11 років тому Росія розпочала окупацію Криму із захоплення військових частин. У кінця зими 2014 року РФ таємно стягнула війська і техніку на півострів. Вже з 27-го лютого українські військові залишились без спецзв’язку і могли спілкуватись із вищим командуванням з Києва лише по незахищених каналах.
У Криму були дислоковані близько 15 тисяч українських військових. Росія їх переманювала на свою сторону, обіцяючи кращі виплати й технічне забезпечення, умови служби, погрожувала фізичною розправою.
Близько 4 тисяч наших військових залишились вірні присязі й після наказу командування вийшли з окупованого Криму на материкову Україну. Однією із них була Анастасія Сіденко, яка на початку 2014 року служила матросом у Севастополі.
РБК-Україна розпитало Анастасію про пережитий досвід під час кримської облоги.
Нижче наводимо пряму мову Анастасії Сіденко.
Військова тематика мене вабила з дитинства. Подобалася форма – її строгість, сила, відчуття приналежності до чогось великого. Я мріяла її носити, стати частиною цього світу.
Мама не поділяла мого прагнення. Для багатьох батьків армія – це причина для хвилювань і страхів, а коли йдеться про доньку – тим паче. Тому я старанно навчалася одночасно у двох університетах, і здавалося, що моя мрія віддаляється дедалі більше.
Пів року я працювала вчителем і зрозуміла: це не моє. Перед Новим 2013 роком вирішила змінити життя – пішла до військкомату. Хотіла потрапити в прикордонні війська, але доля розпорядилася інакше і мене направили у Севастополь. Так почалась моя служба у військово-морських силах.
Життя в Криму запам’яталось, як спокій перед бурею. Севастополь зовні здавався спокійним та всередині його розривала боротьба – російська пропаганда накривала місто, мов туман, позбавляючи людей ясності думок.
Ознаки того, що Росія прагне привласнити Крим, були помітні задовго до 2014-го, хоча відкритої військової загрози ніхто не очікував. Російські військові, зокрема Чорноморський флот, постійно перебували на півострові, що посилювало вплив РФ на регіон. Путін неодноразово заявляв, що Крим може стати частиною Росії, а їхні політики підтримували проросійські рухи.
Багато кримчан не володіли українською на достатньому рівні, що теж сприяло зміцненню російського впливу в Криму. Це створювало підґрунтя для подальших подій.
У березні 2014 року колони російських БТР пересувалися Кримом, українські військові частини росіяни брали штурмом. Ми були оточені. Нас закидали димовими шашками.
Підрозділ чисельністю понад сто осіб, озброєний як легкою, так і важкою зброєю, гранатометами та кулеметами, штурмом захопив нашу частину. Використовували виключно силові методи. Наш особовий склад не постраждав.
Ми розуміли, що відбуваються незаконні дії. Але у нас було мало шансів організувати повноцінну оборону. Ми опинилися в ситуації, коли командири або не давали вказівок, або самі вагалися. Ми сподівалися, що конфлікт вдасться вирішити мирно, або що Росія обмежиться лише політичним тиском.
Росіяни захоплювали всі склади та арсенали, де зберігалася зброя. Їх війська мали чисельну перевагу і застосовували тактику "швидкого захоплення".
Українські військові намагалися приховати або знищити зброю, щоб вона не потрапила в руки противника. Проте, це було складно здійснити, особливо в умовах блокади.
У більшості випадків військові залишалися на території частин навіть після їх штурму, чекаючи офіційних вказівок. Ми не мали наказу відкривати вогонь, тому намагалися уникати провокацій, але й не здавалися добровільно.
Для українських військових настав момент вибору: вірність присязі чи вимушена адаптація, честь чи необхідність пристосуватися. Одні залишилися й опинилися в чужій армії. Інші пішли, залишивши позаду не просто службу, а частину життя.
Деякі військові перейшли на бік ворога через проросійські погляди, а деякі – через страх залишитися без майбутнього. Росія пропонувала високі зарплати, кар’єрне зростання, пільги, квартири та "стабільність".
Але коли росіяни побачили, що більшість українських військових не "ведуться" на обіцянки – почалися погрози, вони вдавалися до психологічного тиску, що "ми нікому не потрібні" і вже "вважаємося зрадниками України". Дехто з українських військових залишився у Криму, але пішов зі служби, якусь частину росіяни примусили залишитись у строю.
