Що відбувається у відносинах між Росією та колишніми "союзними республіками", чому договори про безпеку та підтримку насправді не працюють і на що розраховують колишні члени "країни совєтов", спостерігаючи за війною в Україні. Докладніше – нижче у матеріалі РБК-Україна.
Росія, розпочавши війну з Україною, сподівалася на швидкий результат – окупацію, повалення українського уряду та тотальний контроль над сусідньою країною. Але цього не сталося, війна затяглася, на що Кремль не розраховував. Російській військовій машині потрібно все більше техніки та людського ресурсу, Москві потрібна підтримка її дій ззовні.
РФ формально входить, а за фактом панує в низці пострадянських спілок. Довгі роки російський диктатор Володимир Путін залякував світ міццю цих союзів, представляючи їх як своєрідний "клуб", де країни-партнери обирають інший – не західний шлях розвитку, а Кремль керує цим процесом. І ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку), і Євразійський економічний союз (ЄАЕС) були створені як східні аналоги західних НАТО та ЄС.
Напавши на Україну і не отримавши бажаного результату, Путін звернувся до "клубу" – просив живої сили та дипломатичну підтримку, але несподівано члени ОДКБ відмовили, а пострадянський простір загалом досить прохолодно поставився до мілітаристських настроїв Кремля. Користуючись хитким становищем Росії, сусідні держави почали шукати можливість вийти з-під впливу Москви та заручитися підтримкою нових партнерів.
Литва, Латвія та Естонія – єдині країни пострадянського простору, які моментально стали на бік України ще у 2014 році. З початку війни на Донбасі балтійські держави надають Києву допомогу – від зброї до сприяння на дипломатичному фронті.
Після повномасштабного вторгнення ці три країни одними з перших оголосили про безполітну зону для РФ, визнали російську агресію геноцидом українського народу і стали задавати тенденції у постачанні озброєння ЗСУ. На міжнародних майданчиках лідери балтійських держав регулярно виступають із вимогами надати Україні все необхідне тут і зараз. Крім цього, у Литві, Латвії та Естонії проводять внутрішню боротьбу з ворогом – зносять радянські пам'ятники та роблять більш жорсткими умови перебування для росіян.
Така потужна підтримка виходить не лише з бажання допомогти Україні перемогти. Ще на початку вторгнення президент України Володимир Зеленський заявляв, що Литва, Латвія та Естонія можуть стати наступними у завойовницьких планах Кремля, тому для Балтії сьогоднішня допомога Україні – це можливість убезпечити себе у майбутньому.
Білорусь – єдина колишня радянська республіка, яка підтримує Росію і словом, і ділом. І тут питання не лише у тому, що Путін допомагає Лукашенку зберігати своє місце на "троні", зазначає екс-посол України в Росії та США Володимир Єльченко.
"Білорусь – це союзна держава. Якщо почитати уважно встановлені документи, там є стаття №2, на яку мало хто звертає увагу. Там написано прямим текстом – члени союзної держави проводять узгоджену зовнішню та оборонну політику", – зазначив Єльченко у коментарі РБК-Україна .
Але реалії змінюються – Росія все більше заходить у цивілізаційний глухий кут і Білорусь це відчуває. Наскільки б потужний вплив Кремль не мав на Мінськ, білоруські війська не воюють пліч-о-пліч з росіянами, а Лукашенко обмежується наданням своєї території, гучними заявами про підтримку та закликами до країн ОДКБ визначатися, на чиєму вони боці.
Володимир Путін (фото: Getty Images)
Грузія та Вірменія – класичний приклад того, що означає бути у "співдружності" з Кремлем. З трьох країн Південного Кавказу (Азербайджан, Грузія та Вірменія – ред.) членом ОДКБ є лише Вірменія. При цьому у своєму військовому конфлікті з Азербайджаном за Нагірний Карабах Вірменія так і не отримала допомоги від країн-союзниць, головним чином від Росії. Військові дії в регіоні то затихали, то спалахували з новою силою, але Кремль вважав за краще дотримуватися нейтралітету – принаймні за офіційною позицією.
Після того, як Вірменія не отримала бажаного, ставлення Єревана до Москви помітно змінилося, каже політолог Володимир Фесенко. "Уряд Пашиняна (прем'єр-міністр Вірменії – ред.) намагається проводити таку гнучку політику. Він демонструє розчарування, певне охолодження у відносинах з Росією, але уникає конфліктів, розривів", – сказав Фесенко у коментарі РБК-Україна.
Примітно, що Білорусь, яка перебуває у складі ОДКБ разом із Вірменією, свого часу виробляла РСЗВ "Полонез", співпрацюючи з Китаєм. Пізніше ці системи Пекін продав Баку, який, своєю чергою, використовував їх у війні проти вірменів за Нагірний Карабах. Таким чином, дві країни, що знаходяться в організації, яка декларує безпеку всередині "союзу", не можуть забезпечити цю безпеку навіть одна одній.
