Збройні сили України в ході контрнаступу на харківському напрямку звільнили Балаклію та Ізюм від російських окупантів. Міста відходять від рашистського панування. Працюють сапери, правоохоронці ловлять колаборантів, а вулиці очищають від розбитої техніки. Що сьогодні відбувається у цих містах після місяців окупації – у репортажі РБК-Україна.
Дорога від Харкова до Балаклії у довоєнні часи займала близько години. Тепер, об'їжджаючи підірвані мости та перекриті для переміщення військових чи розмінування дороги, шлях триває близько трьох годин.
У селі Вербівка, яке майже впритул прилягає до Балаклії, на центральній площі зібралося до сотні людей, які чекають на роздачу гуманітарної допомоги.
"Коли росіяни прийшли, то вкрали всю їжу з магазинів та будинків, де лазили. І вбили всіх тварин з ферми", – згадує Ольга Панченко, яка мешкає у Вербівці.
Ще один місцевий мешканець, назвавшись Іваном, розповідає, що під час окупації в селі люди голодували. Не було ані світла, ані води.
"Що в кого в льохах було, тим і харчувалися. Тільки з'явиться світло, бахнуло десь і знову сидимо без світла днів 10-15. І зараз світла немає", – з сумом каже чоловік.
Іван з Вербівки (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
Тут у селі, за його словами, самих росіян було мало, за Вербівкою нібито "доглядали" мобілізовані з т.зв. "ЛНДР". "Охороняли" мости та школи, каже він, показуючи у бік зруйнованого навчального закладу. Біля нього бігає спритна вівчарка, яку, як переконують місцеві, привезли окупанти, але, тікаючи від ЗСУ, забули.
Водночас окупанти не забули "обчистити" місцевих. Розповіді про такі речі вже стали звичним явищем на усіх звільнених від загарбників територіях.
Олена Лисенко, завуч школи, згадує, що грабунки відбувалися постійно. Зі школи винесли не тільки хоча б трохи цінну комп'ютерну техніку, але навіть зірвали лінолеум.