Національна стратегія доходів (не)VS корупційні схеми: що не так з податковими ініціативами уряду

Про ризики податкових ініціатив Уряду, а також про те, як знайти баланс між потребами держави і бізнесу – в авторській колонці експерта Економічної Експертної Платформи, старшого економіста CASE Україна Володимира Дубровського.

Затверджена Урядом наприкінці минулого року Національна стратегія доходів спрямована насамперед на збільшення надходжень до бюджету для потреб фінансування військових витрат та відбудови. Відповідно більшість передбачених нею заходів, таких як введення податку на викиди вуглецю, фактичне знищення спрощеної системи оподаткування та наділення фіскалів драконівськими повноваженнями, спрямовані на підвищення зборів до бюджету. Однак є два дуже промовистих винятки з цього правила.

Перший стосується урядової "промислової політики" - вибіркової підтримки переробної промисловості. Про хибність та шкідливість такої політики написано вже багато. Тут тільки зазначимо, що погіршення умов для всіх з одночасним наданням привілеїв обраним - це найкращий спосіб розплодити корупцію. Проте з дуже зрозумілих, але від цього аж ніяк не більш виправданих мотивів такого роду привілеї йдуть "під ніж" останніми. Навіть попри те, що з точки зору економічної стратегії пільговий режим "Дія Сіті" та можливість використання ФОП - платників єдиного податку 3 групи у якості субпідрядників хоча би трохи уповільнюють відтік мізків, таким чином забезпечуючи розвиток справжніх конкурентних переваг України в сучасному постіндустріальному світі.

Робити ставку на розвиток промисловості у 21 сторіччі - це те саме, що ставити на сільське господарство у 19-му. Отже, у цій частині Стратегія наслідує недалекоглядну, корупційну та стратегічно хибну неомарксистську урядову політику, жертвуючи заради неї доходами бюджету.

Але другий виняток ще цікавіший і більш промовистий: Нацстратегія доходів передбачає надання можливості прискореної, навіть миттєвої амортизації в нарахуванні податку на прибуток, та навіть чесно оцінює можливі втрати (!) бюджетних надходжень у 0,6% від ВВП. Звідки ж така щедрість?

Для початку нагадаємо, про що саме йдеться. В Україні, як і у більшості країн світу, підприємства - юридичні особи сплачують так званий "корпоративний податок". Його базою є чистий прибуток, відомий також як "фінансовий результат" - суто умовна, розрахункова величина різниці між надходженнями та витратами бізнесу. При цьому серед останніх є також і витрати на придбання основних фондів, засобів виробництва. Ці засоби поступово зношуються в процесі експлуатації та підлягають заміні за якийсь час. Цей процес називається "амортизацією". Звичайний підхід до розрахунку прибутку полягає в тому, аби переносити вартість основних засобів на витрати частинами, розтягуючи процес на багато років за певними формулами та нормами.

Наприклад, фірма купує комп’ютер за 20 тис. грн у цьому році. Вона витратила ці гроші, але, за логікою обліку, відповідно збільшила свій капітал - тобто просто перевела свої активи з однієї форми в іншу. Тому ці витрати не враховуються при розрахунку чистого прибутку. Але з моменту покупки комп’ютер почав застарівати та зношуватися, тому капітал почав відповідно зменшуватися і це зменшення вже вважається витратами.

Аби внести хоч якусь визначеність у процес розрахунку фінрезультату, законодавство встановлює норми амортизації та методи розрахунку. Наприклад, в цьому випадку бухгалтер повинен розписати ці 20 тис. грн на термін служби комп’ютера – припустимо, на 5 років, відповідно до дозволених законодавством способів, найпростіше лінійно, тобто списувати кожного року по 4 тис. грн. Відповідно, податок на прибуток, сплачений у першому році в тому числі на суму вартості комп’ютера (нагадаємо, не врахованій у витратах того року) поступово заощаджується протягом подальших п’яти років.

Ця процедура вочевидь працює проти тих, хто інвестує, оскільки "майбутні" гроші дешевші за "нинішні", і не тільки через інфляцію, але й через чималу, особливо за наших умов, вартість, вимірювану відсотковою ставкою. Адже, якщо б ті ж 20 тис. грн покласти в банк, то щороку вони ставали б більшими відсотків на 15 за нинішніх умов. Окрім того, амортизація ще більше ускладнює і без того важку процедуру нарахування прибутку, роблячи її ще більш дискреційною - тобто такою, що допускає різні довільні трактування і застосування як з боку платника, так і з боку інспектора, який перевіряє повноту сплати податку. Національна стратегія доходів пропонує частково зарадити цьому: надати підприємствам можливість списувати на витрати усю суму одразу – так інвестиції в основний капітал фактично виводяться з-під оподаткування. Звідси і прогнозовані втрати бюджету.

Але загалом головним недоліком класичного податку на прибуток є його невиправна дискреційність просто за самим принципом роботи. Тому, не зважаючи на позірну простоту концепції та "справедливість", в умовах України (та й усіх країн, окрім низки найбільш розвинених) його сплата або перевірка фактично перетворюється на торги між платником та Податковою. І результат визначається "за домовленістю". Звичайно, часто з урахуванням особистого інтересу інспектора.

