Чому система військово-лікарських комісій потребує реформування, через які приниження та труднощі мають проходити поранені, щоб отримати довідки – нижче у матеріалі РБК-Україна.
Військовий з позивним "Борода" однієї з бригад тероборони почав свій бойовий шлях 26 лютого. Його підрозділ контролював забезпечення евакуації населення, захищав кордон. А потім в середині березня їх відправили під Бахмут, де чоловік отримав поранення, яке до останнього приховував від близьких. На шляху відновлення він зіткнувся з військово-лікарською комісією (ВЛК), великими чергами та бюрократією. Свою історію він розповів РБК-Україна. Далі – пряма мова.
Про бої за Соледар
На початку січня 2023 року в терміновому порядку наш батальйон повернули з бойового чергування до Полтави. І вже через три дні, а саме 13 січня, вирушили на схід, де якраз тримали оборону Бахмута та Соледара. Нам випала ділянка саме Соледару і його околиць.
16 січня першу партію хлопців я доставив до місця, де вони пересіли на бронеавтомобіль та вирушили в бій на околицях Соледару. Моя група хлопців вступила в бойові дії 18 січня в селищі Благодатне під Соледаром. На місце ми прибули близько 5 години ранку.
Наш ранок почався через півтори години, коли були перші прильоти з мінометів в наш бік. Протистояли нам підрозділи ПВК "Вагнер". Робота ворожої артилерії, танків, САУ та мінометів не давали навіть підняти голову, але свої позиції ми намагалися тримати із усіх сил і всіма способами.
Через пару годин після початку обстрілів у нас, на жаль, з'явилися перші поранені. Це були осколочні поранення та контузії від вибухів. І нам доводилося надавати допомогу хлопцям та доправляти їх до місця евакуації, де їх забирав евакуаційний автомобіль. Одному з наших хлопців під час такого обстрілу осколком відірвало частину стопи, а кілька інших отримали осколочні поранення різного ступеню тяжкості.
Мені та ще 6 хлопцям після вдалося за 4 години добратися до місця евакуації. На жаль, ми не мали жодного зв'язку із нашим підрозділом, у нас була одна чи дві рації на 40 осіб. А на мобільний зв'язок там і натяку не було.
Прибувши на місце евакуації, ми дізнаємося, що частину наших хлопців комбат завернув на півдорозі і залишив на позиціях. Ближче до вечора нас забрала наша "броня", яка завозила нову партію на підкріплення. Отак ми повернулися назад.
Про Благодатне
В Благодатне ми повернулися посеред ночі з 18 на 19 січня. Командир, який нас там зустрів, дав вказівку знайти укриття і там дочекатися ранку. Після цього, за його словами, мали бути подальші інструкції. Ми це зробили. Навіть вдалося трохи перекусити із сухпаїв та зігрітися біля окопних свічок. Декому із хлопців вдалося пару годин поспати.
Ранок почався з команди вийти на підтримку підрозділу "Кракен", який виконував евакуацію поранених. Ось так ми повернулися на позиції, з яких вчора відступили.
На підтримку вийшли чотири наші людини, пізніше приєднався ще заступник командира взводу, який приніс набої. Цей день ми проводили у посадці, без жодних укриттів та окопів, лише невеликі заглиблення.
Близько 14:00 росіяни за допомогою коптера відслідкували наші позиції та почали обстріл саме по них. В ході цього обстрілу загинув наш побратим Петренко Анатолій "Кавзік". Пізніше хлопці евакуювали тіло, а ми залишилися тримати посадку, перед якою було поле.
Увечері до нас прибуло невелике підкріплення у вигляді однієї людини. Цей хлопчина під час вивантаження з бронетехніки розгубив свою амуніцію і ми пішли її збирати. Повертаючись назад, хлопці чекали нас на позиції. І вже майже дійшовши до них, ми почули перший постріл, який прийшовся в районі ніг і пробив кишеню моєму побратиму. А от наступна куля потрапила вже мені у груди. Я впав на землю та сказав хлопцям: "Я триста!".
