"Окупанти ховались за нашими спинами": репортаж зі звільнених Балаклії та Ізюма
Жителька звільненої Вербівки, що під Балаклією (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
Збройні сили України в ході контрнаступу на харківському напрямку звільнили Балаклію та Ізюм від російських окупантів. Міста відходять від рашистського панування. Працюють сапери, правоохоронці ловлять колаборантів, а вулиці очищають від розбитої техніки. Що сьогодні відбувається у цих містах після місяців окупації – у репортажі РБК-Україна.
"Школу зруйнували, зірвали навіть лінолеум"
Дорога від Харкова до Балаклії у довоєнні часи займала близько години. Тепер, об'їжджаючи підірвані мости та перекриті для переміщення військових чи розмінування дороги, шлях триває близько трьох годин.
У селі Вербівка, яке майже впритул прилягає до Балаклії, на центральній площі зібралося до сотні людей, які чекають на роздачу гуманітарної допомоги.
"Коли росіяни прийшли, то вкрали всю їжу з магазинів та будинків, де лазили. І вбили всіх тварин з ферми", – згадує Ольга Панченко, яка мешкає у Вербівці.
Ще один місцевий мешканець, назвавшись Іваном, розповідає, що під час окупації в селі люди голодували. Не було ані світла, ані води.
"Що в кого в льохах було, тим і харчувалися. Тільки з'явиться світло, бахнуло десь і знову сидимо без світла днів 10-15. І зараз світла немає", – з сумом каже чоловік.
Іван з Вербівки (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
Тут у селі, за його словами, самих росіян було мало, за Вербівкою нібито "доглядали" мобілізовані з т.зв. "ЛНДР". "Охороняли" мости та школи, каже він, показуючи у бік зруйнованого навчального закладу. Біля нього бігає спритна вівчарка, яку, як переконують місцеві, привезли окупанти, але, тікаючи від ЗСУ, забули.
Водночас окупанти не забули "обчистити" місцевих. Розповіді про такі речі вже стали звичним явищем на усіх звільнених від загарбників територіях.
Олена Лисенко, завуч школи, згадує, що грабунки відбувалися постійно. Зі школи винесли не тільки хоча б трохи цінну комп'ютерну техніку, але навіть зірвали лінолеум.
Фото: Віталій Носач / РБК-Україна
"Забирали машини у людей. Тих хлопців, які були в АТО і просто тих, хто здавався їм підозрілим, забрали. Декого відпустили, а деяких ми з того часу і не бачили", – розповідає Олена.
"Рашисти в Балаклії ввели комендантську годину з 14:00"
Ми у Балаклії. Поруч сидить військовий, з телефона якого лунають гучні жарти. Він дивиться пародію на те, як окупанти тікали з Балаклії, та сміється. Чоловік, як ніхто інший знає, як це відбувалось. "Вони почали тікати ще 7 вересня ввечері. Ми, скажімо так, підганяли", – згадує він.
"Підігнали" їх добре, за декілька днів ЗСУ звільнили 300 населених пунктів, про що раніше повідомила заступниця міністра оборони Ганна Маляр. Про всі новини бійці дізнаються з інтернету. Він тут ловить, поки працює генератор.
Мешканці звільненої Харківщини (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
Світла, як і води, у місті немає з березня, відтоді як сюди зайшла російська армія. А отримати інформацію можна було лише через мобільний зв’язок, зідзвонившись з кимось з рідних, які живуть на вільній території, розповідає нам місцева жителька Катерина.
"Був період влітку, коли рашисти ввели комендантську годину з 14:00 до 06:00. Люди просили дати можливість хоч на городи поїхати, або собаку вигуляти. Не дозволяли. Я чула постріли під час комендантської години. Зараз тут порожньо, бо всі виїхали, але багато хто вже сидить на валізах, щоб повернутись назад", – каже Катерина.
Фото: Анастасія Рокитна/РБК-Україна
Поки місто не відкрили для в'їзду. Зараз тут посилено працюють сапери, щоб деактивувати міни. Серед яких і "пелюстки" – маленькі вибухові пристрої зеленого і коричневого кольору, через що міни непросто побачити. Тому нічого чіпати на дорозі не можна, йти в кущі та лісосмугу – також. Місцеві згадують, як нещодавно сусід пішов шукати дрова і підірвався на міні.
