"Міна впала під ноги". Історія бійця, який вижив після "прильоту" в окоп

Велика війна Росії проти України триває вже дев’ятий місяць. Українські солдати ціною власного життя захищають міста від російської окупації. Через важкі бої та ворожі обстріли тисячі бійців дістають поранення, несумісні з життям. Військовий 45 окремого стрілецького батальйону також отримав важке поранення після прямого потрапляння міни в окоп. Історія про те, як його врятували, – в матеріалі РБК-Україна.

Холодний, дощовий день. На території військового шпиталю грає українська музика і диктор на записі виговорює: "Шановні наші захисники…".

– Ну і музичка тут.

– Та цього диктора наче витягли з комуністичного радіо і затягли на українське. Цей офіціоз… Навіщо він треба?

Стоїмо з бойовим медиком Анастасією Леоновою біля відділення травматології. Сьогодні вона не по формі, статус військової видає тільки тактичне взуття оливкового кольору. Ми прийшли провідати її побратима, якого рятували всім медичним екіпажем в Донецькій області.

Відділення травматології, коридорами постійний рух, медсестри бігають від однієї палати до іншої. В одній з них Святослав. Вчорашній керівник СТО під Києвом, а сьогодні – військовий 45 окремого стрілецького батальйону. Тільки "на відпочинку", додає він, сміючись.

Чоловік залишився без ноги, та ще й з важкопораненими іншою ногою, рукою та легенями. Спочатку він був у складі територіальної оборони у Київській області, а потім підписав контракт зі Збройними силами України.

– Ох і люлєй я тоді отримав від малої (наречена Святослава, - ред.). Два дні зі мною не говорила, - сміється Святослав і дивиться на свою дівчину.

Весь вільний час Валя з ним в шпиталі, не відходить від нього. Але тоді вона відпустила свого коханого. А він, зібравши речі, залишив оживаючий Київ та поїхав на війну. Його батальйон розмістили біля лінії фронту.

– А земля на Донеччині така важка для окопів. Копаємо, важко, там звуки літаючої техніки. Винищувач прямо над нами, почав випускати боєприпаси. Ми такі: чи свої, чи ні. Потім гелікоптери… Відчуття важко описати, - згадує Святослав.

Чоловік до цього не бачив війни, певний час звикав до таких ворожих "рухів". Але досить швидко ввійшов в ритм та почав вважати це звичайною справою. Говорить, що звик до всього, крім мух.

– Там скільки мух було. В нас висять ці липучки, то вони за дві години повністю заповнюються цією комашнею. А мошки скільки було. Навіть говорити було важко, вони скрізь. Як би тим спреєм проти комах не обприскували тіло, - розповів він.

Потім їхню групу перекинули ближче до ворога. Батальйону поставили задачу - стримувати наступ, якщо російські війська підуть вперед. І хоч комах там було менше, ворог обстрілював все прицільніше. І одного разу, коли чоловік був в окопі, міна приземлилась прямо біля нього.

– Знав, що зараз всиплять, я побіг в цю норку в окопі. Сідаю. В колінках зігнувся. Тримаю в руках телефон. Згрупувався. Чую звуки вибухи. Перший, другий… І останній… Я прям відчував як летить на мене. Так свистить.. І я такий подумав: "Це сюди!". Миттєвий звук. Дуже голосний удар. Свист у вухах. Сиджу, думаю, чому я сиджу, можу ж впасти. Падаю. Лежу і розумію, що поранений. Так, що робити? Треба кричати. Кричу: Ааааа!. Аааа! Потім думаю, чому я кричу: в мене тут рація ж. Правою рукою я не міг взяти рацію. Беру лівою, говорю, що поранений і не можу сам собі допомогти…, - розповів чоловік про перші думки після "прильоту".

Як виявилось згодом, Святослав впав не тому, що так захотів, а через те, що йому ногу відірвало, а іншу – переломало. Крик бійця почув напарник. Він до нього підбіг та оперативно наклав турнікет, а потім шестеро військових, поклавши його на ноші, почали евакуацію.

– Поки несли, я постійно чіплявся за гілки дерев. Ще ж складався в тій носилці і виходить терся копчиком по землі. Хлопці старались пошвидше мене передати медикам. Дякую їм за це. Мене евакуйовували шість людей, пронесли по полю 2,5 кілометри. І я розумію, як це важко. Я у спорядженні, важкий. Вони ж також у спорядженні та з автоматами. Це було зовсім непросто, - поділився він.

Їм таки вдалось передати його медикам. В екіпажі, який забирав пораненого військового, була і парамедик Анастасія Леонова, яка сьогодні прийшла його провідати. Як вона розповіла виданню, чоловіка везли до стабілізаційного пунку, розташування якого змінили через обстріл раніше. Тому по часу довелось їхати довше.

– В нас на руках важкий. Дуже. Веземо всі ці 20 хвилин. Він, молодець, тримався. Ми привезли його, поклали на медичний стіл. Свят представився, все розповів лікарям і… вимкнувся. Але ми мали інші плани, ніхто не повинен був померти. Тому почали відкачувати. Це було непросто. Близько 10 хвилин нам довелось понервувати, але запустили серце. Далі – наркоз, прибирали залишки однієї ноги та намагались зробити все, щоб вціліла інша, – розповіла вона.

Святослав, в свою чергу, згадав, що, коли його привезли, то спочатку ніхто не підходив. Здивовано він подивився в сторону та побачив там лікарів, які працювали з іншим пораненим.

– Думаю: "Кріпись, братику, я почекаю". Потім і до мене підійшли. Пам’ятаю, що по дорозі сюди казали мені говорити, щоб не відключився, потім – тримати за руку, щоб не відключився. Настя казала дивитись їй в очі. Я тоді, коли вже був на столі, розповів лікарям все і в очах почали з’являтись чорні квадратики… І сон. Просто сон, – описав свої відчуття військовий.

Коли Святослав прийшов до тями, лежав вже в реанімації. Ноги не було, але головне – живий.

– Підіймаю голову. Тиша така. Я ж одним вухом не чую, та і взагалі було тихо. Побачив медсестру і запитав у неї, яка зараз година. Вона відповіла, що рівно 00:00. Думаю: "О, прикольно". А потім подумав, а який взагалі день. Бо коли ти "на нулі", не знаєш який день тижня, чи дата. Ти рахуєш тільки час до свого чергування, щоб не підвести побратимів та вчасно замінити. І таке ставлення у кожного з наших, – розповів він.

Сьогодні Святослав перебуває у київському шпиталі. Він лежить у палаті з ще двома іншими бійцями, які втратили ноги. З вцілілої ноги та однієї руки чоловіка стирчить залізо, триває його лікування. Поруч сидить дівчина, яка вже стала нареченою. Вона знервовано слухає слова Святослава про бажання повернутись назад на війну, бо "там побратими і треба їм допомогти". Свята періодично приходить провідати парамедик Настя.

– Він дивом вижив, – кажу я їй.

– Скоріше – через злагоджену роботу. Всі вчасно виконали свої задачі, - відповіла вона.

І справді, слово "диво" для теперішніх часів звучить дивно. Сьогодні воно перетворилось у "чітку та злагоджену роботу підрозділів, бойових медиків та шпиталей". У цьому ланцюжку всі мали ключову роль у врятуванні життя Святослава. І тисяч інших бійців.

Якщо бажаєте підтримати Святослава, тут реквізити його банківської картки: 4149 4998 0269 3315 (Скворцов Святослав)