Як Захід повірив у перемогу України. Інсайди про поставки зброї та переговори зі США і Європою

Рік тому Україна отримувала від Заходу лише переносне озброєння та чекала на поставки перших західних гаубиць. Тепер же ЗСУ використовують зброю, яку союзники навіть не планували передавати. РБК-Україна поспілкувалося з українськими та західними топ-чиновниками та відтворило поетапну картину того, як ухвалювалися рішення про поставки, які проблеми виникали і як Захід у результаті повірив в українську перемогу над росіянами. Докладніше – у великому матеріалі нижче.

– Зараз уже настав переломний для нас момент, коли багато країн у нас повірили та стали нашими фанами. І вони тиснуть на своїх керівників, хочуть перемоги нашої "команди" – перемоги України. Це емоція. Ваша команда може робити помилки, можуть бути скандали, але вона вже ваша, ви співаєте її пісні, ходите в її символіці, ви хочете, щоб вона вийшла у фінал і перемогла, – каже РБК-Україна міністр оборони Олексій Резніков, дорогою на чергову, 11-ту зустріч "Рамштайнівської групи" щодо підтримки України.

Рік тому, коли союзники України вперше зібралися у Рамштайні, ситуація виглядала інакше. Про "перемогу України над російськими агресорами" західні союзники вже говорили публічно, але з великою обережністю. Вже з'явилися перші анонси про поставки гаубиць західного виробництва, але "Леопарди" або "Патріоти" виглядали мрією, що навряд реалізується.

Українці в масі своїй і зараз незадоволені обсягом та темпами західної допомоги, але об'єктивно досягнутий за рік прогрес величезний. За словами Резнікова, зараз вирішені вже всі принципові питання щодо видів зброї, за винятком літаків. Але і цей пункт, каже міністр, теж буде закрито .

Захід після довгих сумнівів повірив у можливість перемоги України. Хоча її умови та перспективи оцінюються по-різному – дуже багато залежить від майбутнього весняного контрнаступу .

РБК-Україна поговорила з українськими та західними топ-чиновниками, щоб відтворити картину того, як Україна пройшла шлях від "Джавелінів" і "Стінгерів" до сучасних танків і ППО, чому цей шлях був таким проблемним, яку роль у процесі відіграли США, Велика Британія, Польща, Німеччина та інші країни і чому підтримка України цивілізованим світом буде тривати й далі.

До вторгнення

Перша за багато років серйозна ескалація біля українських кордонів розпочалася понад два роки тому, у березні 2021-го. Тоді різко зросла кількість бойових зіткнень на Донбасі, а Росія почала методично перекидати до кордону свої війська. У результаті Володимир Путін отримав спочатку телефонну розмову з Джо Байденом, після чого РФ заявила про відведення військ, а влітку – й особисту зустріч з американським президентом у Женеві.

Напруга помітно знизилася, приблизно до жовтня 2021-го. Росія знову стягувала до кордону війська, західні розвідки почали повідомляти про реальні плани Росії розпочати масштабне вторгнення в Україну, у медіа почали з'являтися відповідні "зливи" та навіть карти майбутнього наступу. Паралельно Росія намагалася вибити в України та Заходу безліч наперед нереальних поступок, називаючи їх "гарантіями безпеки".

У розпал цих подій, 4 листопада 2021-го, Олексія Резнікова було призначено міністром оборони і незабаром він прилетів з візитом до США.

– Безумовно, ми вже просили Stinger та просили збільшити кількість Javelin, британці зрештою нам стали давати NLAW. Якщо ви оціните весь перелік зброї, за якою вже йшла позитивна реакція, то це вся зброя для ведення коротких боїв на дистанції в кілька кілометрів… Це моя міркування, що якщо нам давали такий вид зброї, то нас готували до партизанської війни. Вони розуміли, що якусь частину України буде захоплено, а далі черговий раунд переговорів, умиротворення агресора, аж до чергових анексій територій, – згадує Резніков.

