Історія про юриста, який займався банківськими справами, але після повномасштабного вторгнення став волонтером – нижче в матеріалі РБК-Україна.
Андрій Вдовиченко до початку широкомасштабного вторгнення працював адвокатом, супроводжував цивільні та господарські справи у судах. Потім велика війна перевернула життєвий шлях чоловіка, залучивши його у волонтерський напрямок. Про волонтерські дороги, потрапляння під обстріл та роботу юриста він розповів РБК-Україна. Далі - пряма мова.
Про 24 лютого
Я прорахував велику війну. Тож, 19 лютого вивіз сім’ю на захід України, там і зустрів 24-те. Вразила паніка місцевих у невеликому містечку, люди буквально розмітали все з крамниць. Намагався знайти себе для участі у опорі окупантам, але волонтери були не потрібні через надлишок пропозицій, тому 27-го прийшов до Територіального центру комплектування (ТЦК, - ред.).
Згодом поїхали на навчальний полігон, але лікарі забракували за станом здоров’я, навіть як юриста не захотіли брати. І 5 березня разом із медичним батальйоном "Госпітальєри" повернувся до Києва за кермом швидкої. Потім самостійно волонтерив, долучався до різних організацій в Києві. Згодом став волонтером громадської організації Vatra.
Про поїздки в "гарячі" регіони
Незвично порожнім бачив Київ у березні 2022, таким самим як і Миколаїв у квітні 2022, коли він ще був під щоденними обстрілами. Доставляв допомогу у Авдіївку, Барвінкове, Парутине, Березнегувате, Запоріжжя, Краматорськ, Костянтинівку та Нікополь, коли там було гаряче, а також у Суми, Харків та Херсон.
Перший рейс на Краматорськ, я сам за кермом: крайній блокпост, далі 30 км до міста, питаю у пані поліцейської – "як там далі, чи одягати бронежилет?" Відповідає: "таке собі, я би одягнула". Одягнув. Їду – назустріч водії фур у майках (літо), військові так само. На під'їзді до Краматорську зняв аби не соромитись.
Щодо кількості кілометрів, скільки проїхав з волонтерською місією. У березні 2022 року волонтерив у Києві з громадською організацією Vatra за кермом батькового Nissan Leaf, наїздивши на ньому 3 тисячі кілометрів. З квітня 2022 року за кермом волонтерського бусу проїхав 50 тисяч кілометрів. Також перегнав з Польщі 3 позашляховики та 4 пікапи по Україні для наших. Думаю, всього вже не менше 60 тисяч кілометрів.
Про потрапляння під обстріл
Якось ми втрьох везли ліки до Авдіївської лікарні. Потрапили дорогою під мінометний обстріл. Щастя, що серед нас була пані з досвідом реакції у даній ситуації. Зупинились, одягли бронежилети та шоломи, впали на траву та слухали: свистить – значить полетіло далі, ні – то близько біля нас: обличчям у дерево, ногами до вибуху. Лише бачиш, як уламками січе траву поруч.
Згодом приповзли в укриття, де перебувати під обстрілом 3 години і сподівались, що не буде прямого влучення. Нарешті, мені сказали – "ти кардан (водій) і маєш пригнати бус, аби вивезти двох інших волонтерів". Тож, побіг, сів та вивіз. Того дня повернулись на точку виїзду, але наступного таки доїхали до Авдіївки.
Про складність роботи військового волонтера
Військовий волонтер ризикує як потрапити під обстріл, так і на міни дорогою до наших. Крім того, не слід забувати, що на щойно звільнених територіях або у зоні бойових дій зазвичай мости зруйновано, навігатори впевнено доводять можливість переправи через річку по мосту, якого немає, тож, тоді починається квест під назвою "знайди обʼїзд". "Безпечний".
Бо якось на Харківщині нам з Vatra порадили проїхали до місця нашого призначення через населений пункт, в якому ще точились бої. Добре, що ближче до нього ще раз перепитали.
На перегоні позашляховиків трапляються їх поломки: двічі пікапи у дорозі ламались і доїжджали до СТО на евакуаторі, а також двічі переганяв пікапи з Польщі, взагалі не вимикаючи їх двигуни, через неможливість завезти.
Також, на мою думку, не достатнього врегульовано питання волонтерства на законодавчому рівні: Закон України "Про волонтерську діяльність" досить розмитий і не містить чіткого регулювання прав, обовʼязків та можливостей волонтерів. А шахраї, на жаль, прикидаючись волонтерами, виманюють у людей гроші та зникають, що підриває довіру до добропорядних волонтерів.
Про перші дні після звільнення Харківщини та Херсонищини
Харківщина - Ізюм та Балаклія: разом з Vatra потрапили туди на 5-й день після звільнення. Дорогою – лише наші військові, втомлені, але щасливі. І наш білий волонтерський бус доєднався до цього руху.
Неймовірні відчуття максимальної дотичності до загального настрою. Люди на Харківщині трохи налякані та обережні, хоча, багато хто чекав на ЗСУ.
Херсонщина – зовсім інша справа. Це єдиний регіон, який відвідав після звільнення, в якому просили українськи прапори, спілкувались переважно українською та щиро раділи звільненню всі, кого зустрів.
Фото: Андрій Вдовиченко (з особистих архівів)
Про юридичну роботу
Юридичною роботою з початку вторгнення майже не займався, супроводжував процеси, які почались до початку великої війни, що займало 1% мого часу. Для мене найголовніше - побороти одвічного ворога.
З дитинства мріяв бути "далекобійником", але наразі спробував на практиці, заробив далекобійних хвороб, одну з яких ніяк не можу вилікувати. Тож, хочу бути корисним для перемоги там, де можу.
Про захист військового в суді
Допоміг безоплатно українському військовому виграти справу у суді, де з нього російська страхова намагалась стягнути 300 тис грн за ДТП, коли він рухався у зону бойових дій на Київщині у квітні 2022 року. Це було для мене принципове питання: наші боронять Україну від російських загарбників, які у вигляді страхової намагаються отримати фінансування своєї агресії.
Про ставлення до української мови
З народження і до 40 років був зросійщеним киянином. Два роки крокував до української, втрачаючи по дорозі друзів і не шкодуючи. Фінальна відмова від російської – народження дитини ще до повномасшатабної з думкою, що ми українці. Наразі щиро не розумію всіх тих, хто все ще зросійщений.
Про тил та армію
Я бачив наших військових на передку, їх очі, їх погляд, їх впевненість, їх настрій, я чув їх слова вдячності у тилу. Приїжджаєш до наших, вітаєшся і обіймаєшся з військовими, яких бачиш вперше так, ніби вже знайомі сто років. Бо вони всі свої, рідні.
Іноді нашим навіть важливіше відчути підтримку, побачити, що тил з ними, коли волонтери приїжджають до них, розповісти про те, як справи у них і скільки ворогів вони знищили, ніж те, що їм привезли. Саме у такі моменти відчувається найбільше єднання тилу та фронту. І коли вони тобі дякують, думаєш: "Боже, і це ще вони нам дякують, перебуваючи тут, на передовій, під постійними обстрілами, в тих умовах, на межі життя та смерті… Це ми їм безмежно вдячні і не вистачає слів аби їм це висловити".