Як живуть миколаївці у своєму сталевому місті, що відбувається на водогінах на кордоні області, як комунальні служби вирішують питання з водою та як виглядає стійкий Миколаїв після обстрілів, – у репортажі РБК-Україна.
Миколаїв, будучи прифронтовим містом, нагадує монолітну сталь, вилиту по формі кварталів, проспектів і парків. І росіяни ламають об цю сталь свої списи.
Після звільнення Херсона у Миколаєві, який стоїть між ним та ласою для окупантів Одесою, стало набагато спокійніше, про що говорять і самі місцеві. Можна не боятися РСЗВ, але добре відомі миколаївцям С-300 все ще можуть дістати сюди. Крім того, питання води через більше ніж півроку після підриву водопроводу продовжує бути як ніколи актуальним.
Як живуть миколаївці, що відбувається на водогонах на кордоні області, як комунальні служби вирішують питання з водою та як виглядає стійкий Миколаїв – у репортажі РБК-Україна.
У Миколаєва багато епітетів. Його називали " містом корабелів " у радянські часи, бандитським в дев'яності, навіть "абортованим" Санкт-Петербургом через схожий план містобудування. Сьогодні він – форпост півдня, головна фортеця біля Чорного моря.
Місто обстрілюють із перших днів російського вторгнення. Росіяни пускали в хід все, чим могли дістати – реактивними системами залпового вогню били по житлових кварталах та зупинках. Ракети залітають до університетів та шкіл. Іранські "мопеди" потрапляють в будинки. Місто стоїть.
Ми заїжджаємо в область, під'їжджаємо до блокпосту, звично вимикаємо фари і відчиняємо вікно. Військовий перевіряє документи, потім відходить на пару кроків і дивиться на нашу машину – двомісний "смарт". Чоловік, не приховуючи посмішки, киває на авто та запитує:
– І скільки вона їсть бензину?
Ми посміхаємось. Миколаївська область зустрічає привітно, наче старий приятель. Місцеві такі ж суворі, як і цікаві – якщо хочеться, вони неодмінно запитають. Ми їдемо далі, трохи плутаємось у дорозі, нас рятують ті самі військові на блокпостах. Близько 8-ї вечора в'їжджаємо в місто і поринаємо в повну, непроглядну темряву.
Увечері Миколаїв освітлюють хіба фари машин і ліхтарі рідкісних перехожих. За годину до комендантської, яка в місті настає о 22:00, вулиці остаточно порожніють і чорніють, нагадуючи стару дитячу страшилку "В одному чорному-пречорному місті". Світло не горить навіть у вікнах – городяни завішують їх для світломаскування та збереження шибок від вибухової хвилі. У будь-якому житловому дворі ти опиняєшся в абсолютній темряві.
Вранці разом із співробітниками місцевого "Водоканалу" їдемо на водогін. Під час окупації Херсонської області та частини Миколаївської росіяни встигли підірвати водопровідну трубу у кількох місцях. У спробі провести місцевим хоч якусь воду, "Миколаївводоканал" заповнив систему міста солонуватою водою з Дніпро-Бузького лиману. Важка для труб практично неочищена вода прискорила корозію системи.
Відсутністю води по кілька днів-тижнів у Миколаєві вже мало кого здивуєш – пориви труб стали буденністю. За словами комунальників, загалом заміни потребують понад 240 кілометрів труб. А поки робітники лагодять систему, походи за водою для місцевих стали звичною рутиною.
Зупинившись біля "Водоканалу", ми спілкуємось із миколаївцями, які прийшли сюди до свердловини. За час війни люди пристосувалися, купили собі "кравчучки", спеціальні ручки на бутлі, щоб було зручніше, великі промислові мішки, які закидають на плечі та несуть додому добуту воду.
– Сонечко, адже ми не хотіли війни, – каже жінка, укладаючи баклажки в сумку на коліщатках, – Ми хотіли жити собі спокійно. В Україні. А вони прийшли.
Жінки, що стоять поряд, кивають, а одна, випроставшись, дивиться на нас і тихо додає: "І їх переживем".
Поки їдемо містом, спілкуємося з місцевою мешканкою Іриною, яка погодилася нас везти.
