Олександр Порхун, Мінветеранів: Наша мета – автоматизувати отримання послуг і пільг ветеранами

На третьому році великої війни в Україні налічується понад 1 мільйон 300 тисяч ветеранів, ветеранок та членів родин загиблих захисників і захисниць. Про реінтеграцію героїв війни в громадах і державну ветеранську політику – у розмові в.о. міністра з РБК-Україна.

Етап повернення до цивільного життя ветерани проходять по-різному, стикаючись з багатьма викликами. Хтось в бою втратив кінцівки і вже не може повернутися до минулої роботи, хтось не може оговтатися від втрати побратимів на полі бою, хтось через поранення заново вчиться ходити і тримати в руках предмети.

Оформлення пільг, протезування, реабілітація, відновлення, повернення в громаду, звикання до нового статусу – далеко не все, з чим ветеран стикається відразу або поступово після звільнення із служби.

Виконуючий обов’язки міністра у справах ветеранів України – сам колишній військовий, Герой України та ветеран російсько-української війни. З весни 2014-го брав участь у військових операціях на півдні та сході України. Він вважає, що в стратегії держави стосовно ветеранів не треба придумувати чогось нереального – все має йти від реальних потреб захисників.

Про електронні сервіси для ветеранів, статус УБД, Національне військово меморіальне кладовище, та про те, як держава сприятиме поверненню наших героїв у цивільне життя – в інтерв’ю Олександра Порхуна для РБК-Україна.

– Олександре, яким ви зараз бачите ставлення українського суспільства до ветеранів і ветеранок, коли пройшло понад два з половиною роки повномасштабного вторгнення, більше десяти років війни росії проти України?

– По-перше, в нас триває війна одинадцятий рік. Третій рік – повномасштабне вторгнення. І ставлення людей до ветеранів та військовослужбовців, до членів родин загиблих захисників і захисниць України постійно змінюється. Якщо пригадаємо закінчення Революції Гідності і початок 2014 року, окупацію Криму, перші бої на Сході нашої держави, то тоді була шалена підтримка цивільного населення. В країні заснувався волонтерський рух, почали збирати донати й допомогу Збройним силам України, щоб відбивати агресію Росії.

На той момент ми вже розуміли, що воюємо не з сепаратистами. Це повноцінна війна. Але у 2016-2017 роках підтримка пішла на спад. Така ж ситуація склалася і у 2022 році, під час повномасштабного вторгнення. Всі українці знову об'єдналися, дали по зубам Росії, вигнали з певних тимчасово окупованих територій війська.

Але зараз бачимо також, що люди втомлюються від війни. І втомлюються, як на диво, цивільні, які не борються з ворогом на передньому краї, а знаходяться більше в "тилових" регіонах держави. На мою думку, це системна помилка.

У 1991 році, коли Україна стала незалежною, я був маленьким, але через два-три роки пішов у перший клас. Допризовну підготовку (ДПЮ) в старших класах тоді викладали офіцери, які раніше служили в радянській армії. Навіть до початку 2014 року цим ніхто не переймався. І, на жаль, не займалися цим навіть у 2017-2018 році. Вже з 2019 року почали вводити поняття військово-національного і патріотичного виховання.

Пригадую, коли у 2020 році я прийшов на посаду першого заступника міністра у справах ветеранів України, то ходив на перший дзвоник в 11-й клас. Там я зрозумів, що учні не обізнані, що відбувається в нашій країні. Перше питання, яке мені поставили: "А правда, що коли ви звільнили Слов'янськ, то ваш підрозділ розіп'яв на хресті маленького хлопчика в центрі міста і ви його потім з'їли?". Досі такі ролики ходять в Ютубі.

Фото: Треба постійно дякувати захисникам за службу, дякувати за захист, – Олександр Порхун

По-перше, я дав відповідь, що це брехня. І ви розумієте, що це інформаційна атака проти України і проти Збройних Сил України. А коли спитав: "Чи знаєте ви хлопчика-футболіста з Краматорська, який вийшов з синьо-жовтим стягом нашої держави і його розстріляли за це?" Про це в Ютубі вони нічого не дивилися. Це питання обізнаності й питання до батьків, які виховують своїх дітей.