У питанні війни Росії проти України Вірменія не робить гучних заяв, але утрималася під час голосування в ООН за осуд російської агресії проти України. Єреван залежить від РФ економічно та політично, стверджують експерти. Заяв від вірменського уряду про війну небагато – наприклад, у травні президент Вірменії Ваагн Хачатурян згадав війну у контексті того, що за кілька днів після вторгнення російських військ в Україну в Карабаху загострився конфлікт. Проте і істотної допомоги Росії Вірменія не надає.
Азербайджан, у свою чергу, не будучи членом ні ОДКБ, ні Євразійського союзу, активно співпрацює з Росією, особливо у сфері економіки, дотримується домовленостей про дії на Каспії. Але політично Баку все більше орієнтується на Туреччину – до неї сьогодні більше схильні і держави в Центральній Азії. У питанні війни в Україні Азербайджан дотримується нейтралітету і не підтримує ЗСУ озброєнням. Про це ще у квітні розповів Володимир Зеленський, зазначивши, що розуміє позицію Баку – зброя необхідна їм для завершення власної війни.
Грузія з усіх кавказьких країн постраждала від Росії найбільше. У 2008 році російські війська провели "операцію з примусу до миру" у двох грузинських регіонах - Південній Осетії та Абхазії, які в результаті під чуйним контролем Кремля перетворилися на "незалежні республіки", тобто на квазіформування.
Війна з Росією, за ідеєю, мала стати для Грузії визначальною для їх подальшого курсу, але в 2012 році до влади прийшла партія "Грузинська мрія", створена російським олігархом Бідзіною Іванішвілі – опонентом екс-президента Грузії Міхеїла Саакашвілі.
Незважаючи на кілька спроб повалити правлячу партію, вона при владі досі, тому диктує свою повістку. Щодо війни Росії проти України, вона досить проста – Грузія не втручається, не дає різких оцінок і не вводить власні санкції. Прем'єр-міністр Іраклій Гарібашвілі – член цієї ж партії неодноразово заявляв, що Грузія не ставатиме стороною конфлікту з Росією. Мабуть тому грузинський уряд відмовився передавати і навіть продавати Україні "Бук", який Україна свого часу поставила Грузії.
Проте певна підтримка України від Грузії все ж таки є – українським біженцям виплачують допомогу, у школах відкрили класи для маленьких українців, уряд виділив кошти на закупівлю генераторів. Самі грузини, на відміну від уряду, набагато категоричніші в питаннях війни і нейтралітету не дотримуються, а понад півтори тисячі добровольців із Грузії воюють на боці ЗСУ.
Незважаючи на проросійську позицію правлячої партії, формально Грузія й надалі декларує свої євроінтеграційні цілі. Депутати від "Грузинської мрії" явно не форсують ці устремління і навіть всіляко ставлять ціпки в колеса. Але опозиційні парламентарі налаштовані серйозно і вже навіть встигли покритикувати ЄС за те, що Україна отримала статус кандидата швидше за Грузію.
Але президент Саломі Зурабішвілі, ймовірно, хоче скористатися силами масштабної західної коаліції, яка зібралася навколо України, щоб вирішити проблеми, що наболіли для Грузії. В інтерв'ю виданню Bloomberg вона заявила, що в майбутній мирній угоді щодо України мають бути присутніми пункти про виведення російських військ з Південної Осетії та Абхазії.
Країни Центральної Азії, як і "колеги" зі співпраці з Росією, практично не коментують війну, або ж роблять дуже обережні заяви. Це цілком зрозуміло - Казахстан, Таджикистан, Узбекистан і Киргизстан залежні від Москви, зокрема й економічно. Але що довше йде війна, то слабкішим стає вплив Кремля на азіатські держави.
Найсильніша країна "четвірки" та єдина, що має сухопутні кордони з РФ - Казахстан. Її лідер Касим-Жомарт Токаєв одним із перших серед країн-сусідів сказав, що не підтримає самостійність т.зв. "ЛНР" та "ДНР", як і інших квазіформувань, що виникли за активної участі Росії.
Лідер Казахстану будує партнерські відносини із Заходом, у країні не вітають антиамериканської чи антиєвропейської риторики, серед місцевих жителів помітні потужні антиросійські настрої.
Однак Казахстан все ще залежить від Кремля. І один із важелів тиску – російськомовні регіони в країні, переважно на півночі. На думку експертів, уряд Казахстану побоюється, що Росія може вторгнутися в "лояльні" області та скористатися класичним сценарієм – підтримати "ополчення", створити "республіки". Приміром, під час останніх заворушень у Казахстані уряд країни був не дуже задоволений присутністю в регіоні контингенту ОДКБ, про що говорить колишній посол України в Росії та США Володимир Єльченко.
"Вони там побули кілька місяців або навіть менше і після цього новий президент Казахстану м'яко, але наполегливо попросив, щоб ці сили були виведені. Тобто навіть Казахстан, будучи членом ОДКБ, не був у захваті від присутності військ на своїй території", – розповів Єльченко РБК-Україна.
Проте, враховуючи щільні політичні та економічні зв'язки з Росією, Казахстан дотримується нейтралітету щодо війни РФ проти України. Крім того, Астана допомагає Москві, явно не без інтересу для себе, оминати західні санкції.
