Допомогу доводиться надавати на шаленій швидкості медеваку, іноді буквально тримаючись за поручні, щоб встояти на ногах. А за кожною автівкою евакуації слідкує ворог, для них медики – ласа ціль, розповіли РБК-Україна члени екіпажу медичної евакуації 68 ОЄБр під Покровськом.
Олександр та Стас – медики екіпажу евакуації 68 ОЄБр познайомились задовго до служби в ЗСУ. Обидва з Хмельниччини, мають медичну освіту. Колись їхні професійні шляхи на деякий час пересіклися у психіатричній лікарні. А коли почалась повномасштабна війна, чоловіків призвали в один батальйон. Тепер разом вивозять поранених на одному з найважчих напрямків фронту.
– Коли побачилися, то все було як в такому досить відомому мемі: "Ти тут? І я тут! Ми двоє тут", – згадує медик Олександр.
Відео: Як медики евакуаційного екіпажу 68 ОЄБр рятують життя захисників (youtube.com/РБК-Україна)
Побратими іноді працюють в різних екіпажах, але на важкі поранення намагаються виїжджати разом задля більш ефективної роботи. Бо краще розуміють один одного і впевнені, що так напевніше врятують бійця. Доки один ставить катетер, інший вже тримає руку та підключає крапельницю.
– Якщо ми працюємо з важкими пораненими вдвох, то мені навіть не потрібно щось казати. Мовчки один на одного глянули і зрозуміли. Якось в бійця був низький пульс і ми думали – використовувати адреналін чи ні. Але подумали, поглядом обговорили секунду і вирішили, що набряку мозку нам не треба, – додає Олександр.
Медикам під Покровськом доводиться постійно працювати з пораненими різного ступеня важкості. Це можуть бути поранення кінцівок, голови, черевної порожнини. Особливо важкі останні.
– Було таке, що весь "внутрішній світ" пораненого став його зовнішнім світом. І той період, поки ми його везли, я був як утримувачем його "внутрішнього світу". Ми використали абдомінальний бандаж і поливали звичайною водичкою, – згадує Олександр.
За потреби медики роблять штучну вентиляцію легень та реанімацію. Їх головне завдання – зробити все можливе, щоб довезти пораненого живим до стабілізаційного пункту. Це не так вже і легко, враховуючи розбиті дороги Донбасу та постійні обстріли, якими росіяни криють навіть медиків. За Женевськими конвенціями обстрілювати медичні автомобілі та сам екіпаж заборонено, але росіянам чхати на всі закони та правила ведення війни.
Доки ми їдемо до точки евакуації, на фоні видніються стовпи диму та поля, які ще догорають. Хлопці розповідають, що це наслідки вибухів КАБів. Наш медичний автомобіль трясеться від вибоїн на асфальті.
Від справності "залізної карети" залежать життя людей, проте, на жаль, вони постійно ламаються і потребують ремонту. Погодні умови також дуже впливають на стан доріг. Особливо в сильний дощ важко їхати, а часу завжди обмаль, потрібно швидко дістатися до місця, щоб врятувати життя.
– За скільки часу в нас ще не було такого, що б ми не довезли. Ми довозимо всіх в будь-якому стані, але живих, – зізнається медик Станіслав.
– Ви чарівний медевак? – запитую в хлопців.
– Ні. Просто "Двоє з Дурдома". Тому інших варіантів немає, – жартуючи, відповідають вони.
Крім надання першої медичної допомоги, потрібно постійно тримати контакт з пораненими та психологічно полегшувати їх стан. Медики розповідають, що хлопці та дівчата після поранення бувають в коматозному стані та переживають за своє здоровʼя. Їх потрібно постійно відволікати.
– Чесно кажучи, чорний юмор дуже сильно допомагає. Був один хлопець, який підірвався на міні. І він потрапив в такому стані, що слабо спілкувався, сплутана свідомість була. А коли довозили його до стабілізаційного пункту, то він вже казав, щоб ми його не смішили, бо він не може сміятися, – згадує медик Олександр.
Українським медикам доводиться надавати допомогу також і росіянам, які потрапляють у полон. На відміну від окупантів, які катують наших військових, до росіян тут ставляться за законами людяності. Завжди надають медичну допомогу, не б’ють та нормально спількуються. Та все ж хлопці зауважують, що помічають їхню відмінність.
– Одного разу привезли росіянина. І я почав надавати йому першу медичну допомогу, в нього було поранення в руку. Це настільки смердюча кров, я такої крові ще ніколи не бачив. Я працював з наркоманами, такої крові смердючої ще ніколи не чув, – згадує Станіслав.
Разом з екіпажем медеваку їдемо маршрутом евакуації, яке їм щоденно доводиться долати, і доїжджаємо до точки "Кабан". Саме сюди з позицій привозять поранених бійців. Місце досить моторошне. На землі лежать дитячі малюнки воїнам, які ті брали з собою на бойові завдання. Навколо багато шматків одягу в плямах крові, берці військових, шлемофони із броньованої техніки та чорні мішки, в яких переносили загиблих.
– Ми все знімаємо, залишаємо тут, приїжджають їхні командири і вже тут забирають. Буває, що привозять по кілька хлопців з різних підрозділів, і командири приходять дивитися, де їх зброя, – розповідає Станіслав.
Під час поранень медикам доводиться зрізати весь одяг із бійців, щоб знайти місце ушкодження та обстежити все тіло. Але часто навіть порізаний одяг хлопці зберігають як пам’ять.
– От жінки, дівчата дарують футболки. І хлопці забирають їх з собою, в крові, в осколках. Це як талісман для них.
У самих медиків також є талісмани. На панамі Олександра причіплена рожева дівоча заколочка, яку під час відпустки донечка випадково залишила у татових речах. З того часу і причепив її собі, аби постійно пам'ятати заради кого він несе службу.
Станіслава також вдома чекає однорічний синочок, він ще маленький та не розуміє, що батько на війні. Це, каже чоловік, стимулює, щоб син виріс і не знав, що таке війна.
Місця роботи медеваку просочені кров’ю і надією на життя. Щоденно двоє медиків вихоплюють з рук смерті хлопців та дівчат та обіцяють їм життя, віддано роблять усе, аби виконати обіцянку. Це робота далеко не з легких і, як кажуть самі хлопці – "тут ми не на курорті". Але 24 на 7 стоять на варті, аби кожен з бійців зміг повернутись живим додому до своїх рідних.