Навіть цього року на одному із заходів підходила жінка і питала, що я вбачаю в шані і повазі до воїнів. Сказала, що сама допомагає, купує і пересилає книги, ще щось передає на передову. Я запитав, чи є у неї дитина, і що вона їй розповідає. Виявилося, що жінка обмежує її (в інформації – ред.), бо дитина поки маленька.

Моєму сину три роки, але я з ним розмовляю про війну. Бо він уже підходить до мене і запитує, бо він чує вибухи й питає, що це таке. Коли ми будемо це приховувати, то будемо приховувати й ту історію, в якій зараз перебуваємо.

Держава зараз вже більш розширено займається предметом Захисту Батьківщини в школах. Збільшується кількість годин цього предмету, щоб показувати, що відбувається в країні. Створюються і спеціальні центри. Багато хлопців і дівчат з 2014 року залишаються в нашій історії героями. Але, на жаль, вони гинуть. Тому ця історія втрачається.

Також Мінветеранів разом з Національним університетом оборони України відпрацьовує навчання ветеранів, учасників бойових дій з педагогічною освітою, щоб вони змогли роз'їхатись по своїх школах і викладати. Тому тут все залежить від кожного з нас.

Коли я був у відрядженні в США, йшов в українському однострої, до мене підходили американці і дякували за службу. Я дивувався і казав, що є військовослужбовцем іншої країни. Але вони сказали: "Ви боретесь за незалежність своєї країни". Їм не тяжко підійти до людини у військовій формі, або людини після поранення, і просто подякувати за службу. Вважаю, що у нас з цим теж немає ніякої проблеми. Але багато хто цурається військових, ветеранів. Тому що втомилися від війни. Не можна втомитися від війни.

– Щоб це змінити, що ще потрібно, крім запровадження і розширення програм відповідних предметів у школах?

– Треба вводити певні традиції, підкреслювати їх цінність. Треба постійно дякувати захисникам за службу, дякувати за захист. Це може бути різна соціальна реклама, великі борди в магазинах. Ми працюємо над тим, щоб такі борди були в різних містах нашої країни. І вони вже багато де є. Це ж не тяжко. Ось висить подяка. І людина, яка повертається з фронту, бачить, що тут є небайдужі люди. Бачить, що держава і громадяни вдячні.

Також потрібно повністю переглянути діюче законодавство щодо ветеранської політики, адже воно було прийняте ще у 1993 році. Я називаю його відлунням Радянського Союзу. Тому команда міністерства зараз працює над розробкою нового законопроєкту.

Не треба створювати якийсь "космос", який потім буде неможливо виконати. Є реально нагальні проблеми, з якими зіштовхуються ветерани, ветеранки, члени родин загиблих захисників і захисниць України. Треба відштовхуватися саме від їх потреб. Раніше йшло управління зверху до низу. Натомість треба збирати потреби й реагувати на них. Гнучкість допомагатиме розуміти, де ми щось робимо невірно і як це можемо виправити.

Зараз ми відпрацьовуємо концепцію політики шани та поваги до захисників і захисниць. Ми відштовхуємося від того, що шана і повага віддається живим, а увічнення пам'яті – загиблим. В цьому розрізі ми ведемо діалог з громадськими організаціями. Є багато ідей, як це посилити.

– Як варто самим людям ставитися до ветеранів у побутовому спілкуванні? Особливо коли бачать людину після поранень? Про що, можливо, не варто говорити з військовим?

– Найголовніше – не цуратися. Якщо бачите, що на лавці сидить ветеран після поранень – не відвертатися від нього. Може, йому стало погано. А може, він хоче води. Я завжди підходжу і запитую, що сталося. А деякі люди просто обходять стороною. Тут треба починати з себе. І мені, як ветерану, достатньо, щоб просто сказали "дякую".

Повірте, не треба більше ніяких привілеїв. Коли цивільні підходять і висловлюють вдячність за службу, ти справді розумієш, що недаремно борешся за незалежність нашої країни.

Фото: У формуванні державної політики стосовно захисників треба відштовхуватись від реальних потреб ветеранів, – в.о. міністра

– Як ви самі поверталися з військової служби до цивільного життя? І яка зараз візія держави про те, як заново інтегрувати в цивільний простір тих, хто пройшов війну?