Мій друг Георгій миттєво підповз до мене та почав відстрілюватися у відповідь. Я в цей час намагався зрозуміти, куди саме поранений. Дуже боліли ребра, які поламало від удару кулі об бронежилет.
Нам з побратимом вдалось зняти з мене бронежилет та дістатися до тіла, щоб оглянути рану. Я розумів, що починається пневмоторакс. Стало важко дихати. Але кровотечу нам таки вдалося зупинити.
Ми викликали медика, але він сказав, що не прийде, бо у нас сильно стріляють. Хлопці вирішили, що будуть мене виносити, але їх було тільки троє і за вагою вони були менші за мої 100 кг. Я вирішив, що йтиму сам. Хлопці допомогли мені піднятися та підтримували.
До медика потрібно було дійти метрів із 200 в темряві, через посадку. На середині шляху назустріч вийшли двоє хлопців із "Кракену", які довели мене до будинку, де був медик. Він оглянув мене і повідомив, що у мене простріляна грудна клітка і у мене пневмоторакс, але заклеїти у нього нічим.
Але на моє щастя з'явилася поруч медик з іншого батальйону, який прибув нам на підкріплення. Ця тендітна, але сильна дівчинка "Пуля" швидко обробила рану та заклеїла її оклюзійним пластиром. Потім допомогла встати та супроводжувала до евакуації.
Про медичні "мандри"
Далі почалися мої медичні мандри. Спершу евакуаційним бронеавтомобілем до медеваку, який направив мене до стабілізаційного пункту. До речі, весь час, аж до наркозу я знаходився у свідомості, а це близько двох годин від моменту поранення.
У свідомість я прийшов аж вранці. Поруч була медсестра, від якої я дізнався про свої пошкодження, а саме про кульове поранення у груди, контузію та розрив обох легень, діафрагми, а також перелом чотирьох ребер справа та осколки з ребер, які потрапили у печінку. І це все через удар кулі в плитоноску. Потім попросив телефон та набрав дружину і сказав їй, що вже все добре і мене зашили.
Зі стабілізаційного пункту вранці мене перевезли до лікарні у Краматорську. Звідти через пару годин – до Покровського, а звідти вже до Дніпра у лікарню.
Там у приймальному відділенні мені на плечі написали номер 9988, провели комп'ютерну томографію та огляд. Після цього направили у реанімацію, де я провів три дні. За весь цей час мене привели до ладу. Цілодобово поруч знаходилися медсестри та лікарі.
На четвертий день мене перевели у палату. Стан мій був все ще тяжкий. Перший раз я намагався піднятись. Це в мене зайняло хвилин 20. Було дуже складно. Тільки як перевели до палати медсестра запитала, що мені потрібно з одягу, взуття та інших особистих речей. Потім з'явився волонтер, який поцікавився, в чому є необхідність.
На другий день перебування у палаті мені повідомили, що мене будуть далі переводити, в інший шпиталь – до Полтави.
В дніпровській лікарні все було добре налагоджено з лікуванням, з ліками, з харчуванням. Єдине що мене звідти перенаправляли в дуже слабкому стані. Я майже не ходив. До речі, хлопців з Дніпра перенаправляли по шпиталях всієї країни, і, на жаль, в більшості випадків – в міста абсолютно далекі від їх рідних.
Мене привезли до полтавської лікарні, де я три тижні ставав на ноги. Лікування отримував безкоштовно. Поруч зі мною лежали хлопці з інших регіонів, то їх лікарня забезпечувала всім необхідним. Ліки всі державні та з міжнародної гуманітарки, а от одяг – це була заслуга небайдужих полтавців.
Після виписки рішенням лікарів і ВЛК мені надали відпустку на 30 діб.
Довідка про поранення
Першою великою проблемою стало отримання довідки про поранення. Її видає частина після проведення розслідування, яке ніхто не поспішав проводити. А без цієї довідки неможливо на ВЛК довести, що поранення отримане під час бойових дій.
Для того, щоб отримати відпустку, крім рішення ВЛК, потрібно було написати рапорт у частині. Потім створюють наказ, за яким тебе відправлять у відпустку. І тут складність: я в Полтаві, а стройова частина в Донецькій області. Це за 500 км. Нас, поранених, у Полтаві було багато. І доводилося накручувати 1000 км доріг, щоб написати папірець, який можна було б відправити кур'єром. Або військовими, які мінімум один раз на тиждень курсували з Донецької області до Полтави, в штаб і назад. Але треба було самому.
