З бойовим медиком "Клаусом" ми зустрілися в невеликій кав’ярні в центрі міста. За вікном легкий снігопад, у динаміках грає "Merry Christmas". Але ця зустріч – не про свята. Військовий недавно повернувся з передової після поранення. Його історія – це реалії війни, де кожна секунда може вирішити долю людини.
Про виклики, які щодня постають перед медиками на фронті, про відповідальність і про те, як продовжувати працювати, коли й сам потребуєш допомоги – у матеріалі РБК-Україна.
– Що мотивувало вас стати бойовим медиком? Це було свідоме рішення чи привели обставини?
– Це було абсолютно свідоме рішення. Навіть мрія дитинства. Ще з малих років я хотів стати медиком. У мене є стара публікація в Instagram, здається, за 2014 рік, де я підписав фото: "Через 7 років я стану медиком, перевіряйте".
У 2015 році був військовий парад, дуже потужний. Я тоді був ще підлітком, але мені запам’яталися медики на ньому. Один із них ніс радянську медичну сумку, інший – сучасну. Ця сцена вразила мене настільки, що я зрозумів: я хочу цього. Це стало моєю метою.
Згодом дізнався про військово-медичний факультет і почав готуватися до вступу. Пропускав уроки, зосередився на ЗНО. Це була моя ціль "номер один".
– Як почалася ваша служба?
– Я пішов до військкомату як студент-медик і пояснив, що хочу служити. У військкоматі тоді сидів майор, досить молодий. Він подивився на мене й сказав: "Ти надто молодий, у тебе ще все попереду. Якщо тебе заберуть, то тільки через те, що в тебе є хоч якась освіта". Він написав у моїй заяві "не погоджую" і сказав мені йти додому.
Але я вирішив інакше. Звернувся до добровольчого батальйону. Коли там дізналися, що я медик, співбесіда одразу закінчилась. Взяли мене без зайвих питань.
– Який був ваш перший досвід на фронті?
– Починав я у добровольчому формуванні територіальної громади (ДФТГ). Це була зовсім інша реальність. Без зарплати, без документів, без забезпечення. Ми були добровольцями в буквальному сенсі цього слова.
Тоді я не усвідомлював, наскільки це було небезпечно. Ми йшли воювати "піратами", як зараз іноді жартують. Просто хлопці з автоматами, без жодних гарантій. Якби мене тоді вбили, навіть могили не було б.
Потім "Свобода", у якій я був, легалізувалася у складі бригади "Рубіж".
– Як виглядає ваш звичайний день на фронті?
– Усе залежить від обставин. Якщо нічого не відбувається, то це копання окопів, підтримка позицій. Але коли щось трапляється, усе змінюється. По рації надходить повідомлення: "300-й, координати такі-то". Береш сумку, кидаєш усе й біжиш до місця події.
Там усе залежить від ситуації: якщо можна, працюєш безпосередньо на місці, якщо ні, то евакуюєш пораненого до пункту збору. Там його передають далі – до екіпажу евакуаційного транспорту. Вони вже мають більше обладнання, більше можливостей.
– Чи завжди дотримуєтесь правила "медик має бути в безпеці"?
– На початку – ні. Ломився туди, де треба, і куди не треба. Думав тільки про те, щоб виконати свою задачу. З часом став обережнішим. Побратими теж почали більше мене берегти. Якщо йдемо на операцію, мені кажуть: "Ти будеш останнім у колоні, бо якщо тебе поранять, нам усім буде набагато важче".
– Певно, знаючи, що ви в групі, працюється легше і впевненіше. А що найважче у вашій роботі?
– Відповідальність. Це неймовірно важкий тягар. Є моменти, коли всі дивляться на тебе й чекають дій, а ти інколи не знаєш, що робити, як це було на початку моєї служби. Це страшно. Плюс є моменти, коли ти розумієш, що твоя помилка може коштувати життя. Це такий тягар, який складно нести.