– Коли я звільнявся, то вийшов за територію військової частини і мав відчуття, що належу лише сам собі. Розумів, що десь шукати допомоги не було сенсу. В кожного військовослужбовця, який повертається до цивільного життя, все залежить від його емоційного стану, психологічної витримки. Від того, що у нього взагалі відбувається в душі. Ми всі люди, ми всі різні.

Мені адаптуватися було легше. Під час управління боєм ти відповідаєш за три речі. Коли ти командир і ведеш підрозділ вперед на виконання бойового завдання, то перша задача – це збереження особового складу, друге – збереження військової техніки, і третє – ефективне виконання бойового завдання. В бою ти зосереджений на цих трьох речах, в тебе немає часу пожаліти себе. Немає часу подумати, що тобі важко – морально, фізично.

Вважаю, що мені допомогло не надто зациклюватися на тому, що мені погано, що я немічний. Що треба сісти і постійно себе жаліти. Коли ти проходиш етап повернення в цивільне життя і починаєш себе жаліти, то так нікуди не дійдеш. Треба ставити перед собою цілі. Наприклад, освіта. Яка вона? Якщо у мене її немає, і я пішов навчатися. Що далі? Робота. Пішов працювати. Важлива родина, підтримка. І отак потроху рухатися.

Треба постійно слідкувати за станом свого здоров'я. Багато чоловіків звикли йти до лікаря, тільки коли повністю розвалюються. Цього допускати не можна. Треба шукати шляхи вирішення проблеми. І головне: поки ти рухаєшся, ти живеш. Поки ти живеш, ти адаптуєшся. Так, цей процес триває не один місяць і не один рік. Але якщо навчитися це приборкувати, ставити перед собою цілі і пріоритети в житті, то не будеш озиратися назад.

Якщо ти бачив війну і брав участь у ній, бачив впритул ворога, то ти ніколи не будеш про це розповідати. Можеш розповісти про це в певній компанії побратимів, де збираються і згадують те, що було. А розповідати назагал – ні.

Крім того, коли я брав участь в бойових діях, то не воював за пільги. Вони мені не були цікаві. Я воював за дві речі: перше – щоб захистити свою країну. І друге – щоб мої діти не бачили війни. Вважаю, що на той час перше ми зробили: зупинили і відкинули ворога, закріпилися на певних позиціях, не дали зайти вглиб нашої території. А от з другим не справилися: діти народилися у стані війни. Тому є над чим працювати далі.

– Яке бачення Міністерства щодо ветеранської політики в державі? І під час війни, і після її завершення?

– Перше і основне – сьогодні ветеранська політика є державним пріоритетом. Є чіткі завдання від президента нашої країни, Кабінету Міністрів, Верховної Ради, органів місцевого самоврядування. Головне – це синергія всіх цих органів. Лідером у цьому процесі є Міністерство ветеранів, яке формує політику, а завдяки дотичним органам влади координує та контролює її реалізацію.

Дякую президенту України, що 22 серпня цього року на 7-му міжнародному ветеранському форумі був підписаний указ, де визначено негайно розробити і затвердити нову стратегію ветеранської політики, стратегію системи переходу від військової служби до цивільного життя, розробити мережу ветеранських просторів і також масштабувати запуск єдиної ветеранської лінії.

Що ми, команда міністерства, вбачаємо в новітній ветеранській політиці? Близько 20% працівників міністерства – це учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, члени родин загиблих захисників і захисниць, колишні військовополонені, дружини діючих військових. В Міністерстві, на жаль, є 5 загиблих працівників. Також є мобілізовані. Тому ми не "космонавти в рожевих окулярах". Ми розуміємо, що і як потрібно робити.

Ми визначили шість пріоритетних напрямів у ветеранській політиці. Перший – це реабілітація та відновлення, які в себе включають медичну, психологічну, фізичну і фізкультурно-спортивну реабілітацію.

Другий напрям – переосвіта, перекваліфікація, здобуття вищої освіти і безпосередньо працевлаштування. Вважаю, що ми не повинні точково розпорошувати кошти. Маємо створити систему: не просто дати освіту, але й потім і працевлаштування.

Третій напрям – розвиток ветеранського підприємництва, ветеранського бізнесу. Ми проводили соцопитування на базі “Українського ветеранського фонду” Мінветеранів. 64% діючих військовослужбовців і військовослужбовиць після повернення з фронту виявляють бажання започаткувати власну справу. Тому акценти держави сьогодні в цьому напрямі дуже великі.