Український військовий із "Стінгером" (фото: censor.net)

Західні країни тоді загалом вкрай скептично оцінювали можливість України протистояти російській армії. За багатьма повідомленнями, передові розвідки світу давали 2-3 дні на захоплення окупантами Києва. У таких умовах озброювати майбутніх українських партизанів було цілком резонним кроком.

Втім, були й країни, які вірили в Україну, зокрема Польща.

Після помітного охолодження стосунків у другій половині 2010-х Київ та Варшава до 2022-го знову вважалися друзями. Співрозмовники РБК-Україна і в українській, і в польській владі розповідають, що знаковою стала зустріч Володимира Зеленського та Анджея Дуди, яка відбулася 20 січня 2022-го у резиденції польського президента у містечку Вісла – тоді між двома главами держав встановилися не лише робочі, а і теплі особисті стосунки.

– До війни ми думали так: у національному інтересі Польщі – щоб Україна захистилася від Росії. Падіння України означає для нас війну. Щоб захищатися, Україні потрібна зброя. І наша мета була змусити Захід цю зброю передати. Ще в жовтні-листопаді 2021-го багато говорилося про якийсь договір між США та РФ щодо України, Східної Європи. Дуда тоді переконав Байдена, що треба збільшити кількість сил США у Східній Європі. І що з Росією не треба домовлятися, для них це нічого не означає. Росію треба змусити зрозуміти, що вторгнення в Україну означає криваву війну, – згадує Якуб Кумох, польський дипломат, який тоді очолював Бюро міжнародної політики у Канцелярії президента Польщі (аналог українського Офісу президента).

Ще одна важлива зустріч відбулася 8 лютого у Берліні. Олаф Шольц приймав у себе Анджея Дуду та Еммануеля Макрона у рамках саміту "Веймарського трикутника". За інформацією РБК-Україна, польська сторона дуже побоювалася, що Захід намагатиметься змусити Україну піти на умови Росії. Дуда ж намагався переконати Шольца та Макрона, що Україна чинитиме опір Росії, що він якраз зустрічався із Зеленським, і що він переконаний, що ця війна не буде такою, як думають росіяни.

"У мене таке враження, що тоді Макрон та Шольц на Дуду подивилися просто як на романтика, який не розуміє, про що говорить, не розуміє реальність, навіть нічого йому не відповіли. Вони справді вірили, що Росія непереможна", – розповідає РБК- Україна один із учасників тієї зустрічі.

Тоді Німеччина та Франція намагалися ухвалити з Польщею спільну декларацію, щоб Україна повністю виконала "мінські угоди". Дуда сказав, що Мінські угоди – це іграшка для Путіна, а сам Путін не має наміру їх виконувати (пізніше це відкрито визнав екс-куратор "українського напрямку" у Кремлі Владислав Сурков).

Поляки тоді вирішили, що нічого не підписуватимуть без згоди української сторони. Фотографію проекту відкоригованої, більш нейтральної декларації навіть переслали на Банкову та отримали від неї "добро" – поляки не хотіли, щоб у Києві склалося враження, що за його спиною Варшава грає в якісь ігри. "Коротше кажучи, ми своїх друзів не кидаємо", – каже співрозмовник РБК-Україна.

Вторгнення почалося

Жодні декларації та переговори російське вторгнення не зупинили.

Із самого ранку 24 лютого 2022 року Володимиру Зеленському почали дзвонити західні колеги. О 6:21 ранку за київським часом зателефонував Джозеф Байден. Крім нього, у перший день війни Зеленському зателефонували Борис Джонсон, Олаф Шольц, Еммануель Макрон, Реджеп Ердоган, Шарль Мішель, австрійський канцлер Карл Негаммер, прем'єр-міністр Швеції Магдалена Андерссон. Наступного дня відбулося вже 11 телефонних дзвінків, 26 лютого – вже 18. І це не рахуючи численних розмов у загальнодоступних месенджерах.

Зеленський мав універсальний перелік запитів до співрозмовників: зброя, санкції, закриття неба, гуманітарна допомога. Загальна тональність відповідей – співчуття Україні, змішане зі скептицизмом щодо наших можливостей.

