Якими були перші тижні повномасштабного наступу РФ у Миколаєві, про що згадують ключові особи оборони міста, що відчувають городяни і як місто вистояло – нижче в репортажі РБК-Україна.
Трохи більше року тому, коли в Україні почалася велика війна з російськими окупантами, південне місто Миколаїв практично відразу стало прифронтовим. Росіяни швидко захопили Херсон і планували йти на Одесу, виділивши на захоплення Миколаєва кілька днів. Але військові та місцеві жителі не дали цим планам справдитися. Те, що мало стати переможним маршем для росіян, перетворилося на довгу і виснажливу битву, в якій вони загрузли і в результаті змушені були відійти, а потім залишити і Херсон.
Миколаїв зустрічає сонцем та незвичайною навіть для півдня березневою спекою. Сильний вітер, що не вщухає ні на секунду, не здається холоднішим – швидше набридливим. Поїзд приїжджає о сьомій ранку, люди виходять на перон і розходяться по району – хто в таксі, хто пішки.
Місто прокидається поступово. Спочатку вулиці, залиті сонцем, порожні, але вже до полудня наповнюються людьми. Магазини гучно відкривають ролети, у кав'ярнях з'являються перші відвідувачі. Про те, що відбувалося в Миколаєві останній рік, нагадує фанера замість вітрин, розстріляні фасади будинків та мітки від снарядів на асфальті у вигляді сонця.
– Ось що-що, а кав'ярні не переставали працювати за цей рік взагалі. Буквально вчора обстріл, вибухи, тривоги, сьогодні – свіжа кава, – каже наш колега, місцевий журналіст Тарас, який супроводжує нас.
Трохи більше року тому, коли росіяни почали повномасштабний наступ, Миколаїв наїжачився і похмурнів, у березні пішов сніг, тривожні сирени лунали через вуличні динаміки по кілька разів на день, проспекти пустіли, але кав'ярні, хай і на виніс, продовжували працювати, а де-не-де можна було знайти свіжу випічку.
У нас зустріч із генерал-майором Дмитром Марченком. У перші тижні великої війни під його командуванням місто вдалося врятувати від кругової облоги та окупації. Генерал зустрічає нас на блокпосту, дає команду військовим – ми заходимо до миколаївського "урядового" кварталу.
Велика війна застала генерала у Києві. Як і всі він прокинувся від вибухів, рюкзак із речами був готовий заздалегідь.
– Не відкрию вам секрету, якщо скажу, що всі військові, які з 2014 року воювали, розуміли, що цей конфлікт заморожений. Ми розуміли, що рано чи пізно будуть бої, яких ми не бачили. Ми були готові до цього, і це настало.
Окупанти вже активно рухалися до Херсона, у Марченка розривався телефон – йому писали його колеги, місцеві, знайомі та питали, що робити. "Опір буде якийсь?". Генерал не знав. У цей же час на підході до Херсона місцеві виходили до росіян, зупиняли танки, кричали на них, лаялися та сперечалися.
– Я написав заступнику Залужного, кажу: "Жень, давай я поїду, можу чимось допомогти". І о 12-й ночі я виїхав з Києва, о 4-й ранку вже був у Миколаєві. Дорогою заїхав до батьків, вони у Вознесенську живуть. Вони були шоковані, казали: "Куди ти лізеш?" Але в мене батько військовий, особливо запитань не було.
У перші дні великої війни Миколаїв спав. В області на той час не облаштували жодного блокпоста, у місті тим більше. "Заходь і бери", – каже генерал і розводить руками. Приїхавши до міста, Марченко проїхався військовими частинами, дізнався, що місцеве командування вирішило тримати "кругову оборону частини", розлютився і зателефонував радниці Кіма Ользі Малярчук.
З Малярчук ми зустрічаємося біля штабу ОВА і йдемо гуляти на набережну. Сьогодні вона галаслива та тепла, у водній гладі Інгула відбивається блакитне, бездоганно чисте небо. Діти катаються на самокатах, поки батьки сидять на лавках та їдять перше із зими морозиво у ріжках. У такій атмосфері той лютий, здається, був років десять тому – доки не обертаєшся на Соборну площу та не бачиш продірявлену будівлю ОДА.
