"Ми перед Путіним на коліна не станемо". Як живе Сумщина під обстрілами РФ

Прикордонна територія Сумщини знаходиться під постійними обстрілами росіян. Ворог використовує її як полігон для випробувань нових озброєнь. Як живуть мирні мешканці за кілька кілометрів від країни-агресора – в репортажі РБК-Україна.

Після початку російського наступу на Харківщині з'явились побоювання про те, що агресори можуть спробувати прорватися і в сусідній Сумській області. Поки цього не сталося, але прикордонні регіони обстрілюються фактично безперервно. Тим не менш, тисячі місцевих мирних жителів все одно не хочуть покидати свої домівки.

Велика Писарівка

Безкрайні поля, які раніше забезпечували хлібом всю Сумську область і не тільки, сьогодні всіяні російськими мінами. Окупанти залишили тут свої сліди, відібравши у аграріїв заробіток мінімум на кілька років. Дехто з хліборобів на власний страх та ризик намагається вирощувати зерно, але іноді його ціна зависока.

Ми їдемо вздовж полів – здалеку вже видніється стелла "Велика Писарівка". Це невелике містечко, яке межує з Бєлгородською областю. Саме звідси на початку повномасштабної збройної агресії пішов наступ на Сумщину. В окупації мешканці пробули понад 40 днів, допоки Сили оборони не вигнали ворога. Але російські військові, навіть фізично полишивши регіон, продовжують "нагадувати" про своє існування щоденними обстрілами.

У Великій Писарівці зруйнована кожна друга будівля. В тих будинках, де вціліли стіни, забиті дошками вікна. В мирні часи тут жило трохи більше 4,5 тисяч людей – сьогодні ледве можна нарахувати півтисячі, адже місцевих евакуюють регулярно. Ті, хто лишився, вивчили небезпеку по звуках: легенький шелест – має вдарити КАБ, свист – ракета, свист звідусюди – РСЗВ. Тому на вулицю люди виходять лише за великої потреби і пересуваються швидкими перебіжками.

Підʼїжджаємо до Будинку культури. Він би майже нічим не відрізнявся від тисяч таких самих будників культури по всій Україні – лавки з червоних стільців, що оббиті "під шкіру", оксамитові завіси і паркет "ялинка". Але є різниця – на Будинок культури в Писарівці росіяни скинули бомбу. Під ногами хрустить скло, а в гардеробі якимось чином все ще висить верхній одяг. Ми заходимо в актову залу, зі сцени до нас повільно спускається кіт. Від одного з недавніх обстрілів йому відірвало вухо. Чоловік, який нас супроводжує, киває на кота: "Він втратив вухо, але не втратив ненависті до росіян".

На півтисячі людей в Писарівці працює продуктовий магазин. Жінки, які в ньому працюють, кажуть, що жити тут страшно, але місцевих треба чимось годувати. "У нас немає сховища, ми нікуди не ховаємось, в магазині лишаємось, – стискає плечима одна з продавчинь, – вдома теж".

Коли місто обстрілювали з особливою інтенсивністю, військові принесли жінкам бронежилети і залишалися з ними поряд. Тепер їх чекають в гості знову – живими.

Ракети і КАБи обривали життя будинків так швидко, що багато з них завмерли, ніби все ще не вірять у те, що відбулось. На рештках стін висять календарі, які не встигли перегорнути на потрібну дату, полички з відірваними дверцятами і пластиковими сушилками для посуду, кухонні годинники з фруктами на циферблаті. Ми ніби заглядаємо в чуже життя, яке раптом відкрилось нам, бо йому відірвало шматок стіни. Воно зупинилось, але, здається, варто зайти, сісти за почорнілий від кіптяви стіл, і життя знову закрутиться навкруги.

Ми йдемо далі – в "учбовий" квартал. Росіяни вбивають українських дітей ще з початку повномасштабного вторгнення, цинічно вигадуючи для цього "приводи". Коли окупанти вдарили бомбою по театру в Маріуполі, де величезними буквами біля входу написали "ДІТИ", вони заявили, що в будівлі були бійці "Азову". Які аргументи росіяни вигадують, коли цілеспрямовано гатять по звичайній школі, незрозуміло. Свідчення злочинів РФ тут ніби на долоні – ганебне підтвердження геноциду українських дітей.