– Головне, про що думали тоді наші партнери: ми таки боремося, чим нам допомогти? Боєприпаси. Боєприпаси та радянська техніка. Усі міркували про танки Т-72, про БМП-1, у кращому разі, кулемети, автомати, патрони та снаряди для артилерії калібру 152 і 122. І Javelin, NLAW, Stinger, тобто, знову ж таки – ПТРК і ПЗРК, щоб боротися з танками та з вертольотами на коротких дистанціях. Будь-які наші запити "Дайте щось більш серйозне", вони не сприймалися, – згадує свої тодішні розмови із західними колегами Резніков.

За його словами, тоді військове керівництво України вважало, що має достатню кількість артилерії та танків. Але незабаром стала очевидною ключова проблема – відсутність достатньої кількості снарядів необхідних калібрів. У середині березня Резніков разом зі своїм заступником Володимиром Гавриловим обговорювали можливість отримання необхідної кількості снарядів за тогочасної інтенсивності бойових дій.

"Хаймарс" (фото: Getty Images)

Виявилося, що дружні країни Східної Європи на місяць можуть виробити максимум 50 тисяч снарядів. А Україна тоді вистрілювала по 20-30 тисяч на день (для порівняння – росіяни тоді "насипали" на наші позиції не менше 60 тисяч різних снарядів на добу). У результаті всі місячні виробничі потужності східноєвропейських союзників Україна витратила б за 2-3 дні.

– Ми вийшли на те, що нам треба шукати альтернативне, несподіване рішення, а саме: переходити на західні системи, бо запасів до них набагато більше, – каже Резніков.

З цією метою він вирушив до Лондона, на зустріч із британським колегою Беном Воллесом та його командою.

– Я говорю: я пропоную змінити філософію допомоги нам. Вони кажуть: що ти маєш на увазі? Я запропонував: "Давайте ми розпочнемо вже тренінгові курси для наших артилеристів на калібрі 155 міліметрів". Вони всі спантеличились, кажуть: "У сенсі? Що ти маєш на увазі?". Я говорю: "Ви все одно прийдете до рішення перевести нас на 155-й, тому що 152-й закінчиться на складах скрізь, а можливість його виробляти буде спізнюватися кратно потребам ведення бойових дій. А 155-й у вас є". Вони відповіли, що це забере час, а я говорю: "Нічого. Воно, може, час і забере, але вже завтра до цього прийдемо – якщо ви за", – згадує Резніков.

Паралельно до цієї ідеї почали підключати і американців. Всі співрозмовники РБК-Україна підтверджують: без рішення Вашингтона решта країн Заходу завжди обережні. Зате якщо американці дають добро щодо якогось виду озброєнь – це відкриває шлях до постачання аналогічної зброї та техніки з усього західного світу.

Крім власне політичного рішення щодо постачання західної зброї, було важливо й оперативно вибудувати логістику його доставки в Україну. Тут з ініціативою одразу виступив Дуда.

– Я говорив у Вашингтоні, що ми здатні стати "Пакистаном" цієї війни (йдеться про використання Пакистану як тилу американських військ під час війни в Афганістані, – ред.). Звичайно, сама Польща стільки необхідної зброї ніколи не матиме, але ми можемо надати територію. Але американці до кінця не вірили, що українська армія зможе захистити країну. Думаю, приблизно на другий тиждень війни вони зрозуміли свою помилку. За кілька днів ми отримали запит від американців: покажіть нам, яке місто та яке місце. Керівництво країни тоді ухвалює рішення, відкривається Жешув, – каже Якуб Кумох.

Зараз це польське місто з прилеглим аеропортом – головний хаб постачання західної зброї в Україну, зі зрозумілих причин його іноді називають "найнебезпечнішим місцем у Польщі" – тому регіон прикриває потужна система ППО. До речі, за весь час повномасштабної війни в Жешуві не було жодного протесту проти того, що місто перетворилося на ключовий логістичний центр війни і, отже, наражається на реальну небезпеку.