Ще один напрямок деокупаційної роботи, крім розмінування – фільтрація колаборантів, які всі ці місяці співпрацювали з окупантами. Мер міста виїхав у Росію ще у квітні, задовго до приходу ЗСУ, але серед місцевих залишились "підозрілі" особи.
"Через день, коли ми зайшли у місто, до нас прийшла жінка зі словами, що записалась до окупантів на протезування ноги для її чоловіка. І куди їй тепер звертатись, якщо тепер ми тут. Ніби завадили їм", – розповідає військовий медик Дмитро Макаров.
"Магазини працювали, але грошей купити їжу не було"
Ближче до обіду на центральній площі Балаклії біля пам'ятника Тарасу Шевченку десятки людей, як і в сусідній Вербівці, очікують на роздачу "гуманітарки". Вантажівка волонтерів підвезла продукти, і тут же до неї збіглися балаклійці, явно ігноруючи обурення земляків про "запис у чергу".
Волонтерам довелося навіть кілька хвилин умовляти присутніх відійти далі від машини, щоб відкрити борт вантажівки. Пенсіонери тим часом простягали волонтерам посвідчення про інвалідність, сподіваючись якнайшвидше отримати пакет чи коробку з продуктами.
Жінка, яка однією з перших забрала проднабір, назвалася Варею, але попросила не фотографувати її. Через штовханину у черзі співрозмовниця захекалася і переживає, що тепер у неї піднявся тиск.
"У мене будинок розбили. У дах потрапило, не можемо полагодити і дощі всі ллються в будинок. Я гуманітарку взяла, але в мене сусід – інвалід. На двох паличках після інсульту ходить. Он він осторонь стоїть. Я йому все віддам, він сидить голодний", – каже вона.
За словами жінки, під час окупації люди сиділи без грошей, особливо пенсіонери. Можливості отримати пенсії зі зрозумілих причин не було. Магазини працювали, але ціни там були втричі вищі за звичайне.
"Приїжджали люди, у яких можна було перевести в готівку гроші з пенсійної картки з комісією 13 відсотків, ми в них потроху гроші брали", – зізнається Варя.
Трохи далі над коробкою із "гуманітаркою" плаче інша жінка. Говорить, що це сльози від радості, що весь жах у місті закінчився. Але жаху тут ще вдосталь.
Роздача гуманітарки в Балаклії (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
Буквально за кілька сотень метрів від площі проводять ексгумацію тіл двох місцевих мешканців, яких убили окупанти, накиваючи п’ятами з міста. Рашисти просто розстріляли чоловіків, коли ті їхали біля них у машині. Мати одного із загиблих каже, що син вийшов на прогулянку 7 вересня, пообіцявши повернутися до початку комендантської години.
"Вранці, як тільки закінчилася комендантська година, я хотіла йти його шукати. До мене підійшла знайома, мовляв, пройдіть за такою адресою. До останнього сподівалася, що син живий і його просто затримали", – каже жінка.
Терор у місті був і під час окупації. На вулицях влаштували блок-пости. Спочатку це була просто спалена техніка, потім з'явились бетонні блоки. Зупиняючі всі автомобілі, рашисти шукали тих, хто скидав інформацію ЗСУ про розташування окупантів. І коли знаходили "підозрілих", вели з ними "розмови".
"Вони в типографії у нас розмістили комендатуру. В підвалі бувало по декілька днів замивали за собою сліди крові. Наш співробітник був серед них. Одну добу він провів в наручниках за спиною. Я запитала, як він в туалет ходив, на що відповів, що нічого не їв та не пив, тому і не просився. Тобто катування були", – розповіла РБК-Україна працівниця типографії.
На ранок після втечі російської армії місцеві почули крики в районному відділку поліції. Побігли туди та знайшли близько 30 чоловіків та 6 жінок, до яких в окупантів ще "не дійшли руки". Вони про них просто забули, залишаючи місто.
Місцеві жителі боялися ходити вулицею, де знаходиться відділення, забирали сюди всіх, хто потрапляв під руку. У камерах, які розраховані на дві особи, тримали по 5-7.
На стінах "календарі", якими полонені відраховували термін ув'язнення: 72 доби, 33 доби, 26 діб. Коли росіяни тікали, людей залишили зачиненими в цих камерах. В одній із них під стелею невелике вікно. В'язні вибили його, у нього проліз хтось поменше і допоміг звільнитися решті.