Ольга розповідає, що напередодні вторгнення її попередили – ранок буде гучним. Але до війни складно підготуватись емоційно.
– Коли почалися вибухи, я взяла себе в руки, розбудила сина, сказала – маєш 15 хвилин, збирайся. Зробила йому сніданок, зібрала його та собаку, передала сестрі. Потім не витримала, заїхала додому і розплакалася.
На той час у штабі ОДА збиралися чиновники під керівництвом Віталія Кіма. Усі ті, хто там був і з ким нам вдалося поспілкуватися, називають атмосферу перших зборів напруженою, але зібраною. Голова ОДА, яка пізніше стала обласною військовою адміністрацією, відразу сказав, що не тримає нікого зі своїх колег. "Битимемося", – додав Віталій Кім. 90% працівників адміністрації залишились на місцях.
– ОДА фактично перетворилася на штаб-квартиру, – згадує Ольга, – ми там жили, бо працювали 24/7. Я й досі не уявляю, як можна було так довго не спати. Я спочатку їла батончики, потім підсіла на Red Bull. Ми думали, що у нас є невеликий запас у часі, а вони так швидко захопили Херсон – ми зрозуміли, що часу немає зовсім. Відразу почали волонтерами "шерстити".
Поки одні збирали волонтерів, інші мобілізували військових. 27 лютого, за три дні після початку вторгнення, у Миколаєві з'явився комендант і Марченко попросив у нього план оборони міста.
- Я питаю – де план, а він каже: "Я ще не склеїв карту". Я психанув, у мене була карта автомобільних доріг, поділив її на чотири частини, розумів, що у нас є чотири підрозділи, які можуть чинити опір. Визначив хто де знаходиться. І закрутився механізм.
Цього ж дня до міста приїхав нардеп, секретар комітету з нацбезпеки Верховної Ради Роман Костенко. Йому пощастило – встиг за день до того, як у село Себине, що знаходиться біля київської траси, зайшли російські танки.
– Роман мені дуже допоміг, він спецназівець. Має позивний "Грім", бо любить, коли все вибухає, – іронізує Марченко.
Почувши свій позивний, Костенко посміхається. 27 лютого, каже він, рахунок уже йшов на години, коли визначалася доля Миколаєва. Дорогою до міста нардеп зателефонував своєму колезі – високопоставленому військовому, запитав про перспективи. Той сказав, що "Південь втрачено".
— Коли я їхав туди, я думав, що це буде останній бій. Ніхто звідти йти не збирався. Про майбутнє мало хто думав – було бажання завдати максимальних втрат, утримати ворога та дати нашим підготуватися.
Про це говорить і голова ОВА Віталій Кім. У його кабінеті висять прапори, плакати з фразою "Доброго вечора, ми з України", на полицях стоять книги, зокрема китайських філософів. Кім просить дозволу перериватись на обід.
– Я переглядав перші відео та не міг зрозуміти, звідки бралися сили. Мій тато загинув на тренуванні у 52 роки – він був молодим, здоровим, і його раз і не стало. Тому рішення було просте – коли почалася повномасштабна війна, я подумав – усі ми помремо, різниця в тому як.
Нестача інформації – найстрашніше у перші дні, зізнається голова ОВА. Стало простіше, коли команда вирішила, що боротиметься до останнього. "Ми навіть шукали цю бійку, – додає Кім. – Коли вступаєш у бій, стає легше".
Віталій Кім (фото: Тарас Леонтян/РБК-Україна)
Щоб люди не перебували в інформаційному вакуумі, Кім почав записувати щоденні відео, повідомляючи обстановку. Його манера висміювати росіян і триматися невимушено одразу сподобалася миколаївцям – так ворог перестав лякати і почав злити.
Росіяни, побачивши, що миколаївці не злякалися наступу, почали активно використовувати ІПСО. У перші дні кількість кинутого на дезінформацію ресурсу вражала, каже радниця Кіма Вікторія Олійник. Росіяни були скрізь – у соціальних мережах, у месенджерах, телефонних дзвінках. Безліч людей щогодини дзвонили всім – починаючи від чиновників різної величини, депутатів, закінчуючи журналістами.