"Велико-писарівський заклад середньої освіти" – така табличка висить на потрощеній кількаповерховій будівлі. Поряд з нею розстріляний дитячий автобус із "зубцями" скла замість вікон. За кілька метрів – будинок дитячого садку, на якому видно сліди пожежі. Тут більше не чутно дітей, хоча раніше ці квартали гуділи від їхніх голосів. Зараз тут мали б святкувати свій випуск одинадцятикласники і запускати в небо кульки, але двері цієї школи закриті до тих пір, доки не закінчаться війна.

Серед півтисячі місцевих кілька десятків – поліцейські. Вони не контролюють порядок на вулицях, бо вулиці пусті. Натомість від них іноді напряму залежить життя людей. Правоохоронці забезпечують місцевих необхідними речами у випадку загострення ситуацій, виїжджають на допомогу під час обстрілів та проводять евакуацію населення. Та найважче – донести людям її важливість.

"Ми постійно проводимо заходи з розʼяснення, чому потрібно виїхати. Але оскільки примусової евакуації у нас немає, змусити людей ми не можемо", – розповідає місцевий поліцейський.

Серед тих, хто залишився у Великій Писарівці, більшість – старенькі. Вони кажуть, що їх ніде "не чекають", а тут – дім. Поліцейський, який про це розповідає, додає – найважче було, коли в Бєлгородську область заходив Російський добровольчий корпус (РДК). Всі розуміли мету російських добровольців і, безперечно, підтримували, але обстріли в ці дні не вщухали ані на годину. Проте, тут важко взагалі виділити якийсь спокійний період після вторгнення – коли поряд Росія, то зменшення вогню може означати паузу перед ще більш інтенсивними обстрілами.

Посеред зруйнованої вулиці помітно вирізняється маленька старенька хатинка, поряд на лавці сидить бабуся, а біля неї мирно сплять троє песиків. Вона тут залишилась, бо не захотіла покидати місце, де народилася і провела все своє життя. Залишилася на всій вулиці лиш вона і ці пси, яких старенька підгодовує тим, що має сама.

Поки ми спілкуємось з нею, її голос поступово набирає форми, стає більш дзвінким і в якийсь момент стара зривається на сльози: "Нащо вони це роблять? Нащо вони знищують український народ? Що ми їм поганого зробили?!"

Трохи заспокоївшись, бабуся згадує Велику Писарівку до вторгнення – гарне тихе містечко з деревами, які ніби намальовані пензлем. Росіяни теж любили сюди приїздити – тут було краще, ніж у них. Зруйнували, мабуть, теж з цією думкою – бо було краще.

"Український народ навколішки перед Путіним не стане, хай він не жде цього. Ми рабами не будемо. Хай він в бункері ховається,а український народ трудолюбивий, тут кріпаків немає. Я не боюся, хай стріляють!" – каже бабуся.

Білопілля

Дорога до цього містечка дивує архітектурою. Місцеві храми не мають нічого спільного із російськими. Вони збудовані з рудої цегли, зі скляними мозаїчними "розами" і шпилями, що ростуть у саме небо. Сумщина чітко дає зрозуміти, що вона – не частина російської імперії і ніколи нею не була.

Білопілля мало чим відрізняється від Великої Писарівки – також все у слідах окупантів. Підʼїжджаємо до однієї з багатоповерхівок – будинок на кілька під'їздів стоїть цілим, але в ньому живуть лише кілька людей. В цей день одну з жительок мають евакуювати, а інша мусить залишатися, тому що у неї син з інвалідністю. Вона нас і очікує в гості.

Найперше, що кидається в очі – це матрас у коридорі. Тут жінка разом з сином перечікують російські атаки. Відпочивають по черзі, бо місця мало – хтось лежить, а хтось стоїть. Іноді так тягнуться цілі години, доки не стихне гуркіт снарядів.

