Сестра військового Артема з підрозділу "Азов" більше року чекає близьку людину з полону. Про спроби дівчини вплинути на обмін, перебування її брата на "Азовсталі" та розбитий Маріуполь – ниже в матеріалі РБК-Україна.
Більше року тому зупинилось "серце Маріуполя", а сотні захисників, які до останнього його "відкачували", опинились за гратами російсько-окупаційного режиму. "Азовсталь" стала символом цієї війни через довготривалу оборону в повному оточенні. Після місяців перебування в полоні частину українських військових таки вдалось звільнити, але далеко не всіх.
Серед них і Артем – брат Євгенії Синельник, предстанивниці "Асоціації сімей захисників "Азовсталі", яка сьогодні робить все для того, щоб повернути брата додому. Батьки в дитинстві їм говорили: "ви – найближчі люди у світі і маєте піклуватися один про одного". І сьогодні для дівчини перший пріоритет – повернення брата з полону.
Про Маріуполь, "Азовсталь" та крик допомоги Євгенія розповіла РБК-Україна. Далі – її пряма мова.
Про брата, дитинство та родину
Ми зростали без підтримки бабусь, дідусів та інших родичів. Є батько, який багато працює, і мама, на якій дім та діти. Нам з малку батьки казали, що "ви як брат і сестра – найближчі люди у світі, і маєте піклуватися один про одного". Мама могла нас залишати вдвох, щоб піти за продуктами, брат часто був "за старшого" (хоча я старша на два роки).
Ми, як і більшість в 90-х, мали спільний одяг, спочатку брат за мною доношував речі, потім – я за ним. Але у нас не було проблем зі сприйняттям, тому що батьки пояснювали все, як в цьому світі працює та живе. В той час, коли вдома майже не було їжі, під виглядом розваги батько в сирому яйці розмішував шматки хліба і це трохи підсолювалось, нам дуже подобалось.
В часи появи комп’ютера та комп’ютерних клубів мені подобалось дивитись, як брат проходить ігри. Він був здібний до цього. Я й досі думаю, що з нього міг бути кіберспортсмен. Його дорослі постійно кликали в комп’ютерний клуб, щоб пограти за їх команду.
Одне з найулюбленіших місць, куди нас батьки водили гуляти, – це музей Другої світової війни, ми захопливо вилазити на кольорові танчики, розглядали стіни-мурали, фотографії. Також в той період, крім мультиків, ми дивились фільми про війну. Брат почав цікавитись історією і читання – це одне з його найбільших захоплень по сьогодні. Він у книжках шукав відповідь на всі запитання.
Євгенія та Артем в дитинстві (фото надано співрозмовником)
Другим його захопленням був спорт, він відвідував спортивні секції з бойових мистецтв. Приймав участь у змаганнях і найбільше запам’яталось те, що тренер завжди казав – "найкраща битва – це та, яку ми можемо уникнути".
Брат мав сильне почуття справедливості, тому в 2014 року, під час Революції Гідності, він не міг стояти осторонь й долучився. В спортивному клубі, де він займався з іншими хлопцями, проводили навчальні заходи по самозахисту для всіх бажаючих. А на самому Майдані приймав участь в евакуації поранених.
На жаль, те, що він усвідомлював ще тоді, навіть я не до кінця могла усвідомити, а що вже говорити про інших. Тільки зараз ми бачимо, як до багатьох доходить значення слова "нація”. Брат писав про це пізніше:
"Побуждения пойти на Майдан, в Азов простые. Это национализм. Общее дело для всей нации. Мне странно слышать, когда люди ассоциируют данный строй с чем-либо ужасным. Никто не учитывает такие страны как Китай, Япония, Венгрия, Польша, Израиль. Где национализм - главный быт в обществе. Если бы казаки думали не о украинцах, была бы Украина и украинцы?"
З 17 років ми жили з братом вдвох, батьки виїхали за місто, і ми самостійно вчились дорослому життю: працювати, рахувати "комуналку" та оплачувати її. Ми вчились цьому і спільній мові, бо два підлітки – це важкувато. Бачили як в нашому дитинстві батькам було важко, і тому в нас був план зробити усе, аби допомагати їм. Тут до фрази про "ми найближчі люди в світі, які є один у одного" батьки додали – "бо коли ми станемо старенькими та нас не стане, у вас будуть свої сім’ї, життя, але щоб не сталось, ви залишатиметесь найбільшою підтримкою один для одного".
Про 24 лютого
Напередодні було зрозуміло, що щось буде. Я прокинулась від дзвінка мами о пів на 5 ранку. Підготувала рюкзак та слідкувала за новинами. Перевірила укриття в будівлі. Зрозуміла, що треба буде йти в метро у разі чого. Найбільше я переживала за брата. Одразу написала йому.
Я весь час знаходилась в Києві і нікуди не виїжджала. Тут було чутно навіть, як працювала артилерія. Застала відсутність хліба. Але, чесно кажучи, це все не лякало так, як думка про брата. Він на той момент не міг багато розповідати. Єдине, що він просив, аби ми з батьками були у безпеці. Йому так було спокійніше.
Брат служить в "Азові", а база була в Урзуфі (Донецька область, під Маріуполем). Тому ми крайній раз бачились аж влітку 2021, коли він приїздив додому на кілька днів у відпустку.