Фото: Зараз в Україні розробляється мобільний застосунок і електронний кабінет для ветеранів і ветеранок

"Український ветеранський фонд" створили саме для розвитку ветеранського підприємництва. В цьому році у держбюджеті на ці цілі закладено 250 мільйонів гривень. Ми проводимо конкурси ветеранських бізнес-проєктів, і держава дає на це кошти. Можна отримати фінансову допомогу в розмірі від півмільйона до півтора мільйона гривень.

Також підключаються інші міністерства. Видають гранти Міністерство економіки, Міністерство аграрної політики: можна подавати заявки через "Дія". Також органи місцевого самоврядування видають ваучери на різні суми, затверджені по своїх можливостях.

По-перше, це дає зайнятість. По-друге, це створення робочих місць. І ці робочі місця йдуть по принципу "рівний – рівному": ветеран працевлаштовує ветерана. І вони в синергії працюють, вони розуміють одне одного. Також ми запускаємо електронну платформу G2VEI, де ветеранські підприємства зможуть промотувати свою продукцію, свою роботу. Кожен зможе побачити, хто що робить, і можна закуповувати матеріали одне в одного.

Наступний напрям – це брендування ветеранської продукції. Є бренд Мінветеранів "Створено захисниками". Наразі таке маркування отримало 61 ветеранське підприємство. Цивільне населення буде бачити, що це зроблено руками ветеранів. Ще один крок – співпраця з великими мережами, щоб там відкривалися полиці з ветеранською продукцією.

Даний кейс ми відпрацьовуємо з "Сільпо", "Ашаном". І з "Ашаном" – вже на виході. Цей бізнесовий кластер дуже різноманітний: від виготовлення дронів до меду, від кав'ярні до ресторану. Хтось дуже якісно шиє вишиванки, хтось варить турелі для крупнокаліберних кулеметів. Зараз ми працюємо над тим, щоб цим виробництвам вийти на державне замовлення, додати марку "Створено Захисниками" в програму "Зроблено в Україні".

Четвертий напрям – забезпечення житлом. Коли в тебе немає житла, то будь-яка реабілітація, яку ти будеш отримувати, – це ні про що. Коли у людини є розуміння, що в неї є дах над головою, то вже можна створювати сім'ю, народжувати дітей. Є субвенції на це. На базі Міністерства економіки запущено іпотечне кредитування. Також важливе забезпечення ветеранів автомобілями.

Важливий напрям – діджиталізація, цифровізація всіх процесів. Основне завдання, яке я ставлю собі і своїй команді – щоб не ветеран бігав за папірцями, а папірці бігали за ветераном. Наша мета – повністю автоматизувати надання послуг і пільг ветеранам.

Сьомий наскрізний напрям – шана і повага для живих та увіковічнення пам'яті загиблих. Над останнім працюємо в рамках створення Національного військового меморіального кладовища. Це не просто цвинтар, як його багато хто бачить. Це величезне "місце сили", меморіальний комплекс, де буде навіки увічнена пам'ять героїв, які повернулися з війни на щиті.

– Підготовка до будівництва Військового меморіалу у Мархалівці на Київщині супроводжувалася численними скандалами, зокрема через спротив місцевих мешканців. Але не лише. Були й питання і до вибору компанії-підрядника. Чому запуск такого потрібного в даний час проекту, як меморіал, відбувається з такими труднощами і коли він зможе почати функціонування?

– Причина дуже проста. Ми вже звикли, що кожне масштабне будівництво в нашій країні супроводжується якимись скандалами. Справді, було багато спроб підібрати земельну ділянку, яка б підходила за всіма нормами для будівництва НВМК. На третій спробі ми зупинилися на Гатненській громаді.

За Південним кладовищем виділена земельна ділянка у розмірі майже 270 гектарів. Не кожні жителі хочуть бачити перед своїми домівками кладовище, але не всі розуміють до кінця, що це є. Знаходяться люди, які починають говорити про нібито півтора мільйона поховань, про готельні комплекси. Фантазія буйна. Це інформаційний спротив.