– Біля "Водоканалу" вода з-під землі тече, це у вас пориви прямо поряд із підприємством?
– Ой, вони скрізь! У нас тут жартують, кажуть: "Гроші течуть вулицями". І смішно, і сумно.
Ми їдемо на кордон Миколаївської та Херсонської областей. Для ремонту труб працівникам "Водоканалу" потрібно виїжджати на території, що нещодавно звільнили. Поки що там знаходяться лише військові, що "стабілізують" обстановку, та ремонтні бригади, у яких свій "фронт робіт" та свої жертви від мін.
Ремонт підірваного росіянами водопроводу "Дніпро - Миколаїв" проводиться відразу в кількох місцях. Шлях туди пролягає ґрунтовими дорогами вздовж зарослих бур'яном полів. Окупанти пішли, але тут все ще небезпечно, все засіяно мінами та боєприпасами. Сапери встигли розчистити ті дороги, які ведуть до місць для роботи комунальників.
Чим далі вглиб степів, тим виразніше і зухваліше сліди росіян. Ракети, застромлені в землю, острівці випаленої трави. Тут, де видніється занедбаний бліндаж і сміття навколо, вони окопувалися, тут пройшлися селом – уздовж його вулиць не залишилося жодного вцілілого будинку. А тут, де раптом лінією горизонту виростає спалена бронетехніка, вони, напевно, загинули.
На першій "точці", що біля Херсонської області, ми зупиняємось і виходимо з машини. "Тільки по доріжках! – кричить нам один із працівників, – тут все в мінах!".
Ми оглядаємось і бачимо почорнілий БТР, на якому ще вгадується "візерунок" окупантів, бліндаж, виритий прямо в пагорбі, купи сміття. Розбиті пляшки з-під алкоголю, банки від енергетиків, пакети.
– Тут були буряти, – нам пояснюють, – Перед відходом вони тут все замінували.
Основна робота відбувається на пагорбах – там уже варять нову частину труби. Все, що довкола, усіяно прапорцями саперів. Тут закопано снаряди, частину хвоста одного з них ми бачимо прямо у себе під ногами. Нам кажуть, що напередодні тут вибухнула вантажівка із працівником "Водоканалу", – чоловік, на щастя, вижив.
Ходити можна тільки тонкими протоптаними доріжками, які розмиває в дощ. Ми дивимося на пагорб, де швидко переміщуються комунальники. По ним видно – вони адаптувалися до того, що небезпека на відстані одного невірного кроку. Це захоплює та лякає одночасно.
Комунальникам роздають обіди, вони швидко спускаються з пагорба, вправно лавіруючи між прапорцями. Хочеться заплющити очі, дивлячись на них.
На другій точці нас зустрічає директор "Миколаївводоканалу" Борис Дуденко. Він привітний, одразу веде до місця, де підірвали трубу. Тут теж є міни – у прифронтових зонах треба звикнути до думки, що гіпотетично міни є скрізь. Але на другій локації їх значно менше.
– Це були навмисні підриви. Це не просто влучення снаряду, це навмисно було зроблено. В одній із камер ми навіть знайшли ящик тротилу, який не вибухнув, – розповідає співрозмовник.
Піднімаємось до труби – вона вивернута. Вибух був такий потужний, що тріснула засувка, яка знаходиться за кілька метрів. Дуденко на запитання, коли воду запустять у місто, мотає головою. Прогнози давати важко.
– Нині погода нам дозволила, ми швидко почали робити. Але погода псується, дивимося, наскільки це можливо, щоб сама технологія була дотримана. Плюс, сапери нас іноді просять, щоби ми відійшли, роблять підриви. Їм треба виконувати свою роботу.
Починається дощ. До точки підвозять циліндр обрізаної труби. На майданчик вантажівки заскакує стропальщик, чіпляє на трубу гаки, зістрибує. Циліндр пролітає над нашими головами і приземляється поряд із місцем, де його пізніше приварять.
– Вам не страшно? Тут усе в мінах.
– Не боїться лише хвора людина. Але треба робити.
Нас звуть пообідати з робітниками, ми відмовляємося – гарячий суп їм зараз потрібніший.
