"Ми зберігаємо життя наших бійців і забираємо в окупантів". Артилеристи бригади "Буревій" розбивають колони росіян

Побут війни

Розбитий вокзал одного з багатьох містечок великої Донецької області. Тут війна чіткіша і голосніша, ніж в містах, що йдуть вглиб України – чорні язики від полум’я на випалених вікнах, розбиті дороги і вже фоновий гул фронту. Сюди вже давно не приїжджав жоден потяг, бо їхати у місто більше нічим – навколо повністю розібрані колії.

Але вранці тут неочікувано тихо – година спокою перед світанком без обстрілів. Ця тиша пригнічує, адже вона змушує вслуховуватись – де може прилетіти. В місті все ще темно і немає зв’язку. З початку війни вся інфраструктура була знищена росіянами. Тут немає більше цивільних людей, тепер тут мешкають лише військові, які стоять на обороні. Ми приїхали на Кремінний напрямок.

Ми виїжджаємо на позиції військових ще затемна і зустрічаємо схід сонця в дорозі. Він по-мирному барвистий і спокійний, що дуже дисонує з тим, що насправді відбувається в цих полях.

Дороги на фронті – це особливий вид адреналіну. На звичайному автомобілі тут шансів проїхати майже немає. Нацгвардійці використовують для пересування американський високомобільний колісний транспорт Hummer. Він з легкістю долає усі перешкоди на шляху.

На всіх напрямках фронту військові говорять про те, що найбільшою проблемою є російська авіація. Сліди від керованих авіабомб тут всюди, а від влучень залишаються величезні вирви. Поки їдемо, в небі починається гул, тому швидко рухаємось з автівки до укриття, а нацгвардійці на мить зупиняються – прислуховуються.

– Десь близько!

Поряд з укриттям вирвана з корінням і зламана як сірник сосна. Бійці кажуть, що це наслідок нічного прильоту. Росіяни хоч і невдало, але все постійно засипають лінію фронту КАБами. Коли в небі чується свист, ми спускаємось в підвал. За тиждень на Донбасі ми робили це десятки разів і кожен раз дивувались тим, як ці підвали облаштовані. Українські військові, які перебувають на фронті місяцями, створили в цих невеликих сирих кімнатах практично домашній затишок – тут завжди пахне смачною кавою, тихенько гуде обігрівач і тьмяне світло огортає жовтим кольором приміщення. Поки чекаємо завершення атаки, спілкуємось з артилеристами бригади "Буревій". Представляючи себе, вони – бійці, робота яких зводиться до мітких ударів по ворогам, жартують: "Ми любимо свою роботу і ставимося до неї максимально точно".

Командир розрахунку Олександр з посмішкою розповідає про свою "роботу". Зізнається, що навіть не думав, що буде виконувати такі обов’язки. Йшов спершу піхотинцем, а вже згодом опинився в підрозділі артилерії. Олександр каже, що зараз на їхньому напрямку ситуація "стабільна", а для військових стабільність – це відсутність російського штурму.

– В чому особливість вашої роботи?

– Ми зберігаємо життя нашого особового складу. Ми маємо можливість як зберегти життя, так і забрати. У окупантів.

На позиціях

Артилеристи – це постійна ціль для росіян. Як тільки їх помічають, ворог відразу намагається знищити їх в будь який спосіб. Бійці кажуть, що одного разу росіяни у відповідь на шість пострілів запустили 80 снарядів. Іноді бувало і 120 прильотів по одній позиції. Тому у артилеристів завжди дві задачі – влучити по супротивнику і швидко відійти, щоб він не влучив вже по ним.

Коли в підвалі зашипіла рація, бійці висунулись на позиції. Поки їдемо, бачимо Кремінну. До війни це були величезні поля, які влітку були вкриті зеленню, наче м'яким оксамитом. Сьогодні це фронт – сірий, гулкий і гнітучий.

На галявині під соснами стоїть 105-мм гірська гаубиця, яка здатна здійснювати до 10 пострілів за хвилину, дальністю до 10 кілометрів. Хлопці кажуть, що перевагою є те, що вона порівняно невеликого розміру і має не надто яскравий спалах від пострілу, тому можна працювати як вдень так і вночі.

Для того, щоб користуватися гаубицею, необхідно мати навички в розрахунку. Боєць, який отримує інформацію, чітко визначає координати ворога і вводить їх в систему. Коли все готове, заряжене і ствол гаубиці дивиться туди, де ховаються росіяни, ми завмираємо.

– Постріл!

Дуло гаубиці вибухає гарматою. Все навколо на секунду завмирає, а потім починає рухатись у зворотньому напрямку. Згодом хочеться переконати себе, що це гра уяви і насправді нічого такого не було. Але в цю секунду, коли від вибуху заклало вуха, складно повірити, що тут і зараз на фронті ти відчуваєш одне – захоплення. А потім лунає ще один вигук і швидко приводить до тями.

– Відновлюємося!

Разом з артилеристами завжди працюють аеророзвідники, які відслідковують чи було ураження і передають корективи з наведення. Бійці вносять нові розрахунки і знову готують гаубицю. За один вихід військові можуть зробити до 20 пострілів – залежно від цілей вони обирають фугасні або осколкові снаряди. Якщо потрібно вразити піхоту – осколкові, адже так можна знищити або поранити максимальну кількість росіян. А коли потрібно знищити бронетехніку та бліндажі, в хід йдуть уже фугасні.

"За цей виїзд, вчора ми розбили один бліндаж і і сьогодні теж розбили ще один бліндаж з живою силою. Минулий виїзд теж був хороший. Ми танчика підбили їхнього і потім теж розбили бліндаж і склад з БК", – каже один з артилеристів.

Ми задаємо стандартне для всіх журналістів питання – що найтяжче на фронті. Нацгвардійці сміються.

"Копати. Треба постійно копати – укриття, окопи, бліндажі".

Фронт – це місце, де зібралися звичайні люди, які роблять надзвичайні речі. Вони називають це мирним словом "робота", війна для них стала побутом, знищення ворогів – рутиною, а підвали і бліндажі – домівкою. Це захоплює і шокує одночасно, адже війна – це не побут, це трагедія. І українські військові, приймаючи її як данність, роблять все, аби ця трагедія закінчилася нашою перемогою.