Фото: Віталій Носач / РБК-Україна
Тепер усередині відділення поліція проводить слідчі дії. В одній із камер криміналіст знімає відбитки пальців із банки. Ці докази можуть допомогти встановити особи солдатів та співробітників ФСБ, які коїли тут злочини. І – з пошуком зниклих місцевих жителів.
"Ви не уявляєте, як ми раді. Всі боялись, що орки, як будуть відходити, влаштують таку різанину, як в інших регіонах. Але я знала, що коли наші будуть підходити, то вони просто почнуть тікати і не встигнуть зробити ніякої "западлянки", – розповідає місцева жителька Катерина.
Вона побачила українських військових з балкону своєї квартири. Спочатку не могла зрозуміти, бо не знала, як розмальована форма наших військ. Але коли побачила прапор України, наче відлягло, поділилась вона.
"Щодо орків. Вони ховались між будинками, за нашими спинами. Він у касці, спорядженні, а ховається за мною. Скільки біди вони тут наробили, самі обстрілюючи наше місто", – згадує жінка.
Ексгумація тіл в Балаклії (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
"В Ізюмі знайшли масові поховання, були катування"
У Балаклії, як кажуть військові, не велись артилерійські бої, такі як в Ізюмі. До міста окупанти підійшли в перших числах березня, довгий час тут точились бої, і все ж російська армія зайняла місто. Це була одна з найгарячіших точок бойових дій на Харківщині.
Їдемо до Ізюма з Балаклії. По дорозі стоять залишки від блок-постів, на яких окупанти малювали свої "Z-тки", а також надписи "ХНР" та "Донбас". Чим ближче до Ізюма, тим більше розбитої техніки: вантажівки, танки, БМП, навіть трактори з російською символікою. Біля в'їзду в місто стоять два танки. На одному з них написано "За Днепр".
"Вони сюди прийшли зі словами, що ми вас звільняємо від нацистів. Де вони їх тут бачили на Східній Україні?" – розповідає місцевий житель Василь, якого ми зустрічаємо вже в Ізюмі.
Ізюм (фото: Анастасія Рокитна / РБК-Україна)
Він тут був в окупації весь час. Говорить, що російські солдати вночі тихо зайшли з лісу. Зранку люди вилізли з підвалів, а там вже "руській мир", який почав "чистити населення від нацистів". По факту ж загарбники катували людей, мародерили та розбивали будинки.
Чоловік почав говорити пошепки, розповідаючи про тутешнє перебування рашистів. Певно, місцеві так і спілкувалися одне з одним, коли поруч були окупанти.
"Вони тут "бухали" по-чорному. Все тут розкидали, насмітили. Ми три місяці виживали, як могли. Потім вони почали нам давати щось поїсти", – розповідає він.
Рашисти думали, що затримались тут надовго. Українські військові, коли заходили в місто, знайшли їхні порожні, але утеплені бліндажі, поруч з якими стояла ще заварена "мівіна". Місцеві говорять, що коли росіяни тікали, то забирали все: гроші, ювелірні вироби, пральні машини, телевізори, навіть валіки для фарбування стін, наче ніколи таких не бачили.
Зараз місто під захистом ЗСУ. Військові оглядають територію, спілкуються з місцевими та шукають колаборантів. Часом з лісу виходять російські солдати, які "відстали від своїх", або поранені чеченці з білими прапорами в руках. Дороги тут не дуже безпечні, тому повертатись цивільним зарано.
Фото: Анастасія Рокитна, РБК-Україна
У місті періодично чути вибухи. Сапери займаються своєю роботою, але місцеві вже звикли до таких звуків.
"Нас з літака бомбардували. Так низько літали, запускали снаряди і повертались назад. Моя онука чула, заїкатись почала. Їй сім років. Добре, що у баби була валер'янка, так би не знаю, як витримали", – визнає Василь.
***
Прийшовши на українську територію з криками про визволення, окупанти забули важливу деталь – їх тут не чекають. Хіба що пам'ятники радянським діячам, які стоять в містах ще за часів СРСР. Саме біля них росіяни й базувались, роблячи написи на стінах: "Слава российскому воину!". По факту ж їхня "слава" залишилась тільки у вигляді розбитої техніки, яка лежить чи не на кожній вулиці, та зруйнованих вщент міст.