А для нас це завдання "номер один", бо гинуть багато хлопців і дівчат, багато їхніх родин – вимушені переселенці. Вони не можуть у себе вдома поховати своїх близьких, бо територія тимчасово окупована. Вони прах тримають в себе вдома, вони живуть з ним. Є багато тіл, які знаходяться в рефрижераторах. Це питання потрібно вирішувати.

Фото: Генплан Національного військового меморіального кладовища (wikipedia.org)

Ми комунікували з місцевими жителями дуже багато. Відповідали на всі різні запитання. Умовно, запитання до прикладу було про півтора мільйона поховань. Але військове меморіальне кладовище розраховано на 100 тисяч поховань традиційним способом і на 60 тисяч поховань – колумбарним.

Чи поховаємо відразу всіх? Ні. Відразу поховаємо тих, кого потрібно. Далі – за рішенням родичів. Це не примусове поховання, кладовище не заповниться за півроку. Перше і основне – у нас немає таких втрат, які "малюють" в інформаціному просторі. По-друге, кладовище створюється не на один день, а на багато десятиріч. Після перемоги військовослужбовці, які стали ветеранами або далі будуть служити, мають статус учасника бойових дій, коли вони помруть своєю смертю, матимуть право бути похованими на цьому кладовищі.

По розміщенню кладовища є будівельні норми, де зазначено, що відстань до житлового будинку складає 300 метрів. Ми витримали мінімально 500 метрів, а максимально – майже 800. Ми залишили 140 гектарів буферної зони з лісом. Кладовище розміщується ближче до Одеської траси.

Стосовно води – провели геологію, показуємо місцевим жителям, приводимо екологів, представників Міндовкілля. Перепланували, бо є ділянки з ґрунтовими водами, але там не буде секторів поховань. Там будуть адмінбудівлі.

За що борються жителі? Бояться втрати ціни на землю. Я ще раз повторюсь, це меморіальний комплекс на кшталт Арлінгтону (військовий цвинтар у США, де поховані учасники війн, президенти та інші видатні люди – ред.). Туди будуть приїздити всі міжнародні делегації, будуть приїжджати туристи і дивитися, яку ціну заплатила Україна за незалежність нашої держави.

Коли вже пішов тендер на будівництво, то всі хочуть його зупинити. Знаходять "російські сліди". Я звернувся до Служби безпеки України, чекаю офіційної відповіді на моє звернення. Зараз, на момент входу компаній на тендер, ми не бачимо ніякого російського сліду. І якщо він буде виявлений, зупинимо тендер і проведемо новий, питань нема. Але я не хочу зупиняти будівництво, допоки не буде фактів, бо мені важливо поховати наших героїв.

Тема загиблих – дуже специфічна. Маніпулювати загиблими воїнами, на мою думку, – це дно. Коли люди на це йдуть – я взагалі не можу цього зрозуміти. Чесно. Для мене це дико.

– Якщо не буде ніяких нових інцидентів і не буде виявлено російського сліду, все буде йти як заплановано – які терміни закладаєте на початок поховань?

– Ми плануємо почати перші поховання на кінець осені цього року. Поки рухаємось так.

– Давайте повернемося ще до тих основних пунктів візії держави і міністерства, як втілювати ветеранську політику в Україні. Велика проблема багатьох ветеранів – якщо є психологічні проблеми, то люди закриваються в собі. Особливо якщо немає поруч рідних, друзів, які можуть підтримати. Або якщо живуть у невеликому населеному пункті, де немає ні психологів, ні ветеранських просторів. Що робити таким людям?

– Так, дійсно, це правда. В Міністерстві наразі запущено реєстр надавачів психологічних послуг. Вже законтрактовано 71 суб'єкт (це як фізичні особи-підприємці, так і юридичні особи, що мають команди), який надає послуги з психологічної реабілітації.

Це психологи, які працюють безпосередньо з ветеранами, ветеранками та членами родин загиблих захисників і захисниць України. Кошти на цей рік виділені, це майже 170 мільйонів гривень.

Фото: Один з напрямків роботи, яка зараз ведеться – шана і повага для живих та увіковічнення пам'яті загиблих

Проблема в тому, що ти йдеш (до психолога – ред.), коли тобі вже погано. І це вже не психологічна реабілітація. Це вже психіатрія, це вже медичне лікування. До цього не треба дотягувати. Тому при "Українському ветеранському фонді" відкрита цілодобова гаряча лінія психологічної підтримки, можна туди звернутися. (за номерами 2345 для Vodafone та Lifecell і +38 067 752 23 45 для Київстар – ред.)