Фізичного насильства щодо жінок у нашій частині не було. Але нам погрожували і шантажували. Росіяни намагалися провести анексію з мінімальним насильством, щоб створити ілюзію "мирного переходу". Особливо постраждали ті, хто відкрито виявляв проукраїнську позицію.
Попри російську пропаганду про "загальну підтримку анексії" в Криму було чимало людей, які допомагали українським військовим у заблокованих частинах. Кримчани приносили їжу, воду, сигарети, ліки, особливо в перші дні блокади, коли військові опинилися в ізоляції. Окупанти не дозволяли відкрито допомагати, але люди знаходили способи передати продукти.
Також підтримували морально: приносили українські прапори, намагалися підбадьорити словами. Люди виходили на мітинги у підтримку наших військових, але їх швидко розганяли, а активістів переслідували після окупації.
Вулицями почали ходити російські військові, посилюючи відчуття, що колишній порядок уже неможливий. Місцеві були розділені: хтось радів, охоплений ейфорією, а хтось мовчки горював, усвідомлюючи, що їхній дім більше не підконтрольний Україні.
По телебаченню активно розкручували міф про "українських націоналістів, які їдуть різати російськомовних", в агітаційних матеріалах перед так званим "референдумом" використовували лозунги "Крим. Россия. Навсегда", "Мы с Россией", "Вместе с Россией".
16 березня – день, який змінив усе. Так званий "референдум" під дулами автоматів мав узаконити те, що Крим переходить під контроль Росії.
Севастополь після 2014-го вже ніколи не буде таким самим. Місто-герой, місто-фортеця, місто моряків стало символом втрати, болю і незворотних змін.
Наказ про вихід із Криму був болючим, але водночас єдино правильним рішенням. Відчуття несправедливості, гіркота втрати, нерозуміння того, як усе це стало можливим – усе це змішалося в один коктейль емоцій, але важливішим за особисті почуття була присяга Україні й бажання їй служити.
Мені здавалось, що мене виганяють з дому, адже росіяни давали всього годину на те, щоб зібрати свої речі та покинути військову частину.
Найбільше запам’яталося, як на мене з усіх сторін дивились дула автоматів. Важко описати словами, що я відчувала тоді. Це момент, коли реальність стає максимально гострою і примножуються всі відчуття. Поєднання страху, адреналіну, інстинктів виживання і холодного усвідомлення ризику. Це відчуття залишає глибокий слід, змушуючи по-іншому оцінювати життя, ризики й власні сили.
Цей день вибив мені землю з-під ніг, але вибір був очевидним – залишитися з Україною, навіть коли здавалося, що світ навколо перевернувся.
Офіційно ми залишили Крим у березні – на початку квітня 2014 року. Виходили організовано під українськими прапорами. Дехто йшов пішки, дехто – на вцілілій техніці. Родини військових теж евакуювали, але багато хто втратив житло, майно, усе життя довелося починати з нуля.
Після виходу із Криму загалом у нас була сильна підтримка суспільства, хоча з боку держави все було далеко не ідеально. Волонтери, звичайні люди приносили їжу, одяг, надавали житло.
Багато хто зустрічав військових з квітами, прапорами, обіймами. Хтось ставив питання: "Чому не воювали? Чому залишили техніку?" Але більшість усвідомлювала, що у 2014-му армія була в занедбаному стані, і героїзм тоді проявлявся не тільки у боях, а й у збереженні особового складу.
Більшість із тих, хто вийшли з Криму, залишилася служити, багато хто пішов на фронт, бо вже не мали ілюзій щодо РФ. Цей досвід зробив українських військових сильнішими і вберіг від ще гірших втрат, які могли б бути, якби кримський сценарій повторився на інших напрямках без підготовки. Гадаю, ми стали ініціативнішими, жорсткішими в питаннях оборони, розуміючи, що все залежить від нас самих.
Повернення Криму – це складне і багатогранне питання, яке вимагає врахування безлічі факторів: військових, дипломатичних, економічних та соціальних. Думаю, це буде поступовий процес, який включає всі ці аспекти.
Зараз продовжую служити в армії, бо це не просто обов’язок, а частина того, ким я є. Повномасштабна війна – випробування для кожного з нас. Це час, коли ми всі маємо стояти разом і робити все, щоб захистити найважливіше для нас. Знаю, що, перебуваючи тут, я частина великої боротьби.