Узбекистан також заявив, що не визнає самостійність "республік" на Сході України. Ось тільки міністр закордонних справ, який сказав це, за дивним збігом обставин практично відразу ж був усунений. Після чого в Москві заявили, що Ташкент із розумінням ставиться до "спецоперації" російської армії в Україні.
У глави Узбекистану є надія на потужне російське лобі. Нинішній президент Шавкат Мірзійоєв, на думку аналітиків, чекає на допомогу від Кремля, коли переобиратиметься на новий термін. Тому критикувати сьогодні війну, розв'язану Росією в Україні, в Узбекистані остерігаються, але й надати допомогу можуть мало. Єдине, що Росія може отримати від Узбекистану - велику кількість трудових мігрантів, які працюють у Росії. При цьому влада офіційно не підтримує наміри узбеків брати участь у війні проти України, наголошуючи, що це незаконно.
Таджикистан і Киргизстан мають свої конфлікти, в яких обидві країни сподіваються на підтримку "великого російського брата". Країни є сусідами і періодично на кордонах виникають військові заворушення, які провокує Таджикистан. На думку уряду, частина території Киргизстану має належати їм, про що свідчить військово-політичний експерт групи "Інформаційний опір" Олександр Коваленко.
"При цьому сам Таджикистан у цьому питанні заручається допомогою Росії, тому РФ взагалі не заважає йому це робити. Одного разу ескалація на кордоні Таджикистану та Киргизстану сталася одразу після візиту Шойгу до Душанбе. Як тільки він виїхав, почалася конфронтація", – зазначив Коваленко у коментарі РБК-Україна.
Багато уродженців Таджикистану з російським паспортом воюють в Україні на боці російської армії, але й у ЗСУ є таджикистанці, хоча їх значно менше. У Киргизстані ж загрожують в'язницею своїм громадянам, які бажають поповнити лави російських окупантів.
Однак і ці країни відчувають, що Росія, напавши на Україну, ослабла. Показовим у цьому питанні став саміт країн Центральної Азії, де президент Таджикистану Емомалі Рахмон несподівано виступив із критикою на адресу Путіна, зажадавши поваги до себе та інших азіатських держав.
"Ми завжди поважали свого головного стратегічного партнера (РФ). І хочемо, щоб нас поважали. Ми не жебраки. У нас багата країна. Ресурсів більше ніж у таблиці Менделєєва. Є нафта і газ... Дорогоцінні метали і навіть стратегічна сировина, якої немає в світі. Але нікого це не цікавить", – заявив Рахмон.
Стає очевидним, що позиція Росії стосовно союзних держав помітно розхитується і це відчувають. Ніхто не прагне розірвати партнерські відносини, все ж таки зв'язків ще достатньо, але кожен регіон намагається знайти собі іншого "покровителя". Якщо для Кавказу це Туреччина (зрозуміло, крім Вірменії), то Центральна Азія дедалі більше орієнтується Китай.
Молдова перебуває у схожій із Грузією ситуації – Придністров'я окуповане росіянами, а всередині парламенту все ще перебувають проросійські сили. Але Молдові пощастило – вона не має кордонів з Росією, а в умовах війни Москва втратила сполучення з Придністров'ям – як сухопутне, так і повітряне. Відповідно, питання постачання свого контингенту на окуповані частини Молдови стало проблемою.
У свою чергу, президент Молдови Майя Санду підтримує Україну, прямо кажучи про те, що поки що боротьба українців з російськими загарбниками триває, безпосередньої небезпеки з боку росіян для Молдови немає. Кремль не втрачає надії тиснути на Кишинів, провокуючи заворушення та державні перевороти.
У будь-якому випадку, як для Грузії, так і для Молдови результат російсько-української війни, вірогідніше за все, позначиться на їхньому майбутньому – остаточна інтеграція до ЄС або уповільнена боротьба з московським "ярмом".
***
Наприкінці грудня 2022 року на "неформальному саміті СНД", присвяченому роковинам створення СРСР, Путін подарував лідерам країн-учасниць дев'ять пам'ятних кілець. Подібний безглуздий, але символічний жест "окільцювання", мабуть, мав показати "своїх" для Кремля. І показав – кільце надів лише Лукашенко.
У країнах колишнього Союзу досі досить старих еліт, які звикли орієнтуватися на Москву, але ще більше вони звикли орієнтуватися на власний менталітет, який не схожий на західний. Довгі роки більшість пострадянських країн перебували під впливом Росії, яка запевняла їх у тому, що їхній "клуб" стане гідним опонентом західному, а за фактом грабувала, користувалася та окупувала частини їхніх територій.
Сьогодні ж, в умовах війни, на яку Росія поставила все, перед колишніми радянськими республіками відкривається "вікно можливостей" – вихід з-під впливу агресивної держави з імперськими амбіціями та союз із рівними собі партнерами на взаємовигідних умовах. А те, як розвиватиметься ця тенденція, залежить і від битви України проти РФ.