Нас зустрічають з класичною українською гостинністю – на плиті стигне підсмажена картопля, аромат якої ми почули ще на сходах. Жінка турботливо нарізає смаколики, які тримала на особливий випадок, бо дуже хоче потішити смачненьким гостей.

Вона каже, що не може поїхати, бо син – інвалід війни і має другу групу. Спочатку виїжджати не хотілось, а потім, коли виходу майже не лишилось, у будівлю, де знаходились їхні документи, потрапив снаряд, і все згоріло. Найбільшим страхом для жінки є похід в магазин або в аптеку, адже доводиться це робити під обстрілами. Вона дуже боїться загинути – так її син залишиться один. Крім нього, єдине що гріє – світло у вікнах сусідніх будинків, яке іноді з'являється під вечір.

"Нас тільки троє на весь підʼїзд, троє пенсіонерів. І одна – моя подруга, яка на кріслі колісному. Вона сьогодні буде виїжджати", – каже жінка.

З-за вікна чуємо сигнал автомобіля – приїхала машина для евакуації. Жінка швидко збирається, щоб попрощатися з подругою. Поки з авто дістають пандус, з вікон виглядають сусіди – їх і правда лише кілька на весь будинок. Жінка піднімає голову і махає тим, хто лишився, а вони махають у відповідь: "Вертайся, вип'ємо за перемогу!". Коли жінку завозять в авто, вона встигає швидко витерти очі рукавом.

В Білопіллі наразі залишається багато людей похилого віку, які не мають можливості виїхати, але про них дбають волонтери. Без бронежилетів і касок вони щодня їздять вздовж кордону на велосипедах під обстрілами росіян. В міському територіальному центрі обслуговування залишились працівниці, які не змогли залишити своїх підопічних. Кажуть, що для цієї професії потрібно народитися. Щодня вони доставляють старим провізію, харчі та доглядають за угіддям. "Війна війною, а город має бути скопаний і посаджений", – суворо додає працівниця територіального центру.

В Білопіллі залишився і міський голова, який радо спілкується з журналістами. Ми зустрічаємось посеред міських руїн. Майже весь центр розтрощений і відновленню не підлягає, каже мер. Росіяни гатять по кварталах містечка всім, що є у них в арсеналі – від шахедів до авіабомб. Коли КАБів стало по десять на день, містяни зрозуміли, що до цього були "квіточки". "Вони навчають своїх артилеристів на мирному населенні українських міст. Для них ми наче полігон", – каже мер.

Миропілля

Дорога до Миропілля всіяна невеликими шматками заліза – вони схожі на дротики для гри в дартс. Росіяни наповнюють боєприпаси такою шрапнеллю для того, щоб під час вибуху нанести побільше ушкоджень місцевим мешканцям. Ці "дротики" дуже небезпечні, бо їх важко дістати з тіла.

Очільниця селища розповідає, що в Миропіллі ситуація критична – до війни тут жило трохи більше чотирьох тисяч людей, зараз лишилась половина. Люди проводять під обстрілами більшу частину доби і дуже втомились. Місцеві кажуть – хочуть тиші, але найбільше – перемоги: "Всі дуже заморилися. Важко, ти їдеш на роботу і не знаєш чи доїдеш, час від "виходу" до "прильоту" дуже маленький".

Тут така ж зруйнована школа і такі ж рештки будинків навкруги. Місцеві мешканці, як тільки обстріли вщухають, вибираються в центр і швидко прибирають те, що можуть прибрати. Тому в деяких місцях можна наштовхнутися на строкату "пляму" квітів, що їх висадили люди. А поряд слід від ще однієї "квітки" – снаряду від "Піона". Люди висадили квіти біля цієї вирви навмисне – всупереч ворогу.

Маючи росіян під боком, жителі Миропілля вирішили залишити їм послання. Нам його показує один з місцевих, ледве стримуючи сміх. Тут, майже біля кордону для окупантів зібрали купу речей – пральні машини, стару сантехніку, тази і навіть жіночу білизну. "Це тепер для них наша така гостинність, – каже чоловік, підморгуючи до нас, – хай вони забирають свої унітази і йдуть від нас. За руським кораблем".