– Чи є у вас історії, які стали знаковими, новий "день народження"?
– Було кілька моментів, які я добре запам’ятав. Один із них стався у Серебрянському лісі, коли ми займали позиції. Нас відправили в підсилення до піхоти. Ми сиділи, нас цілий день накривали артилерією, але тоді здавалося, що все терпимо. Мали окопуватись, але місця у щілині було мало, і мене відправили в сусідню. Я пішов, там сидів дід з роти охорони. Ми закурили, розговорилися.
В цей момент над головами почало свистіти. Я інстинктивно надягнув каску, а він – ні. Хотів виглянути з-за бруствера, подивитись, що відбувається, бо подумав, що до нас підходять росіяни. І тут вибух. Гаряче повітря б’є в обличчя. Усе темніє, світло ніби вимикається.
Я на секунду подумав, що мене вбило. Відкрив очі — зрозумів, що живий. Дід лежить поруч, голова в крові. Я дістав гранату, бо подумав, що це ворог близько. Але потім зрозумів, що в бруствер прилетів ВОГ. Мені пощастило, каска врятувала. У діда постраждала голова, але він вижив, почав подавати ознаки життя.
Гаряче повітря вдарило так сильно, що я спочатку думав, ніби опекло обличчя. Було дуже страшно. Але цей випадок мене навчив. Після такого каску я більше ніколи не знімаю.
– Чи вдалося вам після контузії від ВОГа пройти лікування?
– Так, я лікувався, але вже потім, за хірургічним профілем.
– Це вже, виходить, поранення, після якого вас відправили сюди на реабілітацію. Воно сталось під час виконання обов'язків медика?
– Поранення я отримав, виконуючи звичайні бойові завдання. Знаєте, бойовий медик – це не просто медик, який виконує лише медичні функції. Він такий самий боєць, як усі. Єдина різниця в тому, що він має із собою додаткове медичне обладнання і витратні матеріали для допомоги. А ще медик має вищий рівень підготовки й кваліфікації.
Як є спеціаліст-гранатометник, який вправно працює з гранатометами, чи сапер, що може замінувати або розмінувати, так і медик – це вузькопрофільний спеціаліст.
– Тобто ваша функція значно ширша за просто медичну?
– У нас у підрозділі всі спеціалісти є важливими, адже команда має бути універсальною. Ми взаємодоповнюємо одне одного.
– Як саме ви отримали поранення?
– Усе сталося несподівано і, як завжди, дуже банально. Я замінив побратима, у якого зі спиною сталися серйозні проблеми – грижі, протрузії, які є практично у всіх. Його відправили в медроту з рекомендацією відпочити п’ять днів.
Тоді були всі передчуття, що зміна видасться складною. Навіть перехід через переправу для мене обернувся пригодою – я наступив на гілку, яка мало не пробила мені ногу.
Перші два дні пройшли більш-менш нормально. Але на третій день у мене з’явилося якесь передчуття: я побачив баклажки з бензином і подумав, що це небезпечно. Тому вирив невелику яму в окопі, щоб їх сховати. Буквально за годину почалося. У рацію пролунали крики, що нас штурмують.
– Що сталося далі?
– Усі швидко зібралися, я взяв кулемет і почав працювати з закритої позиції, намагаючись психологічно вплинути на ворога. Це допомагало тримати їх на дистанції. Їм це не сподобалося. Спочатку навели на мене АГС, потім, здається, міномет або "сапог". Я досі не знаю, що саме це було.
Раптом я відчув удар гарячого повітря. Спочатку здалося, що все гаразд, але побратими сказали: "Зайди в бліндаж". Дивляться на мене і запитують: "Все добре?". Кажу: "Так", а потім бачу, що вся штанина червона, я зрозумів, що щось не так. Кров била струменем, а до того я взагалі нічого не відчував – ні болю, ні дискомфорту.
