Як росіяни руйнували села та людські долі. Репортаж з Херсонської області

Після того, як ЗСУ звільнили Херсон, ворог ледь не щодня обстрілює місто та правобережну частину області, тероризуючи місцевих жителів. Журналіст та засновниця волонтерської організації VATRA Анастасія Рокитна побувала в деокупованих селах Херсонщини. Детальніше про те, що вона там побачила – у репортажі РБК-Україна.

Херсонська область, а точніше її правий берег, видихнула після місяців окупації російською армією. Перебуваючи на українських землях, росіяни кошмарили людей та знищували те, що ті створювали роками. А тікаючи, залишили "пам’ять" про себе, замінував все, що можна.

Села звільненої Херсонщини повертаються до життя, хоч це й зовсім непросто. Дикі, випалені сонцем і ударами артилерії південні степи, пахнуть порохом та солярним вихлопом. Дим від імітаційних зарядів став перед очима.

– Це навчання, – повертає до реальності водій нашого автомобіля.

– Зрозуміла, – повернулась я після миттєвого спогаду про Донбас.

Сьогодні ми їдемо Херсонщиною, яка ще два місяці тому буквально потерпала від навали ворожої техніки та солдат. Дорога з Миколаєва до Херсону дев’ять місяців була закрита через бойові дії. З 11 листопада ситуація змінилась, прапор України повернувся на своє місце. Збройні сили звільнили частину регіону від російської орди.

Село Бобровий Кут, куди ми й їдемо, було крайньою точкою мапи окупованої Херсонської області, яка проходила рівно по межі річки Інгулець. Рухаємося обережно по дорозі тільки там, де є сліди від машин. Бо окупанти, коли покидали область, крім розграбованих та спалених будинків, залишили заміновані шляхи, лісопосадки і навіть річку.

– Наш один пішов до річки, щось там хотів подивитись. Підірвався. Ми всі чули. Добре хоч живий, – розповідає місцевий житель Сергій.

Чоловік пробув всі місяці окупації в селі. Говорить, ставлення росіян до населення було дивне. Спочатку вони запитували людей, чи ніхто їх не ображав тут до "звільнення". А потім самі почали "робити жахи" людям, грабуючи будинки та стріляючи над головою, якщо хтось відмовлявся співпрацювати.

Родина, яка живе по сусідству з Сергієм, відчула на собі, як це говорити окупантам "ні".

– В той день вдома була я, мій син та два онуки. Росіяни прийшли з вимогою, щоб ми віддали їм автомобіль. Ми відмовились. Вони почали стріляти в повітря з автомата, кричати. Потім забрали старшого онука та сина "на підвал". Казали, що не відпустять, поки автомобіль не віддамо, – розповіла місцева жителька Катерина, сльози підступали до її очей.

Родині все ж довелось попрощатись з авто, заради двох близьких людей.

Менший з онуків – Ванька – все це бачив на власні очі. У свої 9 років хлопчик пройшов окупацію, бачив звірства російської армії, а зараз, здається, до кожного незнайомця ставиться з підозрою. Погляд з-під лоба, стиснуті в кулачок долоньки. Він не хотів з нами говорити, все мовчав, ховаючись за спідницею бабусі та слухав її розповіді. Росіяни забрали безтурботне дитинство у маленького Івана, навіть не знаючи його ім’я.

– Він, коли чує звуки літака, одразу біжить в хату з криками, що треба спускатись у підвал. Я йому кажу, що вже все добре, це наші. А він все ніяк не може звикнути, – поділилась Катерина.

Іван – не одна дитина в селі, якій довелось бути тут всі місяці окупації. Вулицею вище живе багатодітна сім’я. Батькам доводилось ховати своїх п’ятьох дітей від російських солдатів. Вони рідко виходили на вулицю. Частіше бачили стіни підвалу, ніж своєї кімнати. Маленьку Оксану як найменшу берегли більше від усіх. Вона, як і Ванька, не хотіла з нами говорити.

– Не було куди їхати. Ми вирішили бути вдома, тут хоч є де жити, – відповідає бабуся маленької.