– У мене в день могло бути 200 дзвінків, а перші два тижні мені дзвонили: "А де взяти одяг для ТРО?", "Де волонтерський штаб?", "А як запалити світло на "Евісі" (спортивний стадіон – ред.) ?". А я знаю, хто це? Коли тричі почула: "Мені в Нацраді дали ваш номер", я зрозуміла, що це їхня легенда. Це ж який ресурс був витрачений, скільки грошей росіяни в це вклали!
Поки в Миколаєві збиралися військові, ділили мапи на частини і вирішували, як дати росіянам бій, місцеві жителі, переживши перший шок ракетних ударів, знявши гроші з банкоматів, що ще працюють, і домовившись із собою, вийшли на вулиці – хто з лопатами, а хто з рушницею . Люди допомагали рити траншеї біля під'їздів до міста, годували військових бутербродами та постачали на блокпости сотні пляшок із коктейлями Молотова.
– Для мене Миколаїв став містом героїв. Коли були в БОФі (Будинок офіцерів флоту – ред.), коли робили барикади, коли працювали одним механізмом… Я колись під'їхала до БОФу, навіть бездомні пляшки туди несли. Там були сім'ями – від маленьких до старих, – згадує Малярчук.
Місцева журналістка Марія згадує, як поїхала до Будинку офіцерів флоту з колегами 25 лютого. Клич про збір дали в соціальних мережах і вже за годину Будинок гримів пляшками, пропах бензином і весь був обвішаний ганчір'ям.
– Нам десь знайшли машину, з пересуванням на той час у місті було тяжко. Ми приїхали туди, а там ніби дискотека. Будинок сяяв – хлопці понаставляли ліхтарів біля фасаду, всюди бігали люди і всі такі збуджені.
У Будинку офіцерів процес "збору" коктейлів налагодився конвеєрним шляхом якось сам собою. Одні різали ганчірки на смужки, інші розливали по пляшках запальну суміш. Було дуже голосно, тож миколаївці не одразу почули постріли.
– Моїй колезі зателефонував наш головний редактор, вона секунду з ним поговорила, потім притиснула телефон до грудей і крикнула: "Люди, на 61-му (завод імені 61 комунара - ред.) висадився російський десант, нам час іти звідси!". Потім вона взяла мене за руку, ми знайшли ще одну нашу колегу і вибігли надвір.
Марію з колегами забрали з Будинку незнайомі хлопці та розвезли додому. Поки хлопці їхали по темніючому Миколаєву, всюди чулися постріли – вони луною відбивалися від стін кварталів. Генерал Марченко згадує цей епізод зі сміхом. Як з'ясувалося, десант, яким так налякали місцевих, навіть не зміг приземлитися – гелікоптери з окупантами обстріляли ще на підльоті до міста.
- Хтось пустив "кулю", сказав: "Блін, висадився десант десь у місті, десять чоловік". Я говорю – і що? Ну дивіться на нас, скільки у нас стволів, їх всього 10 людей. Якщо кожен вистрілить у них хоча б по три рази, то буде решето. Їх не треба боятися, їм має бути страшно, ми в себе вдома, чого ми маємо боятися?
На третій день війни Кім дав команду городянам зібрати шини та знести їх до перехресть. Миколаївці обнесли свої гаражі, розрили палісадники та дитячі майданчики – у хід йшли навіть ті колеса, які колись вирізали по формі моторошних на вигляд лебедів та "пірамідок". За дві години у Миколаєві не залишилося жодного голого перехрестя.
Марченко згадує, як об'їжджав під'їзні до міста дороги і побачив чоловіка – він стояв біля однієї з таких куп шин із коктейлем Молотова. Ішов дощ, чоловік тремтів, але не втрачав войовничого вигляду.
- Я зупиняюся біля нього, говорю: "Як справи?". Він каже: "Я так переживаю, я, можливо, не впораюся". "З чим?". "Ну як, танк, я ніколи не бачив танк, а мені треба запалити, кинути в нього". Я говорю – ні, твоє завдання інше, тобі треба запалити цю купу. У нас є ті, хто боротиметься із танком. Він такий – "Фух, я вже з життям прощався 100 разів, я думаю, не можу підвести своїх батьків". Він страшенно боявся. Але він стояв і чекав.