Але не завжди навіть непогані і цілком, здавалося б, реалізовувані ідеї України та союзників на тому етапі закінчувалися успіхом. Наприклад, нічого не вийшло з ідеї передати Україні польські МІГи, про що багато говорилося на початку великої війни.

– У перші тижні нам українці почали говорити про МІГи. Ми, звичайно, не проти, але Польща є членом НАТО, і нам треба було це узгодити. США сказали, що не підтримують цю ідею, тому що з військової точки зору сенсу в цьому немає – але ви можете їх передати, якщо хочете. А українцям американці говорили протилежне: нічого проти не мають, але це суверенне рішення Польщі. Нас це поставило у незручну ситуацію. Нам кажуть не давати, а іншим кажуть, що ми цього не хочемо. І ми тоді пішли на крок, який багато змінив – самі запропонували передати МІГи на базу в Рамштайні (американська авіабаза в Німеччині, - ред.), ми перекинули м'яч на інший бік майданчика. Тоді не вийшло. Але те, що вже сьогодні Україна отримує МІГи – це продукт тодішнього часу та переговорів. Ми якось зрозуміли, що у випадку постачання зброї ні в кого не треба питати, чи можемо ми це зробити. Потрібно просто робити своє. Через кілька місяців таку ж політику ми застосували у випадку танків "Леопард", – каже співрозмовник РБК-Україна в польській владі.

Переламний момент

Переламними стали 20 числа квітня минулого року. 20 квітня міністр оборони США Ллойд Остін анонсував першу "рамштайнівську" зустріч союзників України, що відбулася 26 квітня, почали з'являтися анонси поставок в Україну західних гаубиць, 24 квітня до Києва приїхали Остін та держсекретар США Ентоні Блінкен. За оцінками співрозмовників РБК-Україна в українській владі, цей візит став знаковим – тоді американським топ-чиновникам наживо, а не по телефону чи відеозв'язку, презентували повну та підкріплену конкретними цифрами картинку потреб України у зброї.

Установка ППО Patriot (фото: Getty Images)

Поява в Україні американо-британських гаубиць М777 відкрила дорогу поставкам інших озброєнь аналогічного класу: польським "Крабам", французьким "Цезарям", німецьким Panzerhaubitze.

Це означало якісний перехід від партизанської зброї до озброєнь для конвенційної війни. Захід нарешті повірив в Україну.

Цей перехід не був результатом якоїсь окремої розмови чи зустрічі. Рішення дозрівало кілька тижнів і нарешті визріло. Дві головні причини: Захід побачив, що Україна не тільки встояла, а й може успішно відтісняти агресорів (на той момент російські війська вже пішли з Київщини, Чернігівщини та Сумщини), і побачив звірства, скоєні окупантами в Бучі, Ірпені та на інших деокупованих територіях .

За словами співрозмовника РБК-Україна в українській владі, події в Бучі стали для Заходу чимось на кшталт катастрофи Боїнга MH-17 влітку 2014-го – Європа та світ "прокинулися".

– Загалом є чітка закономірність: чим сильніший опір, чим більше успіхів, тим більше допомоги, – каже співрозмовник.

У результаті Україна отримала другий геймчейнджер у цій війні: Хаймарси та МЛРС М270, про які спочатку говорили як про щось абсолютно неможливе.

– Все нове – "impossible", – говорить Резніков. І продовжує: на кожне "ні" сьогодні, ми отримуємо "так" – умовно завтра.

Західні танки Україна просила ще з весни 2022-го. Основний аргумент був таким же, як і у випадку з артилерією: справа не стільки в техніці як такій, а в боєприпасах для неї. Радянський 125-й танковий калібр теж почав закінчуватися.

Тоді до Одеси приїхала німецька міністр оборони Крістіна Ламбрехт. Рєзніков запитав у неї: чи можна організувати навчальні курси для наших танкістів, звісно, на "Леопардах". Попередньо він отримав згоду від іспанського міністра оборони Маргарити Роблес – та сказала, що в Латвії вже є десяток іспанських "Леопардів", латвійський міністр Артіс Пабрікс був готовий надати полігони та інструкторів. Потрібна була лише згода Німеччини.