Я одразу наклав турнікет. Перші оберти наклав сам, але останній допомогли затягнути побратими, бо вже втрачав свідомість. Це був реально лякаючий момент. Трохи відпочив, попив води й повернувся до тями. У такому стані встиг надати мінімальну допомогу й іншим пораненим.
– У вас вистачило сил допомагати іншим?
– Ну а що я мав робити? Хлопці були зайняті боєм, зв’язком, контролем. Їм не можна було відволікатися, це було моєю роботою – підтримувати їх.
Я зробив перев’язку, затампонував рану і навіть зняв турнікет, бо почав втрачати чутливість у нозі. Це було необхідно, щоб я був готовим пересуватися самостійно.
– Як пройшла евакуація?
– Штурм тривав, але прийшли два піхотинці, які мали допомогти мене евакуювати. Я сказав, що піду сам.
Розумів, що тягнути мене – це зайвий тягар для хлопців. Їм і так було нелегко. Хлопці дали мені димову шашку, бо прохід прострілювався стрілецькою зброєю, і потрібно було створити димову завісу. У якийсь момент я не втримав димову шашку – настільки був знесилений. Останні 30 метрів мене просто тягнули.
– Бувають складнощі з евакуацією?
– Як правило, великих проблем немає. Але бували ситуації, коли, наприклад, забули заправити квадроцикл. А ще складно було через небезпечну обстановку – потрібен час, щоб усе правильно спланувати. Не можна просто так підігнати квадроцикл під позицію.
Є ризик, що разом із квадроциклом знищать і поранених, і медика, і водія. Тому чекати доводиться, поки обстановка не стабілізується, поки не складуть чіткий план евакуації і не підтягнуть потрібних людей. Це не через брак техніки чи через чиїсь помилки – це частина підготовки.
У крайню ротацію я був свідком ідеальної евакуації. У мене навіть є запис із GoPro. Ми принесли "трьохсотого" на точку евакуації, а квадроцикл буквально влетів до нас, розвернувся причепом прямо до позиції. Ми швидко завантажили пораненого, сказали "готово", і він одразу рвонув. Усе зайняло секунд 15.
Це скоріше збіг обставин, але виглядало так, ніби сцена з кіно. Усі встигли розбігтися по посадках, і все пройшло чітко. Але такі моменти доводять, що коли робота злагоджена, то все виходить навіть у найскладніших умовах.
– Добре, що вдалося евакуювати. Я так розумію, зараз ви проходите лікування і вже можете нормально ходити. Враховуючи ваш досвід, за три роки повномасштабної війни як змінилась обстановка на полі бою?
– Вона кардинально змінилася з появою FPV-дронів. Це прорив. Уявіть, замість дорогих ракет чи високоточних снарядів тепер є дрони за 500 доларів, які змінюють військову доктрину. Вони повністю змінюють тактику ведення війни.
Раніше можна було їздити технікою, забезпечувати логістику без особливих проблем. А зараз це майже неможливо.
– Що саме впливає на це?
– Подивіться на техніку. Уся вона обварена протикумулятивними решітками. І все одно немає жодної машини, яка б була невразливою до FPV-дрона. Її просто не існує.
FPV-дрон може прилетіти і знищити будь-що, незалежно від вартості чи оснащення. І він коштує копійки в порівнянні з тим, що здатен знищити. Це технологія, яка змінює все: від тактики до логістики.
– Як це впливає на щоденні операції?
– Кожен новий виїзд складніший за попередній. Військові машини обох сторін постійно вдосконалюються. Люди шукають нові способи отримати перевагу на полі бою. Ми навіть не уявляємо, що можуть вигадати через рік.
Раніше можна було просто стати під дерево, не рухатися — і дрон тебе не побачить. Зараз так не працює. Тепер дрон прилетить і знайде, навіть якщо ти ховаєшся.
Змінилися навіть базові правила. Тепер важливо тримати дистанцію один від одного. Треба накривати окопи, щоб дрон не закинув щось прямо під ноги. Це означає, що треба більше матеріалів: сітки, гілки, маскування.