Всі, хто тут залишились, говорять, що їх ніде не чекали. Але вони ще не знають, як це "пересиджування в окупації" відіб’ється на подальшому житті їхніх дітей.

Попри всі жахи, сонячні промені все ж пробиваються в звільнене від російської навали село. До Бобрового Кута повертається життя: волонтери привозять продукти, ремонтують дахи будинків та парканів. Люди частіше виходять на вулицю, хоч звичка говорити пошепки залишається.

Кращого вимагають самі дороги, які ведуть до села. Марсіанська поверхня асфальту, здається, такою була і до повномасштабної війни. Цими дорогами ми тарахкотимо далі, зупиняючись в селі Калинівське, яке розташоване трохи далі від Бобрового Кута.

Бачимо, як на залишках дитмайданчику, в який влучив снаряд важкої зброї, сидять діти з батьками. Дахи більшості будівель знесені, є стерті "під нуль" хати. Дає про себе знати артилерійська робота ворога.

Проїджаючи трохи далі, бачимо чоловіка, який пиляє гілки дерева. За ним – будинок, в якому колись жили люди. Перед будинком – перевернутий розбитий автомобіль.

– То вони його розстріляли. Ми відтягли сюди, щоб на дорозі не валявся. Вони не одну таку машину розстріляли, – ділиться з нами місцевий житель Іван.

Розповідаючи про жахи окупації, чоловік починає плакати. Його дружина померла якраз перед вторгненням росіян. Потім окупація, грабунки, життя в напів цілій хаті та "розваги" солдатів. Каже, що росіяни, наприклад, могли збирати групи людей і ставити на коліна, бо "просто їм це подобалось". Або катувати, бо місцеві, як і у Бобровому Куті, не хотіли співпрацювати.

– Брали на "підвали" чоловіків. Ті потім повертались побиті. Це в кращому випадку. Вони їм ще пласкогубцями нігті зривали. Забирали туди, до себе, за те, що "побачили щось підозріле". Або за слова, що Херсон – це Україна, – згадує чоловік.

Іван досі наляканий, дивиться в очі і запитує, чи не прийдуть вони знову. Навіть ті, хто раніше були за "братній народ", тут зрозуміли, хто свій, а хто ворог. Після окупантів в селі досі немає світла, частково газу та опалення. Але головне, що не в Росії, додають люди.

Сьогодні до них приїхали волонтери, які роздавали гуманітарну допомогу. Мобільного зв’язку не було, щоб подзвонити сусідам. Люди почали просто ходити по хатах один одного, гукаючи їх встигнути взяти й собі продуктовий набір.

Спільне горе об’єднало всіх. Люди між собою привітні, турбуються один про одного. Замість "Доброго вечора" обміняюються словами: "Слава Україні/Героям Слава" та все повторюють: "Бережіть себе". В захованому серед степів селі місцеві знають, що потрібно триматись разом.

До своїх будинків вже активно повертаються ті, хто встиг евакуюватися до приходу росіян. Хоча частіше від усього місцевим тут немає куди їхати. Більшість будинків розграбовані та розбиті. Школи, дитячі садочки та будинки культури – з пробитими від снарядів стінами.

– Але головне, що вдома, - кажуть ті, що повертаються, беручи себе в руки та лікуючи зґвалтовані долі після російського панування.

Область ще довго буде оговтуватись від окупації. Ще тривають бойові дії в іншій частині регіону, звідки росіян поки не вдалось вибити. Але поступово Херсонщина ремонтується та відновлюється. Місцеві сподіваються, що більше в їхніх хатах не буде окупантів. І українська армія їх у цьому запевняє, видавлюючи ворога з нашої країни.

Усі, хто бажають підтримати ініціативу волонтерів VATRA та допомогти військовим і цивільним на звільнених територіях, долучайтесь фінансово.

Реквізити:

Моно - 5375411506472781 (Анастасія Рокитна)

PayPal: a.rokytna@gmail.com

ГО Ватра UA173052990000026008015024247