Артем до вторгнення РФ в Маріуполь (фото надано співрозмовником)
Ми якраз обговорювали як можемо допомогти батькам, бо під час пандемії коронавірусу батько сильно захворів і лежав в лікарні. Про це говорили на кухні за столом. Завжди, коли він приїжджав, він готував борщ, а я йому вафлі. Тож перед кожним приїздом він писав: "підготуй продукти до борщу і вафлі".
Про Маріуполь
Те, що місто буде в повній облозі, брат писав ще в кінці лютого 2022 року, що все до того йде. Мені було важко зрозуміти, чому ніхто нічого не робить, де підмога. І тоді, коли сутація тільки загострювалась, я як і інші рідні почала піднімати це питання в соцмережах. Писала пости та кричала про те, що в Маріуполі відбувається тотальне пекло.
Ми з братом переписувались, коли в нього був зв’язок і можливість. На початку квітня дізналась, що він отримав осколкові поранення та контузії, але там це не вважалось за поранення, тому він продовжував виконувати свої обов’язки аж до виходу в полон.
Важко читати прощальні повідомлення, бо кожен раз був наче останній. І як це можна прийняти? А найтяжче - це коли ти чекаєш вихід на зв’язок - проходить день, два, три і ти не знаєш, чи це вже все. Дивишся на статус "був 12 годин в мережі", "був день тому", і так далі.
Пам’ятаю, як я писала йому, яких черв’ячків можна їсти і як опріснити воду, бо вже в травні вони майже нічого не їли та не пили. Він мабуть з цього сміявся, бо я ж навіть уявити не могла, що там і як. Це, мабуть, на тому ж рівні, коли я писала йому, що ось може буде деблокада чи евакуація. Але їх так і не було.
Про спроби вплинути на обмін
Згодом ми почали виходити на акції на Майдані незалежності в Києві і об’єднуватись між собою. Я пам’ятаю, коли нас було всього 7 чи 10 людей. Вже потім з кожним разом все більше. В той період Катерина Прокопенко (дружина Дениса "Редіса" Прокопенко, - ред.) поїхала з дівчатами до Папи Римського, аби той релігійною місією допоміг з екстракцією. Тоді була надія, вона була постійно, та віра, що світ не допустить такої трагедії. Але як ми бачимо, світ і всі ці організації амебні.
Скільки фільмів, історій про те, як все добре закінчується, як є там якісь герої або люди, які допомагають. Я думала, що світ не буде просто спостерігати, як в прямому ефірі в повному оточені без їжі, ліків, озброєння, гинуть люди. Але виявилось, що можуть. Це відчуття безпорадності, що ти не можеш нічого вдіяти, світ не може вдіяти.
Бували думки, що ти божеволієш, бо тобі треба змиритися з тим, що твоя рідна людина має загинути. Взагалі немає правильної відповіді – що робити, коли твій близький у полоні. Але для мене важливо тримати інформаційну хвилю. Тому що, власне, це і зберігло їх життя. І зараз, якщо ми замовкнемо, то в цій тиші вони загинуть там. Те, що їх катують до смерті та вбивають - це факт. Теракт в Оленівці – один з прикладів. Тому якщо уявити такий собі канат, де з однієї сторони ми тягнемо і кричимо світу про них, а другий – мовчимо, то ось там, де мовчимо – там їх смерть.
Я колись була в концтаборі Дахау, мене дуже вразило. Наче розумієш, що це було в реальності, але не можеш осягнути. Зараз, коли я бачу, що відбувається з нашими хлопцями в полоні, умови в яких їх тримають, якими вони виходять, це божевілля. Знову ж таки, це важко осягнути. Ніхто не заслуговує на такі тортури.
Про Асоціацію сімей захисників Азовсталі
Невдовзі після виходу бійців з "Азовсталі" родичі військовослужбовців створили "Асоціацію сімей захисників "Азовсталі" для координації дій допомоги військовополоненим, інформаційної та емоційної підтримки їхніх близьких. Ми (родичі) об’єднувались в онлайні для організації акцій, звернень, висвітлень подій. Власне, так і познайомилась з дівчатами.
Організація була створена спонтанно на прохання родичів і головним завданням було об'єднати представників різних підрозділів для захисту інтересів усіх. Більшість команди не мали досвіду волонтерства в громадських об’єднаннях до створення організації.
Євгенія та інші представниці "Асоціації сімей захисників Азовсталі" (фото надано співрозмовником)
Окрім багатьох інтерв’ю, брифінгів, конференцій, зустрічей з представниками державних органів, ми постійно проводимо мозковий штурм і щоранку прокидаємося з думкою: "Що ми можемо зробити сьогодні, щоб врятувати наших героїв з полону?"
Громадські ініціативи: банери на підтримку героїв "Азовсталі", які досі перебувають у полоні, банери пам’яті загиблих. Ми робимо це лише за погодженням з Координаційним штабом управління військовополоненими, консультуючись з ними, щоб переконатися, що ми не завдаємо ніякої шкоди.
До роботи з родинами полонених та загиблих військовослужбовців на постійній основі залучаємо психологів, юристів, реабілітологів. Організовуємо реабілітаційні поїздки. Кожен раз можуть бути якісь нові виклики, але ми завжди включаємось, аби допомогти.
Ми проводимо міжнародні поїздки для адвокації полонених захисників "Азовсталі". Закликаємо міжнародні організації вжити заходів щодо регулювання умов утримання військовополонених відповідно до Женевських конвенцій. В декількох таких поїздках я також приймала участь. Станом на сьогодні, в полоні близько 700 "азовців", а загалом з "Азовсталі" вийшли 1900 захисників.
Наша боротьба триває, як і моя особиста. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб повернути брата.