Після отримання відпустки потрібно стати на облік у військкоматі або ВСП (військова служба правопорядку). І вже після цього ти у відпустці. Все це займало 3-4 дні. Для людини, яка з власним транспортом і відносно нормальним станом здоров'я. А якщо людина лікується у Луцьку, а штаб у Донецькій області?
Після відпустки я почувався не досить добре, тому потрібно було долікуватися. Для цього я мав звернутися до медиків частини, які знаходяться в Донецькій області, а я в Полтаві. Далі їдемо туди і беремо направлення до лікаря, повертаємося в Полтаву до шпиталя.
У лікаря беремо направлення на проходження лікування у шпиталі і їдемо в Донецьку область у стройову частину і до медиків, які дають наказ на лікування. Потім шукаємо завідуючого харчовим складом, даємо йому витяг із наказу, який видає продатестат, що ви знімаєтеся з забезпечення в частині. Це приблизно два дні. Повертаємося у Полтаву на лікування.
Після лікування і виписки можуть надати ще раз відпустку, але не більше ніж 150 днів в сумі. Ще після лікування вас можуть відправити на ВЛК, за власним бажанням або за рішенням лікаря. Дають направлення, з яким ти їдеш в частину, де потрібно взяти направлення.
Є варіант, що для проходження ВЛК можуть госпіталізувати. Тоді потрібно знову брати атестати направлення і повертатися в госпіталь. Для проходження ВЛК в частині створюють наказ, передають на санітарну частину, яка створює наказ і повертає на підпис керівництву. Потім їдеш на ВЛК.
Про ВЛК
Зазвичай ВЛК дають проходити в лікарнях тих областей, в яких знаходиться частина. Є ще варіант проходження за місцем проживання, але частини зазвичай не відпускають. Сама процедура проходження ВЛК доволі довга. Спочатку реєстрація в госпіталі і отримання листа для проходження ВЛК.
Потім потрібно пройти лікарів: терапевт, хірург, дерматовенеролог, лор, офтальмолог, стоматолог, психіатр, невропатолог. Далі документи подаються на розгляд комісії ВЛК.
Ще потрібно здати аналізи, якщо потрібно зробити рентген, КТ або МРТ, кардіограму. Ну або якісь інші процедури в залежності від хвороб або скарг.
Для того, щоб потрапити до лікарів у полтавському госпіталі, потрібно або стояти в живій черзі від півгодини (стоматолог, лор, дерматолог) до пари днів (невропатолог, хірург, психіатр). Це пов'язано з великою кількістю поранених і контужених.
Але є варіант електронної черги до лікарів, тільки це може тривати аж до місяця, тому що велика кількість звернень. І електронну чергу не завжди беруть до уваги. Ще під час ВЛК можуть направити на лікування, для цього знову всі документи для госпіталізації по колу.
Результат ВЛК: придатний, обмежено придатний, непридатний на пів року або, не придатний. Рішення можна оскаржити через Київ. Але проходити тільки в лікарнях, які мають дозвіл.
Головна проблема у всьому – це взяти направлення на направлення про направлення. Черги менше ніж 20 осіб не було жодного разу. Ну і це займає 2-3 години.
Злості під час очікування як такої не було. Більше напевно образа, що в черзі люди з поламаними або відсутніми кінцівками, після контузій повинні стояти тут і чекати чогось.
Крім того, можна було хоча б зайти в палату до пораненого і повідомити результат ВЛК. Тим паче, що кожного дня обхід в палатах. І вони спілкуються з кожним пораненим.
Особисто для мене історія з ВЛК закінчилась рішенням: обмежено придатний. Тобто я тепер не можу бути в десантно-штурмових бригадах чи морській піхоті, тепер мої задачі можливі тільки в підрозділах забезпечення чи військових комісаріатах. Я вважаю, що це теж повинен хтось робити, як би не хотілося бути там зі своїми.