"Не маємо права мовчати": на мітингу в Бухаресті нагадали про жертв російського полону

"Про полон брата дізналися випадково": історія родини Дончак з Одеси

Тисячі українських військових перебувають у російському полоні, де стикаються з тортурами, пережити які вдається далеко не всім. Нещодавно Міністерство оборони України повідомило, що з початку повномасштабної війни 177 українських військовополонених загинули в російському полоні.

Завдяки обмінам вдалося повернути близько 3 600 військовополонених і депортованих українських громадян. Однак тисячі українців і досі залишаються в полоні.

Одеситка Тетяна Дончак, рятуючись від війни, приїхала до Бухареста разом зі своїми двома доньками. На мітинг вона прийшла з фотографією свого брата Андрія, який уже понад два роки перебуває в російському полоні. За цей час родина отримала лише уривки інформації про його долю.

"Андрій служив у 501-му батальйоні 36-ї бригади морської піхоти. До війни він працював в одній із військових частин на Миколаївщині. Навіть попри наявність важкої травми голови, він був призваний до війська", – розповідає жінка.

Тоді ж було не до медичних комісій, та й брат надто не афішував факт травми. Андрія відправили до військкомату у Маріуполі. Історію знищення цього міста бачив весь світ.

Фото: Брат Тетяни Дончак перебуває в полоні більше двох років (Юлія Семененко)

"Це було справжнє пекло на землі. Спочатку брат виходив на зв'язок дуже рідко, а потім і зовсім перестав виходити. Ми випадково дізналися, що Андрій потрапив у полон 4 квітня 2022 року – побачили його на відео в російських пабліках з Оленівки. Це був єдиний момент, коли ми хоч щось про нього дізналися", – згадує його сестра.

Андрія ганяли по різних тюрмах. Спочатку був Ряжськ, потім – Мордовія, а остання інформація від СБУ за листопад 2023 року свідчила, що він у Володимирській області. Інформація застаріла, але родину хоча б трохи тішило те, що він не зник безвісти.

"На жаль, нерідко повертають лише тіла. З нашого району повернули тіло хлопця, який був закатований і важив лише 32 кілограми. Коли він пішов на війну, його вага становила 90 кг! Звичайно, ми розуміємо всі складності організації процесу обміну військовополоненими, сподіваємося на краще, але все ж таки, як на мене, цей процес рухається повільно", – каже вона.

Брат Тетяни уже свій третій день народження зустрічає у полоні. І батьки вже не витримують такого болю – вони серйозно хворіють через постійний стрес. Втім, незважаючи на хворобу, мама постійно їздить до Києва, стукає у всі двері, бере участь в акціях.

Фото: Багатьох вже вдалося звільнити, але тисячі залишаються в полоні ворога й зараз, нагадують учасники акції (Юлія Семененко)

"Найгірше – це невідомість. Страх, що брата можуть засудити на довічне, і тоді повернути його буде ще важче. Не лише ми, хто опинився в такій жахливій ситуації, а всі свідомі людли не маємо права мовчати. Треба, щоб якомога більше організацій та країн долучалися до процесу обміну. Ми повинні робити все можливе, щоб наші військовополонені якнайскоріше повернулися додому. Тому я тут, на акції", – звертає вона увагу.

Кажу дітям, що батько повернеться з полону, і боюся колись почути у відповідь: "Ти нас обманула" – історія родини Козіних з Миколаєва

Яна Міткевич (Козіна) з Миколаєва чекає на свого чоловіка Володимира вже понад два роки. І весь цей час про нього немає жодної інформації.

Володимир служив у 36-ій бригаді морської піхоти і потрапив у полон під час боїв за Маріуполь. Яна з дітьми евакуювалася до Румунії, живе в Ясах. Жінка проїхала через всю країну, щоб приєднатися до мітингу на підтримку військовополонених. Вона продовжує шукати інформацію про чоловіка, пише листи навіть до міжнародних організацій, але поки безрезультатно.

Фото: Яна Міткевич (Козіна) чекає на свого чоловіка Володимира вже понад два роки (Юлія Семененко)

"Мій чоловік Володимир з 2016 року служить у морській піхоті. Він хотів приєднатися до війська ще в 2014 році, але через стан здоров’я – була операція на легенях – йому тоді відмовили. Але вже через два роки Володимир досяг свого. Коли ж почалася повномасштабна війна, чоловік, який завжди радився зі мною з багатьох питань, того разу просто поставив мене перед фактом: "Йду захищати країну, так має бути". Я бачила в його очах, що сперечатися немає сенсу. Це було його рішення", – розповідає Яна.