По-друге, з березня цього року ми за допомогою "Червоного Хреста України" відкрили Єдину ветеранську гарячу лінію (0 800 505 217). Вона також працює, але є певні моменти. Ми розуміємо, що їх треба масштабувати, і працюємо над цим. В указі президента за результатами ветеранського форуму якраз про це йде мова.

Третя точка входу – 22 серпня цього року ми запустили проект "фахівець із супроводу ветеранів війни і демобілізованих осіб". Це буде людина з числа ветеранів, ветеранок, членів родин загиблих захисників і захисниць України, яка буде працювати в громадах.

Їх завдання – постійно бути на контакті з тими ветеранами в громаді, де вони працюють. З розрахунку 35 кейсів на 1 фахівця. У фахівців є база даних по його громаді. Фахівець дзвонить і запитує: "Друже, які проблеми у тебе є? В чому потрібна допомога?". Він зустрічає першим в громаді, коли ветеран повертається з війни.

Далі – відкриття ветеранських просторів. Ми вбачаємо, що простір – це одне місце входу, де будуть надаватися різні послуги: юридичний супровід, психологічна, фізкультурно-спортивна реабілітація, надання інформаційно-консультаційних послуг, допомога у відкритті власної справи через "Український ветеранський фонд". Або просто прийти і поговорити з побратимом чи посестрою. Ветерани просять у держави, щоб ми це зробили, і ми цим займаємося.

Міністерство буде спілкуватись напряму з ветераном і запитувати, як працює фахівець. Якщо скаже "Та я взагалі не знаю, хто це", тоді ми приймаємо рішення його звільнити і підібрати людину, яка дійсно буде надавати допомогу.

– А коли можуть з'явитися такі багатофункціональні простори в регіонах?

– Вони вже відкриваються. 22 серпня відкрилося до десятка таких просторів. Ми постійно працюємо з головами військово-цивільних адміністрацій, де є чітке розуміння, за якими стандартами відкривати такий простір. 5 червня цього року мною підписаний наказ – методичні рекомендації зі створення цих просторів, де покроково розписано, як вони створюються, якою має бути площа, які працівники будуть задіяні та які послуги будуть надаватися.

Відкривають свої простори і громадські організації, вони також можуть доєднуватися: потрібно створити єдину інфраструктуру. Треба зрозуміти, що не потрібно тягнути ковдру одне до одного. Бо головне – пам'ятати, для кого ми це робимо. Для тих людей, які захистили нас і нашу країну від Росії. Крапка.

– Де ветерани зараз можуть отримати відразу низку послуг в одному вікні? Оформити пільги, виплати? Знаю що така опція є у ЦНАПах.

– Ми спільно з органами місцевого самоврядування почали активну роботу по відкриттю єдиних ветеранських вікон в ЦНАПах. Наразі ми вже відкрили 1277. Завдання – в кожній громаді відкрити ветеранське вікно.

Також ветерани зможуть там подавати заявки на отримання всіх послуг. Зараз розробляється мобільний застосунок, плюс – електронний кабінет. В майбутньому ми це все вбачаємо в цифрі. Але поки цифрові продукти створюються, то ми рухаємося по відкриттю окремих ветеранських вікон у ЦНАПах, де вони можуть зараз отримувати послуги.

Для цього разом з Міністерством цифрової трансформації в червні запустили електронне посвідчення ветеранів в "Дії". Вже не треба носити паперову книжечку. Якщо дружина випрала штани, а ти не встиг витягти посвідчення, то потім проходиш певну процедуру його отримання. Зараз це все є в телефоні.

– Чи є статистика, скільки ветеранів користується цим електронним посвідченням?

– Зараз згенеровано вже більше 250 тисяч таких електронних посвідчень.

– Цього року в Україні також спростили процедуру отримання статусу учасника бойових дій. Чула справді надзвичайно багато скарг від ветеранів про те, як складно було раніше отримати статус УБД. Чому це було такою проблемою?