Але Ламбрехт відповіла, що згода на навчання припускатиме зобов'язання Німеччини надати Україні самі "Леопарди". Рєзніков запевнив, що готовий підписати окремий документ про те, що жодних зобов'язань після навчань Німеччина не братиме. Ламбрехт поїхала до Берліна думати. Паралельно йшли переговори з поляками та французами про їхні танки: було зрозуміло, що німці не хочуть бути першими, хто надасть таку техніку Україні.

– Німеччина – це країна пацифістів, яка стала такою після Другої світової, після Нюрнберзького процесу, і для них це складне рішення. Ми розуміємо. Ми говорили: дайте трохи "Абрамсів", "Челленджерів", покажіть, що країни НАТО, в принципі, готові дати танки. І тоді Дуда сказав, що готовий віддати нам "Леопарди", а Макрон – АМХ-10, а тоді британці погодилися дати "Челленджери", а американці - "Абрамси".

Голова об'єднаного комітету начальників штабів армії США Марк Міллі, міністр оборони США Ллойд Остін та міністр оборони України Олексій Резніков (фото: Getty Images)

Поки Німеччина думала, міністр оборони країни змінився – місце Ламбрехт зайняв Борис Пісторіус, призначений 19 січня цього року.

– На одному з "Рамштайнів" ми запропонували танковий кава-брейк. Залишилось 15-16 країн. Вже був Пісторіус, два дні як міністр. Він залишився. Тоді він сказав, що щодо "Леопардів" немає політичного рішення. Бен Уоллес запропонував: ми ж на "Челленджерах" українців навчатимемо на німецьких полігонах, давайте заразом і на "Леопардах" тоді. Борис Пісторіус каже: навчання – ну, я не бачу проблем, давайте… Я запропонував сказати про цю пресі, ми сказали. І я пам'ятаю, наприкінці того "Рамштайну", я у своїй заключній промові кажу: дякую за продуктивний день, і мені здається, я вже чую, як у залі гарчать "Леопарди". Всі посміхнулися, всі все зрозуміли – і дивляться на Пісторіуса. І за кілька днів була заява Шольца, що вони вже дають нам танки, – згадує Резніков.

Загалом у першій фазі повномасштабної війни Німеччина відрізнялася особливою інертністю. Європейські співрозмовники РБК-Україна запевняють: Берлін був просто шокований тим, що багато країн, насамперед, Польща і три балтійські держави з перших днів почали самостійно надавати Україні всіляку допомогу – і ніхто не питав у Німеччини "дозволу". Ймовірно, така активність і стала одним із факторів того, що Берлін нарешті заворушився.

Ще один чинник – активність української дипломатії, зокрема посла в Берліні Андрія Мельника, який часто діяв на межі, а то й за межею фолу. Але у результаті цей підхід спрацював.

– 26 лютого уряд ФРН ухвалив епохальне рішення надати нам 500 переносних зенітних комплексів Stinger та тисячу протитанкових ракет Panzerfaust. Так от, коли я прийшов до міністра оборони пані Ламбрехт наступного тижня після промови канцлера Шольца про "зміну епох", то почув приблизно таке: "Хлопці, ми вам віддали все, що могли". Я був реально в шоці. Як це? Адже ми мали свої дані, від інсайдерів у Бундесвері, а також у лавах партії ХДС, представники якої очолювали оборонне відомство в попередні роки. Повірте, ми знали, що де знаходиться у Бундесвері не гірше, ніж пані Ламбрехт чи пан Пісторіус, – розповідав Мельник в інтерв'ю РБК-Україна .

Вражаюча обізнаність України про те, яку зброю мають західні країни, і де саме вона знаходиться, нерідко ставила союзників у глухий кут. І не давала їм змоги викрутитися.

Крім того, Україні дуже пощастило з тим, що Велику Британію у ключовій фазі повномасштабної війни очолював Борис Джонсон. По суті він став головним мотором міжнародної коаліції на підтримку України на топовому рівні. І ще до лютневого вторгнення він був одним із небагатьох світових лідерів, хто публічно вірив у здатність України чинити опір і попереджав, що війна не піде так, як запланували у Кремлі.