Коли після лікування у 2016 році чоловік потрапив до 36-ї бригади, служив він переважно на Маріупольському напрямку. У січні 2022 року жінка зламала руку, і чоловіка відпустили на місяць додому у відпустку.

Вона згадує:

"Це був щасливий місяць. Але ми вже відчували, що щось страшне наближається. Востаннє ми з дітьми бачили Володимира перед його від'їздом 18 лютого. Він наказав не дзвонити йому, пообіцявши, що при першій-ліпшій нагоді сам виходитиме на зв’язок. Але так і не вийшов. Ні через день, ні через тиждень, ні через місяць…З перших днів війни Миколаїв щодня, щогодини нещадно бомбили рашисти. У дітей почалися істерики, панічні атаки. Наш молодший син так злякався, що перестав говорити. Він і без того мав затримку у розвитку, а тепер просто замкнувся в собі".

Старша донька благала маму кудись тікати, а вона не хотіла виїжджати, поки не дізнається хоч щось про тата. Раптом чоловік зв’язався з ними через побратимів, наказавши їхати за межі України.

Фото: Яна разом з Тетяною (Юлія Семененко)

"Наступного разу, коли ми були вже в Румунії, він подзвонив уже сам. Я серцем відчула, що він прощається з нами. Володимир сказав, що вони в облозі на маріупольському металургійному заводі імені Ілліча, і що для того, аби залишитися в живих, їм потрібно здатися в полон. Чимало наших військових намагалися прорватися на завод "Азовсталь", але рашисти їх розстрілювали прямо з гелікоптерів", – каже Яна.

Командир підрозділу наказав триматися до останнього, не прориватися, бо з ними було багато цивільних, дітей, поранених військових, і хтось мусив залишитися, щоб їх захистити. У них уже не було ні їжі, ні води, ні ліків. Але під час розмови чоловік про це не казав, щоб родина не хвилювалася.

"Пізніше мені зателефонувала дружина його побратима і про все розповіла. Про те, що хлопці вночі зливали воду для охолодження з машин, бо пити було нічого. Про те, що все, що мали – їжу, медикаменти – вони віддали цивільним і дітям. Всі запаси закінчилися дуже швидко. Коли я про все це дізналася, у мене була істерика, і довелося викликати швидку. Згодом дівчина-румунка, в якої ми мешкали, відвезла мене до психіатра. Потім зрозуміла, що треба брати себе в руки заради дітей і продовжувати жити", – каже дружина полоненого.

Вона писала всюди, навіть у міжнародні організації, куди тільки могла, щоб дізнатися, що з Володимиром. Далі у російських пабліках побачила фото чоловіка з табличкою з його іменем – змучений, худий, ледве його впізнала.

Фото: Учасники мітингу в Бухаресті (Юлія Семененко)

"Це було лише через два тижні полону. Потім було нове фото через чотири місяці – і все. Ніяких новин. Під кінець 2022 року мені розповіли, що його бачили – страшно виснаженого, хворого на туберкульоз. Його буквально виносили з камери, він був такий худий, що впізнати можна було лише за татуюваннями. Це була єдина і на сьогодні остання звістка про нього. Щодня ми живемо з болем. Син щоночі плаче і просить: "Дай мені тата сюди", вказуючи на ліжко, де тато має лежати поряд. У нього є фотографія тата в рамочці, він кладе її поруч, шепоче до неї, розмовляє, обіймає і плаче", – ділиться жінка важкими емоціями.

І додає:

"А я не знаю, де мій чоловік. Інші жінки знають, де їхні чоловіки, навіть номер камери, а я вже понад два роки не знаю нічого. Це страшно, але я обіцяю дітям, що татко повернеться. І так боюся, що вони колись скажуть мені: "Ти нас обманула". Він для нас все. Він був зі мною на пологах, завжди був поруч із дітьми. А тепер я нічого не можу для нього зробити. Нічого. Моє серце розривається від цього".

Це – лише дві історії. Історії, від яких серце розривається не тільки у тих, хто їх пережив і хто продовжує переживати, а й у тих, хто їх просто слухає, хто про них читає. Подібних історій з понівеченими тілами і душами ні в чому не повинних українців безліч. І заплющувати очі на це неприпустимо. Не діяти - аморально. Це й стало головним лейтмотивом акції українців за кордоном.

