Росію союзником або партнером їхньої країни. Сполучені Штати у таких ролях бачать 65% турецьких громадян.
На цих суперечливих настроях активно грає Ердоган, часто подаючи нинішню війну через призму своїх антизахідних уявлень. Але в головних моментах турецький президент не відходить далеко від стратегічної лінії НАТО. Його позиція дає зрозуміти, що Анкара не цурається західних інститутів. Навпаки, йому треба залишатися частиною Альянсу, що є важливим компонентом у структурі безпеки.
Інше питання, що країна розвинулася до такого рівня, що їй уже тісно у західному світі, і в якийсь момент розпочалося створення образу глобальної Туреччини. А цей образ означає, що вона не тільки частина так званого колективного Заходу, а й потужна східна країна, мусульманська країна, впливова євразійська держава.
"Чисто з концептуальної точки зору для Туреччини важливо не лише йти у фарватері західної політики, але в тому числі десь їй чинити спротив. Це як спосіб підтвердити свій суверенітет і свою самостійність. Саме тому ми часто бачимо ситуації, коли Туреччина конфліктує з членами Альянсу у спробах розширити зону інтересів", – зазначив Іллія Куса у коментарі РБК-Україна.
Ймовірно, тому й продовжується історія з блокуванням євроатлантичної інтеграції Швеції та Фінляндії. Хоча у випадку з останньою це історія з близьким щасливим кінцем, оскільки турецька ратифікація вийшла на фінішну пряму.
Аналізуючи позицію Туреччини в контексті війни, треба згадати і про вибори глави держави, що наближаються. Як очікується, голосування 14 травня вирішить не лише, хто очолить країну, а й куди вона рухатиметься і яку роль відіграє у російсько-українському питанні.
Ердоган зіткнувся із серйозними викликами перед виборами у травні (фото: Mikhail Svetlov/Getty Images)
Внутрішні проблеми та руйнівні землетруси, схоже, похитнули позиції Ердогана, який фактично править країною вже 20 років. А у його суперників з’явилися реальні шанси. Згідно з опитуваннями, єдиний кандидат від опозиції Кемаль Киличдароглу випереджає чинного президента більш ніж на 10%.
Цікаво, що лідер Республіканської народної партії рідко висловлювався про Україну. У жовтні в одному з інтерв'ю він розкритикував збалансовану політику і заявив, що Туреччина має однозначно заступитися за Україну. Щодо Росії, то вторгнення він засудив, проте не бачив альтернативи подальшому економічному співробітництву. Крім того, Киличдароглу не подобається зростання енергетичної залежності від РФ, яка ще більше збільшиться із запуском АЕС "Аккую".
Після висунення на вибори про Україну він не згадував. Тому не можна сказати, що він має свою чітку і зрозумілу позицію. І, швидше за все, навіть у теорії зміна влади не здатна суттєво вплинути на лінію Анкари. Хоча не факт, що опозиція взагалі зможе скористатися шансом, а Ердоган програє.
"Я думаю, що 10% - це не вирок для Ердогана, він серйозний боєць і спробує відігратися. Звичайно, ще десь три-чотири місяці тому перемога була в нього в кишені. А зараз після землетрусів і скандалів підтримка впала. Однак слід зважати на те, що і опозиційні, і не опозиційні турки приблизно мислять однаково по відношенню до України та Росії", – зазначив у коментарі РБК-Україна Ігор Семиволос.
За його словами, треба враховувати і настрій турецького суспільства, на який великою мірою спираються політики. А він такий, що люди співчувають Україні, але впевнені у неможливості перемогти Росію на полі бою, тому вважають, що треба домовлятися та закінчувати війну.
Таким чином, якщо Туреччина й отримає нового президента, вона навряд чи прийме чиюсь сторону. Відверто підігрувати Росії їй не дозволить ключовий вектор на НАТО та Європу. А у випадку з перекосом у бік Заходу – позбудеться довіри Москви та статусу посередника. Який принаймні зараз гарантує їй місце регіональної наддержави.