– Ви знаєте з середини, як в армії працює медична система. Які, на вашу думку, є проблеми у медичній підготовці?
– Найперше, це недостатня увага до навчання тактичної медицини. Я не служив у медичній службі, був медиком у звичайному бойовому підрозділі. Але з того, що бачив, сержантам треба більше фокусуватись на навчанні особового складу базових речей. Не якихось просунутих методів, а саме основ.
– Що саме ви маєте на увазі під "основами"?
– Наприклад, накладання турнікетів чи тампонада. Це речі, які рятують життя, але їх треба відпрацьовувати. Не просто прочитати чи побачити на відео, а спробувати хоча б на тренажері. Тампонада — це взагалі така навичка, яку без практики не освоїш.
Це не порівняти з реальними умовами. На тренажері є свої нюанси: ти знаєш, де натиснути, щоб "зупинити кров", щоб усе спрацювало. Але коли працюєш з реальними травмами — це зовсім інший досвід.
Я пам’ятаю, як на тренажері ми відпрацьовували тампонаду. А потім мені довелося робити це в реальних умовах, коли сам собі на рані працював. Це зовсім інше відчуття, інша складність.
– Як ви пропонуєте вирішувати ці проблеми?
– Такі базові речі мають стати рутинними, як, наприклад, холощення зброї. Їх потрібно повторювати регулярно. Це питання виживання, і воно має бути чітко закріплене у підготовці кожного бійця.
Був випадок. Ми евакуювали "трьохсотого", і я бачу: турнікет накладений неправильно, стропа перекручена. А це зробив хтось із тих, хто впевнено відповідав, що вміє це робити.
Це приклад того, чому не можна вірити на слово. Треба постійно перевіряти і практикувати, щоб люди дійсно знали, як це робиться. Бо це не просто теорія, це життя.
– Дивлячись на суспільство 2022 року і суспільство сьогодні, чи відчуваєте ви різницю? Чи змінилось у вас ставлення до українського суспільства?
– Відверто скажу: я ненавиджу всіх навколо. І весь світ теж. У мене більше розуміння до ворога, ніж до деяких цивільних. Знаєте, я розумію свого супротивника. За 300 метрів від мене сидить такий самий чоловік, як я. Йому так само холодно, а потім жарко. Він так само боїться, як і я, але він хоче мене вбити. І я хочу його вбити.
Ми в однакових умовах. Бо це воїнський підхід, я його розумію. Якщо відкинути ідеологію та все інше, ми однакові в своїй суті. А от коли повертаєшся до цивільного життя, навіть не додому — просто відкриваєш соцмережі, перше, що бачиш, це хвиля бруду.
– Що саме вас обурює?
От заходиш у "Старлінк", відкриваєш соцмережу, і що ти бачиш? Пост про ТЦК, де їх називають ворогами України. А в коментарях десятки людей пишуть, які вони погані, бо "забирають людей на війну".
І що це таке? ТЦК воюють? ТЦК забирають людей для оборони країни. Але ця хвиля ненависті з’являється не тому, що росіяни щось підкинули. Ні, це ми самі собі вигадуємо, самі віримо в цю маячню й самі її роздмухуємо.
Скільки ми програли інформаційних воєн? Три, п’ять, десять? Мені здається, що російським службам, які займаються вкидами, вже й зарплату можна не платити. Українці самі собі придумують фейки, самі в них вірять і самі їх розганяють.
Це проблема. Ми самі себе можемо потопити. Не треба шукати зовнішнього ворога – ми самі собі цим виправданням і зрадою все руйнуємо.
От всі, хто хотіли йти на війну, хто хотіли захищати Україну, за три роки це вже зробили. Хтось добровільно, хтось за покликом серця. І тепер бачиш, як ті, хто залишився в тилу, розводять цю хвилю.
– Що б ви хотіли сказати суспільству?
– Нам треба перестати шукати винних там, де їх немає. Інакше ми не впораємося з війною, навіть якщо будемо вигравати на полі бою.