На відміну від поширеної в Україні думки, Резніков вважає, що велику роль у західному альянсі відіграв і Еммануель Макрон.

– На зустрічі з паном Макроном я побачив, що він дуже заряджений, і я побачив особисту прив'язку до нашого президента. Президент Макрон колись зробив нестандартний крок: він провів зустріч ще з кандидатом у президенти Володимиром Зеленським (у квітні 2019-го, – ред.). І вгадав. Тоді він став відчувати, що в Україні з'являється цікава політична особистість і став дивитися на це зі своєї позиції як амбітного лідера із глобальними амбіціями. Тому він хоче допомогти президенту Зеленському бути успішним – тобто Франція хоче допомогти Україні, – каже Резніков.

Захід з нами

Як довго західна підтримка України залишатиметься на нинішньому рівні? Це питання постійно порушується у світових медіа. І щоразу на нього звучить стандартна офіційна відповідь: "стільки, скільки буде потрібно".

Танк "Леопард" (фото: Getty Images)

Цілком очевидно, що поляки, естонці, латиші та литовці справді будуть з Україною до самого кінця, яким би він не був. Але визначальною завжди була, є і буде позиція Вашингтона, де поступово набирає хід президентська кампанія. І в демократичному, і особливо в республіканському таборі звучать голоси тих, хто вважає, що США надто вже втягнулися в "українську війну". Але в цьому є і плюс – саме через таке залучення будь-якій американській адміністрації буде складно здати назад. Тим більше, бути на боці переможців – дуже важлива риса американського менталітету.

– Якби дійшло до того, що хтось із західноєвропейських країн відмовився допомагати Україні, вся Східна Європа ментально відійшла б повністю до США, бо американці працюють, і ми це бачимо. А для нас зараз найважливіше саме безпека. Росії треба показати місце, вона має зазнати принизливої поразки, якщо цього не зробити, вона загрожуватиме вам років через п'ять, десять, двадцять, вибере іншу тактику – напад, наприклад на Польщу чи будь-яку іншу країну. Ми намагаємось переконати всіх наших союзників, що ця перемога можлива. Підтримка Заходу не є вічною – це вірно, але й РФ не вічна, ВВП Заходу і ВВП РФ неспівставні. Росія має жити у переконанні, що Захід ніколи не відійде від підтримки України. Ключове питання – навіть не підтримка Західної Європи, а підтримка саме США, Британії та Польщі. На мою думку, США не перестануть підтримувати Україну, тому що вони вже зазнали поразки в Афганістані, жодна адміністрація не дозволить собі зазнати поразки ще й в Україні. У США все одно є кошти вести війну, гроші на війну зрештою опиняються в руках американського ВПК. І військовий сектор розуміє, що з Росією потрібно лише так говорити, – упевнений Якуб Кумох.

Демократичність західних союзників України нерідко є їхньою вразливістю. Росія давно навчилася використовувати права і свободи людини, священні для Заходу, проти самого Заходу. Але за повномасштабної російсько-української війни демократія однозначно зіграла на руку Україні. Київ швидко знайшов правильний підхід – якщо не виходить одразу ж домовитися із західними політиками, отже, треба апелювати до західних медіа та безпосередньо – до суспільства. А вже виборці, знизу нагору, починають тиснути на свою владу і спонукати її до правильних рішень. Приміром, навесні 2022-го правляча Соціал-демократична партія Німеччини зазнала низки болючих поразок на місцевих виборах – дуже ймовірно, таким чином німецькі виборці передали їй сигнал: вони незадоволені лінією, яку Берлін обрав у російсько-українській війні.

– Ви щиро не любите, якщо не ненавидите "команду" суперників (в даному контексті – Росію, ред.). І, можливо, навіть важливіша емоція не фанів нашої команди, а тих, хто хоче поразки іншої команди. Це на рівні пересічних людей. А політики зчитують цей сигнал, – каже Резніков.