– Його не проблематично було отримати. По-перше, це певний пакет документів, який повинна сформувати військова частина, коли ти проходиш військову службу або якщо вже звільнений, то збираєш самостійно і подаєш через ТЦК. Об'ємні документи, було багато прописано, що тобі потрібно.

Фото: Після повернення з фронту ветеранів будуть супроводжувати спеціально підготовлені фахівці

По-друге, коли ці документи подаються, їх треба перевірити на правдивість. А це запити в різні частини, якщо присилає ТЦК. Це перевірка для того, щоб потім винести все на розгляд комісії. Далі засідає комісія, розглядає їх, надсилає результат. Статуси надавалися і надаються, але це все – бюрократична історія. Тому ми і говоримо, що її треба спростити.

Крім того, Верховною Радою ухвалений і президентом підписаний закон України, яким Мінветеранів зобов'язане розробити автоматичну процедуру надання статусу. Це процес, над яким працюємо і обов’язково зробимо. Проведений тендер, кошти є, створюються електронні кабінети командирів військових частин і від військовослужбовця вже не треба буде нічого. Буде бета-тестування і повноцінний запуск. Але паралельно, щоб спростити поточну процедуру, ми ці процеси запустили через ЦНАПи, де безпосередньо від військовослужбовця потрібна лише заява. Далі генерування всіх необхідних документів вже на ЦНАПах.

Але ключове тут – це зменшення термінів на розгляд. Зараз є 30 днів, за які комісії повинні встановити статус. Тобто це вже не ті 7-10 місяців, як було раніше. І це працює з липня цього року. Але, повторюся, паралельно працюємо над автоматичним наданням статусу.

– Про отримання статусу УБД чула випадки, коли військовий отримав поранення, знаходиться вдома чи на лікуванні, або навіть у військовій частині, отримує мінімальну зарплату. І юридично перебуває ніби в підвішеному статусі. І через це змушений сам платити зокрема за своє лікування чи збирати на це гроші.

– У нас в країні лікування та реабілітація для поранених безкоштовна. Якщо є такі випадки, треба дзвонити на гарчу лінію НСЗУ і ці кейси будуть розглянуті. На мою думку, це поодинокі випадки, враховуючи загальну чисельність, але і з ними треба працювати. Я знаю, що зараз Міністерство оборони повністю взяло під контроль це питання. Тобто на проблеми, які виникають, уряд швидко реагує, бо ми повинні забезпечити ефективне лікування і реабілітацію.

– Може питання і не зовсім до вас, але чи здатна держава покрити весь той запит щодо лікування і реабілітації ветеранів? У МОЗ нам говорять, що певна кількість ліжкомісць в регіонах не зайняті. А з іншого боку – відкриваємо соцмережі і бачимо безліч історій, де військового чи ветерана направили на реабілітацію, а там місця нема.

– Міністерство охорони здоров'я поставило завдання в кожній обласній лікарні створити реабілітаційні відділення. В кожній лікарні один-два поверхи віддають під реабілітацію військових або ветеранів. Відділення працюють, і вільні місця є.

Крім того, зараз Міністерство оборони змінює підходи відправки на лікування. Вони визначаються за двома напрямками. Перший напрям – за нозологічним захворюванням, бо що не кожен реабілітаційний центр може працювати з певним типом поранень. Вони поділені по регіонам. І другий напрям – запитують ветерана, де б він хотів проходити реабілітацію. Якщо там є вільне місце і можливість, він їде туди.

Фото: Тим, хто інтегрується в цивільне життя після війни, важливо не здаватися й не закриватися у собі (Getty Images)

Але може бути як? Людина відмовляється лікуватися або шукає приватну клініку, бо після спілкування з кимось вважає, що приватна клініка надасть краще лікування. Проте, якщо ти йдеш до приватної клініки, то ти розумієш, що за це потрібно платити кошти. Або підключаються громадські організації, які збирають гроші і покривають це лікування.

В Україні єдиний медичний простір, плюс – працюємо з партнерами і широко лікуємо поранених за кордоном. Також зараз працює система протезування. Держава компенсує кошти виробнику протезів. Зараз – на суму в майже 50 тисяч доларів.

Стосовно протезування – у нас на сьогодні ним опікується Міністерство соціальної політики. Є реєстр надавачів таких послуг, і там вже законтрактовано до 70 компаній, де ветеран через сайт може сформувати собі протез, відправити заявку, його викличуть, підберуть, зберуть цей протез, він пройде реабілітацію, а держава заплатить за це. Так ця система налагоджена, вона працює.