Або, наприклад, загроза перевіркою використовується для того, аби всупереч законодавству вибити "план" з підприємства. Брак верховенства права та притаманна українським податківцям з часів засновника нинішньої Податкової Миколи Азарова культура презумпції вини платника роблять із теоретично "справедливого" податку дубину в руках державного рекетира. З іншого боку, великі платники в усьому світі успішно "оптимізують" його через податкові гавані, більш відомі як оффшори (насправді це різні поняття) - український бюджет втрачає від цього десятки мільярдів гривень щорічно.

Десять років тому податковою групою Коаліції "Реанімаційний пакет реформ", до якої належав і автор, було запропоновано альтернативу у вигляді "естонської" версії корпоративного податку, яка в Україні отримала назву податку на виведений капітал (ПнВК). За своєю сутністю це той самий податок на прибуток, який сплачується лише при виведенні капіталу з бізнесу через сплату дивідендів або ліквідацію. Головна його перевага за наших умов у тому, що при цьому базою оподаткування, на противагу класичному податку на прибуток, стає не умовна розрахункова величина, щодо якої можна завжди оскаржити спосіб її розрахунку, а конкретна сума, сплачена конкретним власникам, яка пройшла через банк, тому не підлягає сумніву.

Звичайно, залишаються різні обхідні лазівки, які платник може використати, а інспектор - упіймати. Але це рівно ті ж самі "дірки", через які можна вивести й нинішній прибуток, відповідно мінімізувавши податкові зобов’язання. ПнВК закриває їх ретельніше, ніж план "анти-БЕПС", який зараз втілює Україна, а також дозволяє вивільнити ресурси від непродуктивних перевірок нарахування прибутку до більш ретельного контролю за великомасштабними зовнішньоекономічними операціями. Так, щодо них залишається певна дискреція, але зникає основна частина - перевірка нарахування фінансового результату. А з нею і відповідна частина корупційних вразливостей, а також можливостей тиску на бізнес.

І саме це ну дуже не подобається податківцям - із цілком зрозумілих причин, а також Мінфіну, який зацікавлений, як середньовічні митарі, мати план зі збирання податків, аби на ньому (а не на якомусь прогнозі, який може справдитися, а може й ні) будувати бюджет. Ну а для виконання плану потрібна "дубина" і податок, який можна за потреби донарахувати у великих обсягах. Передбачуваність для держави обертається непередбачуваністю для бізнесу.

Друга принципова відмінність ПнВК полягає в тому, що обсяг дивідендів зазвичай менший за прибуток, якщо тільки власники не "проїдають" підприємство (до речі теж доволі поширений випадок в Україні). Тому надходження від такого податку щодо обсягів виробництва (як люблять вимірювати наші податківці), а в масштабах країни - до ВВП, є природно дещо меншими. Щоправда, меншими саме на обсяг податку, який зараз збирається з інвестицій - майже так само, як і у разі застосування пільги, передбаченої Нацстратегією. Різниця з суто економічної точки зору тільки в тому, що ПнВК не робить різниці між інвестиціями у власний бізнес, чи в інші проекти, тому збільшує гнучкість економіки. Ці гроші залишаються у бізнесу та реінвестуються в межах підприємства чи в інші проекти. Можна сказати, що держава у такий спосіб кредитує бізнес відповідно до його прибутковості. Це пришвидшує зростання та, зрештою, надходження від ПнВК. Тому падіння є короткостроковим, лиш на кілька років.

Проте ПнВК дотепер не замінив податок на прибуток попри багаторічні обіцянки, в тому числі усіх головних кандидатів у президенти на виборах 2019 року, включно з переможцем - і це, буцімто, виключно через те, що ПнВК, буцімто, утворить "жахливу" діру в бюджеті. За досвідом Естонії та інших країн, що за цей час реформували свій корпоративний податок за аналогією - а це Латвія, Грузія та Польща - цей розрив складає... приблизно 0,7% від ВВП у перший рік, а потім швидко зменшується.

Отже, Національна стратегія доходів пропонує, вочевидь заради збільшення інвестицій, пільгу, яка коштуватиме бюджету практично стільки ж, але із докорінною відмінністю в адмініструванні - все, що завгодно, аби тільки не позбавити податківців дискреції! Після цієї пропозиції стає очевидним, що головний і єдиний неспростовний аргумент противників ПнВК - просто відмовка, що не має нічого спільного зі справжніми причинами. Насправді ж Мінфін та ДПС за підтримки, на превеликий жаль, МВФ та інших партнерів готові примиритися з втратами бюджетних надходжень, але не корупційних доходів податківців, і не важелів для вибивання плану.

А щодо останнього нагадаємо, що в законодавстві про жодні плани не йдеться: ніхто не зобов’язаний сплачувати більше, ніж належить за законом. Податкова ж має, згідно Податкового кодексу, тільки наглядати за дотриманням законодавства. А Мінфін - прогнозувати надходження добровільно сплачених відповідно до закону податків. Вочевидь, поєднання функції розробки податкового законодавства з відповідальністю за виконання бюджету створює всередині цього міністерства небезпечний конфлікт інтересів, який в умовах відсутності культури верховенства права веде до глибоко шкідливих викривлень у державній політиці. Таке поєднання, можливо, непогано працює у розвинених країнах, але для України треба, напевне, шукати інше рішення. А для початку - докорінно переглянути Національну стратегію доходів та вжити кадрових рішень щодо її розробників.