Колеса вирішили палити на випадок, якщо до міста зайдуть війська. Вогонь – це завжди добрий маяк, вдень – стовп диму, вночі – заграва. Крім цього, дим створює щільну завісу – для росіян, що орієнтуються в містах за паперовими картами, загубитися не складе особливих труднощів. Туман же посилював їх і без того плачевне становище.
Віталій Кім, спілкуючись з нами, наголошує на сміливості городян та мешканців області постійно.
– Кожен боровся насамперед зі своїми власними страхами. Були хлопці, які прийшли, кажуть – нам треба. Ми – тримаєте, вони – а що це? Це РПГ-7. Вмієш стріляти? Ні – ось так стріляти, зрозуміло, дякую. Люди на кожних ділянках збиралися щиро підпалити танк. Ось щиро.
Кілька разів Кім повідомляв мешканцям, що місто готується до кругової оборони. Ці страшні слова, ніби з книжок про Другу світову, стали реальністю так різко і повсякденно, що навіть не встигли викликати шоку. Місцеві з подвоєною силою почали рити окопи, волонтери екіпірували військових, а військові шукали нестандартні шляхи боротьби з ворогом.
На початку березня городянам повідомили, що росіяни готують авіаналіт на Миколаїв. У мережах відразу прокотилася фраза про "килимові бомбардування". Україна вже бачила Маріуполь і що діється, коли на будинок падає ФАБ-500. Тієї ночі місто спустилося в підвали.
– Часу не було, ми спустилися до підвалу ОДА, – згадує Ольга, – коли ми всі розтяглися коридорами, була така тиша. Ми всі один на одного дивимось і розуміємо – ми не знаємо, чи вийдемо ми сьогодні звідси чи ні. Усі трималися, я сіла і відчуваю, як у мене стукає серце. У мене була велика плитка шоколадки, я її розламала і пішла коридором. Ми почали жартувати, спілкуватись і це врятувало.
Поки місто тремтіло від обстрілів, в області точилася боротьба за кожен сантиметр землі. Росіяни, захопивши Херсон, у нападі ейфоричної радості поїхали у бік Миколаєва, не особливо переймаючись налагодженням систем зв'язку та управління. Подібна недбалість та непідготовленість зіграла на руку українським бійцям. Окупантам здавалося, що вони захоплять місто за кілька днів і вийдуть на Одесу, з'єднають контингент із Придністров'ям та окупують усю Молдову.
– Це був би вихід Росії до Європи, а це зовсім інші розклади. Нині мало хто розуміє важливість того, що ми захистили Миколаїв, – каже Костенко.
За кілька днів після захоплення Херсона росіяни були вже на підступах до Миколаєва – в аеропорту, у Тернівці. Швидко просуваючись уздовж миколаївських сіл окупанти не знали – за ними стежать із кожного будинку. І у кожному будинку є телефон командування, каже Костенко.
– Буквально за кілька днів викристалізувалися люди, яким можна було довіряти. Ми сидимо за картою, дзвонимо, нам кажуть: "У мене перед будинком стоїть колона техніки". Ми йому: "Йди до підвалу". Вогонь.
Завдяки місцевим наступ росіян вдалося призупинити, вони вперлися в місто і були не в змозі просунутися далі. По них постійно стріляли – спочатку "Точками-У", які вони могли збивати. Потім на фронті з'явилася далекобійна артилерія. Військові знищували резерви окупантів, били по їхніх позиціях. Удари робили переважно вночі – таким чином їм не давали відпочивати, а в умовах дезорієнтації та відсутності хоч якогось просування недосипання додавало проблем.
– Ми вночі вдаримо, вранці приїдемо на це місце, а там техніка покинута. Ми її потім ремонтували, ставили до своїх підрозділів, – каже Костенко.