"Наша акція має три основні мети, – розповідає організаторка заходу харків’янка Анастасія Євсюкова, – По-перше, нагадати світу про тисяч українців, які перебувають у жахливих, нелюдських умовах російського полону. По-друге, вчергове акцентувати увагу світової спільноти на фактах порушення Росією всіх міжнародних договорів і конвенцій. І, по-третє, об’єднати українські громади по всьому світу, започаткувавши традицію синхронних акцій".

Фото: Організаторка заходу Анастасія Євсюкова (Юлія Семененко)

Крім того, акція спрямована також і на підтримку родичів військовополонених, які місяцями, а дехто й понад два роки вже живуть у невідомості щодо долі своїх близьких.

"Ми хочемо показати їм, що вони не самотні у своєму горі. Кожен із нас може і повинен щодня робити щось для України, працювати на її якнайскорішу перемогу. І ми це робимо: хтось приходить на подібні мітинги, хтось, скажімо, малює картини, продає їх тут і переказує кошти для ЗСУ, хтось в інший спосіб донатить", – зазначає вона.

Чи не найпомітнішою та найважливішою постаттю на акції став Посол України в Румунії Ігор Прокопчук. Це й зрозуміло. Адже за порадами, за відповідями на безліч різноманітних запитань до нього зверталися і рідні військовополонених, і активісти, і представники різних медіа. Пан Посол приділив увагу кожному.

"За час війни Україні вдалося звільнити понад 3 600 українських в’язнів. Перебування в російському полоні становить загрозу для життя і здоров'я не лише військових, а й цивільних осіб, яких утримують силою в російських катівнях", – сказав він ексклюзивно для РБК-Україна.

Фото: Посол України в Румунії Ігор Прокопчук (ліворуч) (Юлія Семененко)

Тема звільнення українських військовополонених і цивільних є важливою частиною формули миру, яку запропонував президент України Володимир Зеленський. На жаль, формула "всіх на всіх", яку пропонує Україна, відкидається агресором. Ми повинні постійно нагадувати нашим міжнародним партнерам, наскільки болісною є тема українських полонених, і наскільки важливо домагатися їхнього звільнення з російського полону.

Такі акції, як сьогоднішня, привертають увагу до найгостріших питань війни. Ми повинні продовжувати отримувати підтримку і солідарність від наших партнерів.

Приємно, що серед учасників акції було чимало місцевих мешканців. Як ось, приміром, колишній перекладач а нині пенсіонер Сержіо Іоан. Він активно підтримує Україну і приходить на всі заходи, які тут організовує українська громада.

"Дуже важливо підтримувати українців. Бо, підтримуючи їх, ми підтримуємо і самих себе. Те, що Україна бореться з Росією, означає, що вона бореться і за нас. Я добре пам’ятаю, хоча був ще дитиною, коли СРСР в 1968 році напав на Чехословаччину. Ми тоді боялися, що Румунія стане наступною", – розповідає чоловік.

Його батько був військовим, і вони жили неподалік аеропорту в Бухаресті. Боялися, що аеропорт можуть окупувати першим. Родина зпакувала речі, ночами не спали, чекали, що доведеться терміново евакуюватися.

Фото: Місцевий мешканець Сержіо Іоан прийшов підтримати українців (Світлана Мандриченко)

"Я постійно плакав, бо був дуже наляканий і хотів спати, але мама казала, що не можна спати, треба бути готовими до евакуації. Це страшні спогади про Росію та СРСР закарбувалися в моїй пам’яті на все життя. Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, я не спав, стежив за новинами. Ми зрозуміли, що маємо допомагати українцям усім, чим можемо. Донатили грошима, збирали одяг, їжу для тих, хто прибував до Румунії", – зазначає співрозмовник.

Він вважає, що зараз Україна, на жаль, не отримує достатньо зброї, яку повинна б отримувати. Вона має завдавати ударів углиб Росії, а зараз це виглядає так: мовляв, "захищайтеся, але не надто сильно, щоб не засмутити інших".

"Мирні люди не повинні більше гинути, Росія має припинити бомбити цивільні будинки. Ми підтримуємо Україну і всіляко намагаємося допомагати українським біженцям тут, у Румунії. Але потрібні вольвоі рішення, зокрема, дозвіл на удари по Росії, щоб докорінно змінити ситуацію. Україна повинна перемогти, і вона обов’язково переможе!", – підкреслює Сержіо Іоан.

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.