Поки їдемо до міста, неможливо не думати про те, наскільки буденною для цього місця стала війна. Минуло лише 9 місяців з початку вторгнення. В історичному розрізі це ніщо, а люди звикли. Комунальні служби у мирний час укладали договори із Євробанком, отримували кредити на заміну всього водопроводу. Вибирали труби із найсучаснішим покриттям, гарантії, вулиці, де їх встановлять насамперед.
Сьогодні ці ж люди їдуть у поля, риють землю, лавіруючи лопатами між мін та снарядів. Зрізають вивернуті навиворіт шматки заліза. Їдять суп під дощем біля бліндажів бурятів. Хто б у це повірив, скажи їм про це кілька років тому...
Ми потрапляємо в місто, поки ще світло. Нас двоє кореспондентів – киянин та корінна жителька Миколаєва. Ми постійно сперечаємося один з одним, проїжджаючи центр і прилеглі до нього вулиці, де краще живеться – у столиці чи невеликих подібних містах.
– У вас тут дуже затишно і тихо.
– Та у нас сходити нікуди.
– А мені подобається. У вас гарний центр, працюють магазини та ресторани, вдень вулиці не перетворюються на одну суцільну парковку.
Ірина тим часом зупиняється біля зруйнованих будівель – їх багато, вони різні, але схожі в одному – від них начебто відкусили шматки. Університети, школи, житлові будинки. Вони так буденно раптом з'являються на дорогах і проспектах, що спочатку не віриш своїм очам. Магазин, церква, торговельний центр – частина школи. Автомийка, кафе, проспект – каркас житлового будинку. Ми виходимо, фотографуємо.
Тут на підвіконні, яке дивом уціліло, хтось поставив квіти. Внизу, на битій цеглині, віконних рамах, ганчірках стоїть ціла радянська тумба під телевізор. Вона настільки домашня, що виглядає на вулиці дивно та недоречно.
– Я коли чую вибухи, мені неважливо, де вони, мені треба одразу додому до своєї дитини, – каже Ірина, дивлячись на будинок.
В цій будівлі, коли в неї потрапила ракета, загинув хлопчик. 11-річну дитину витягли з-під завалів ще живою, батьки полегшено розплакалися, проводили її до швидкої, поїхали з нею. Все місто збирало йому гроші, а ввечері з'ясувалося, що він помер. Так росіяни мстилися за те, що не можуть проникнути у Миколаїв.
Ми дякуємо Ірині, прощаємось і йдемо далі. Біля обстріляної артилерією будівлі стоїть військовий. Він курить і п'є каву у картонному стаканчику.
– Чи можна вас сфотографувати? Ми з видання новин, будь ласка.
Військовий сором'язливо посміхається, прибирає цигарку. Ми робимо пару знімків і дякуємо чоловікові.
Центр міста – це будівлі, зашиті у фанеру, що стоять уздовж довгої пішохідної вулиці, мітки від снарядів на асфальті, що нагадують силует сонця. Спочатку здається, що у Миколаєві тихо. Життя якщо не зупинилося, то зробило паузу. Але потім на вулицях запалюються кав'ярні, люди йдуть у парки, сидять на лавках біля нещодавно закопаних вирв, продають квіти, фотографуються. У цьому місті активно пульсує життя, просто в незвичному для мирного ритму.
Після деокупації Херсона до Миколаєва повертаються люди, які заново обживаються у знайомих і не дуже районах. А ті, хто й не виїжджав, пояснюють свій вибір ірраціонально та просто одночасно – їм тут легше. Про це нам говорив і Борис Дуденко, будучи на водогоні.
– Я спіймав себе на думці, що мені спокійніше у Миколаєві. Так, тут голосно. Там, де я живу, одна ракета вибухнула за 50, друга за 500 метрів від будинку. Але в мене відчуття, що це під контролем. Я бачу вибухи.
Світловий день добігає кінця, жовто-бордові від палого листя вулиці повільно сіріють. Для миколаївців пройшла ще одна доба, коли вони не бачать і не чують вибухи. Сталеве місто залишається таким же гордим і випрямленим, як і кожний, кого ми тут бачимо. Тут уже перемогло життя – залишилося перемогти ворога.