Росіяни йшли кількома напрямками – з Олександрівки біля Херсона, з Баштанки до Вознесенська – хотіли захопити Южноукраїнськ, де знаходиться атомна електростанція. Сховалися по селах, де їх позиції миттєво "змальовувалися" місцевими та знищувалися артилерією. Якоїсь миті загарбники зрозуміли, що не зможуть зробити одну лінію фронту і стали відходити за кордон Березнегуватого, а потім вийшли за річку Інгулець.
– Ми їх витіснили і у нас вийшов такий плацдарм, коли всі їхні шляхи були у зоні нашої досяжності, – зазначає Костенко.
Українські військові скористалися моментом та перехопили ініціативу. Командуванням на той момент займався генерал Андрій Гнатов. Він влаштував "війну переправ", форсував Інгулець і став відганяти росіян далі.
- Ми колись вчилися, думали, та що таке понтони, ось ми десант, ми круті. А потім, коли ми були на цих переправах, зрозуміли, що наші інженерні війська – це боги війни. Бо коли вони під вогнем, під обстрілами лагодять переправи, щоб ми змогли доставити на інший берег техніку – це неймовірно, – згадує Костенко.
Здобувши плацдарм для розгортання військових дій, українські військові не стали зупинятися на досягнутому і рухалися далі – звільнили Давидів Брід та Костромку. Видавлювали окупантів з напряму Кривого Рогу, де командування здійснював генерал Михайло Драпатий. Таким чином, росіян тіснили до Дніпра, змушуючи бігти на лівий берег. У майбутньому, зокрема, ці дії дали можливість звільнити Херсон, додає Костенко.
– Коли ми взяли Давидів Брід, вони (окупанти – ред.) вже стали речі пакувати. Зрозуміли, що ми закріпились. Оборона Миколаєва, взяття плацдарму Гнатовим та тиск Драпатого – це ключове.
Не досягаючи великих успіхів на полі бою, росіяни відігравали на Миколаєві. Поки російська армія була неподалік міста, по деяких районах щодня стріляли з реактивної артилерії і били ракетами. Росіяни вбивали людей на автобусних зупинках, били по хатах під ранок, зносили цілі під'їзди, обстрілювали центральні вулиці.
Сьогодні однією з них гуляють люди. По периметру вже торгують солодкою ватою та кукурудзою в стаканчиках, а вздовж дороги їде карета у завитках – її веде кучер, він мружиться на сонці і повільно їсть яблуко. Ми йдемо вздовж "кварталу художників", де артисти виставляють свої роботи. Нас приваблюють портрети Головнокомандувача Валерія Залужного та Дмитра Марченка. Чоловік Олексій, котрий стоїть біля своїх робіт, запевняє нас, що віддасть їм їх безкоштовно. Згадуючи початок Великої війни, Олексій похмурніє.
– Ми жили, як востаннє, коли нас бомбили. Ми думали, що до завтра не доживемо. Особливо пам'ятаю 7 березня – 9 годин поспіль нас обстрілювали з РСЗВ. У мене гараж, ми ховалися вдома, потім у гаражі, у ямі, але над нами важка плита – упала б, нас би навіть не знайшли.
Спілкуючись із співрозмовниками, ми ставимо кожному з них питання, чому місто вистояло. Можна довго аналізувати блискучі військові операції ЗСУ, говорити про переправи, битву артилерії та захоплені плацдарми. Але перше, про що говорять співрозмовники, відповідаючи на це питання – це про згуртованість.
Миколаївці зокрема, як і українці загалом, не розгубилися. Перший шок пішов дуже швидко, поступившись місцем справедливій агресії. Для військових місто стало найважливішою опорою, фортецею та будинком, де завжди буде гарячий суп та новий бронежилет – все заради перемоги над ворогом.
Сьогодні Миколаїв, здається, видихнув, але це поверховий погляд. Трохи далі від центру, у глибині житлових кварталів обрубані будинки – без кутів, під'їздів та поверхів.
Вирізані стіни готелів, уламки під ногами, глобуси та папки під завалами університетів, чужі фотографії в уламках полиць, де вони колись стояли під склом. Місто пережило темні дні, але сьогодні у Миколаєві сонце, на деревах набухають бруньки, а кав'ярні відкриті як завжди. У цьому місті перемогло життя, переможе й у решті.