На лінії вогню. Як живе Миколаїв та прифронтовий регіон

У Миколаївській області з початку повномасштабної війни відбуваються одні з найгарячіших воєнних дій. Регіон частково потрапив під окупацію, а його вільні землі стали плацдармом контрнаступу для звільнення Херсонщини. Про героїчні міста Баштанка, Миколаїв та окуповану частину Миколаївщини – в репортажі РБК-Україна.

"Миколаїв під обстрілами"

В'їжджаємо до Миколаєва. Вулицями гуляють сотні людей, зараз місто виглядає більш живим, ніж півроку тому, коли значна кількість жителів виїхала з регіону через початок великої війни.

Але з того часу ракетних ударів не стало менше. Ворог атакує центральні райони міста. В день нашого приїзду було запущено 9 ракет системи С-300. Одна з них не розірвалась і впала на вулиці Соборній.

"Я уявляю, що б могло з нами статись, якби вона розірвалась", – чуємо розмову хлопця та дівчини, які проходили біля місця "приземлення".

Дійсно, ракета лежить посередині житлового кварталу, біля будинків, в яких живуть десятки сімей. На момент удару вони, скоріше за все, спали. Тому могли не встигнути переміститись у бомбосховище. Хоча багато хто у місті вже давно відверто ігнорує сигнали тривоги, просто "звикнувши" до небезпеки.

"Росіяни останнім часом почали нас обстрілюють після опівночі. Але головне, що в темряві. Бо вдень наша розвідка побачить, де вони знаходяться і просто їх знищить", – пояснив виданню прес-офіцер Миколаївської військової адміністрації Дмитро Плетенчук.

З кожним новим візитом до Миколаєва бачимо все більше розбитих будівель. Вночі 29 вересня росіяни поцілили у краєзнавчий музей, будівельний коледж. Нещодавно зруйнували один з міських театрів. За іронією долі, театр був "російським академічним", носив ім'я льотчика Валерія Чкалова. Однак це не завадило росіянам завдати удару по ньому. Ракета прилетіла у самісінький центр - літній двір театру – одне з улюблених місць відпочинку миколаївців.

До цього окупанти зруйнували три найбільші миколаївські вищі навчальні заклади. Цілеспрямовано руйнують школи, лікарні, промислові об'єкти. Останній удар касетними снарядами був по зупинці громадського транспорту, в результаті чого загинули дві людини і більше 10 постраждали.

Втім, попри високу загрозу з повітря, місцеві не реагують на сигнали тривоги. Центральна частина міста продовжує гуляти вулицями під звуки сирени, а магазини – працювати. Хоча їх мають зачиняти через загрозу нових атак.

Миколаївці напевно звикли, як до загрози ракетних ударів, так і до військової техніки, яка постійно їздить по місту. Як-не-як саме Миколаїв став символічним форпостом, який охороняє та утримує південь від російської навали.

"Як місцеві виганяли російську армію з Баштанки"

Виїжджаємо з міста Інгульським районом, потрапляємо на херсонську трасу. Херсон знаходиться під окупацією вже більше півроку. Цього тижня в регіоні проходив псевдореферендум під дулами автоматів, після якого окупанти можуть призвати частину населення в армію і поставити проти інших громадян України.

Російська армія зайняла Херсонську область ще на початку березня, далі її сили пішли на Миколаївщину, частина якої також потрапила під окупацію. Перешкодою стало місто Баштанка, до якого ми й прямуємо.

На вигляд звичайний районний центр: приватні будинки, розбиті дороги, як і в багатьох населених пунктах, декілька магазинів, які згоріли через артудари, та закритий ринок. У Баштанці окупанти планували розмістити свій штабний пункт, але наткнулись на високий опір місцевого населення.

"На початку березня зі сторони Снігурівки вони трьома колонами пішли в сторону містечка. Одна колона – це близько 100 одиниць техніки. Тобто мінімум 300 машин. Серед них бронетранспортери, "Урали", пушки, "Гради", танки", – згадує місцевий житель Антон.

За його словами, бої точилися прямо на центральних вулицях. Окупанти очікували на швидке зайняття позицій у Баштанці, та місцеві мали іншу думку. Мисливці разом з теробороною та військкоматом відбили місто від російської навали, а українська авіація допомогла їм у цьому. Коли російська армія тікала з міста, то залишила тут декілька десятків одиниць техніки, частину якої розтягли місцеві. Також деякі російські солдати не встигли втекти, їх взяли у полон.

"Вони відійшли, але зайняли багато навколишніх сіл. В Баштанку більше не заходили. Обстрілювали нас "Градами", літаками, але більше не ризикували ступити на землю", – розповів місцевий житель.

Попри те, що окупантам так і не вдалось зайняти місто, сьогодні Баштанський район страждає від постійних артобстрілів. Тому імена місцевих ми змінили, а розташування певних об’єктів не будемо публікувати задля безпеки міста. А поки в розмові з Антоном ми дізнаємось про роботу місцевого центру, через який пройшли тисячі внутрішніх переселенців.

Туди й прямуємо. Бачимо невелику на перший погляд будівлю, але виявилось в ній може жити до сотні людей. Віталій – один з керівників центру. Говорить, що зараз потік людей, які виїжджали з небезпечних регіонів, зменшився. Але у березні тут були сотні наляканих, втомлених та голодних переселенців, які шукали прихистку.

"До нас почали масово приходити. Перша хвиля – це місцеві жителі, далі – населення сіл, які біля нас розташовані. Третя та четверта хвиля – жителі всієї Миколаївщини та Херсонщини. Вони хотіли виїхати через втрату близьких, домівок, через відсутність світла та опалення", – пояснює він.

І справді, сьогодні більшість населених пунктів, які перебувають в окупації – без світла, води, доступу до інформації. Люди, які все ж встигають зловити зв’язок, мають можливість зробити дзвінок на декілька хвилин. І то, якщо в них не відберуть телефон.

Сім’я Івана та Світлани, пенсіонерів, які жили в окупованій Снігурівці, до останнього залишилась в окупованому місті. Жінка, яка ще вчора говорила, що "нікуди звідси не поїде" швидко змінила думку після авіанальоту на її будинок.

"Ми сиділи в кухні, пили чай. Чуємо бах! Потім ще один. Лягли на землю, прикрили голову... Наче тихо. Виходжу на вулицю, а у нас пів будинку немає. Як і воріт забору", – розповів виданню Іван.

Після цього вони взяли рюкзак з документами, сіли у евакуаційний автобус і швидко покинули регіон. Спочатку центр для переселенців, потім – родичі в Хмельницькій області. Та постійне перебування в одному будинку великої кількості людей призвело до постійних сварок. Тому Іван та Світлана зібрали речі і повернулись у центр на Миколаївщині. Сьогодні вони тут живуть і допомагають на кухні.

Керівник закладу Віталій розповів, що більшість тих, хто мали бажання виїхати, вже виїхали. Є такі, що й повертались назад, бо їх відмовлялись приймати родичі або з інших причин. Тому потік переселенці зменшився, зараз робота центру більше спрямована на забезпечення продовольством жителів окупованих територій або тих, які перебувають в умовах гуманітарної кризи.

Під час нашої розмови бачимо, як над містом пролетіла ракета, а потім чуємо літаки. Місцеві реагують спокійно, наче нічого й немає. Певно звикли до таких умов. Не за власним бажанням, а через рішення диктатора сусідньої країни, який воює не проти української влади, а проти її громадян.