Цей ринок зараз динамічно розвивається, і буде можливість його збільшення. Тобто коли щось створюється нове в державі, його просто треба відточити до ідеального механізму. І це кропітка робота.

– В організаціях, які допомагають ветеранам, мені казали: близько 60% ветеранів, які повертаються в цивільне життя, не хочуть, або, на жаль, не можуть через певні поранення працювати на минулій роботі, яку мали до служби в ЗСУ. Розкажіть про можливості роботи для них.

– Зараз це також питання №1 на державному рівні. Задіяно багато органів центральної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування. Ми повністю тісно співпрацюємо з Міністерством економіки, з центрами зайнятості, з Національною агенцією з питань державної служби України.

Разом з НАДС та нашими партнерами з Міжнародної організації з міграції запустили електронний продукт - е-Карта вакансій. Це найбільша платформа з пошуку вакансій на держслужбі. Наразі уже опубліковано понад 780 вакансій. Для працевлаштування ми відкриваємо всі двері. Це в тому числі і державна служба.

Наступний крок – спільно з robota.ua, work.ua ми відпрацьовуємо проєкти, щоб верифікувати заявки ветеранів і ветеранок і підсвітити, що це ветеран, щоб роботодавці брали їх працювати. Також Міністерство економіки запустило програму – компенсацію роботодавцям за облаштування робочого місця для осіб з інвалідністю в тому числі внаслідок війни.

Для осіб першої групи компенсується майже 100 тисяч, для другої – трошки менше. І головне, ми спілкуємося з бізнесом щодо проблематики, що обмежує працевлаштування ветеранів, осіб з інвалідністю. Ми робимо все, щоб це змінити.

Ще один напрямок – це надання рекомендацій, як спілкуватися з ветеранами. Тому що, на жаль, це є велика проблема. Починаються питання: “Ти воював?”, “А чому, а де ти був”. Ми проводимо тренінги та курси, щоб такого не відбувалося, і ветерани могли повноцінно працевлаштовуватися.

– А за вашими враженнями, сам бізнес готовий працевлаштовувати ветеранів?

– Хтось готовий, хтось – ні, але кропітка робота дає результат. Ми стикаємося з цим вперше. І бізнес, і держава – вперше у такому масштабі.

Фото: Держава і бізнес вперше стикаються з такими масштабами війни і поверненням великої кількості ветеранів з фронту (Getty Images)

– Є дані з приводу того, скільки ветеранів знайшли роботу за допомогою певних сервісів?

– Ми їх запустили тільки влітку. Невдовзі буде зріз, скільки людей якими сервісами скористалися. Де працює краще, де гірше, що підправити, що зробити нове. Згодом проведемо аналітику.

– Чи правильно я розумію, що зараз можна прийти в будь-який центр зайнятості в Україні і там для ветеранів буде запропонована якась кількість вакансій?

– Так, певна кількість вакансій. Плюс – можна зайти на сайт Міністерства у справах ветеранів на е-Карту вакансій. Подивитися, що саме підходить: подав документи, спробував. Ще є robota.ua, work.ua… На багатьох платформах ми розміщуємо інформацію.

– Які поради ви дали б ветеранам та ветеранкам, які повертаються до цивільного життя? Що їм варто робити в першу чергу?

– На мою думку, перше – не закриватись в собі. Друге – якщо тобі потрібна психологічна реабілітація, звертайся до психолога, не затягуй. Третє – якщо тобі потрібна реабілітація надалі, також не треба затягувати, треба звертатися, реабілітаційні програми працюють.

Наступне – розвиватися. Якщо немає освіти або ти не бажаєш працювати за тією освітою, з якою ти був до війни, – звертайся в Міністерство у справах ветеранів, пройди перекваліфікацію чи здобувай нову освіту. Якщо ти хочеш займатися бізнесом – для цього є програми. Звертайся, пиши бізнес-плани, отримуй безповоротну фінансову допомогу, запускайся. В мене порада одна – не сидіти на місці, не закриватися в собі, рухатись далі, розвиватися. Створюйте сім'ю і живіть повноцінним цивільним життям.