Що відбувається у Бахмуті, як близько росіяни до міста і чому місцеві жителі відмовляються звідси виїжджати – детальніше у репортажі РБК-Україна.
Бахмут – найгарячіша точка фронту російсько-української війни. Назву невеликого міста Донецької області знають вже у всьому світі, можливо, навіть не дуже розуміючи його точне місцезнаходження. Президент Володимир Зеленський назвав Бахмут фортецею, віддавати яку ворогу ніхто не планує.
Російські війська вже сім місяців намагаються зайняти місто, з якого їм може відкритися шлях для просування по Донецькій області. Але тут окупанти нарвалися на міцну лінію оборони та відчайдушний спротив української армії, яка не дає їм пройти.
Після взяття росіянами Соледару штурмові дії навколо Бахмуту посилились. Як довго сили оборони зможуть утримувати місто і чому населення відмовляється залишати регіон – у репортажі РБК-Україна.
***
Цвинтар – це місце, відведене для поховання тіл померлих людей. Він створений швидше для збереження пам’яті про тих, кого вже немає з нами. Подібна ділянка землі є у кожному населеному пункті. Проїжджаючи повз неї, різко виникають прохолодні думки, але вони так само швидко і зникають. Зараз ми їдемо по місту Бахмут, яке виглядає як великий суцільний цвинтар, а думки про кількість втрат за нього не покидають навіть на вільній землі.
Вже сім місяців українські військові героїчно тримають оборону і не пропускають ворога в населений пункт. Зараз тут тривають найзапекліші по всій лінії фронту бої. Місцеві перебувають між двох вогнів, засинаючи без планів на завтра та вже давно збившись при рахунку днів тижня.
Тримати оборону тут все складніше, каже у розмові з РБК-Україна очільник однієї з груп розвідки, яка працює на цьому напрямку. "Росіяни по 100 осіб пробують штурмувати ВОП (взводні опорні пункти, - ред.). Особливо в районі Опитного, Кліщіївки. В них була задача прорвати лінію оборони і вийти на визначені рубежі. Зараз вони перегруповуються, підтягують сили, бо втрати максимальні, що з їхньої сторони, що з нашої", – зазначив РБК-Україна військовий, ім’я якого ми не називаємо задля його безпеки.
За словами командувача Сухопутних військ генерал-полковника Олександра Сирського, у Бахмуті добре продумана система інженерних загороджень, яка у поєднанні з природним ландшафтом перетворили цей район на справжню неприступну фортецю.
"Ми використовуємо всі можливості - як інженерні, так і природні, щоб знищувати найкращі підрозділи противника. Битва триває..." – зазначив генерал.
Військові не приховують, що ситуація тут вкрай складна, зокрема й через те, що у противника є можливість підтягувати резерви з окупованих територій. Частково на деяких ділянках траси Слов’янськ-Бахмут ворог вже має вогневий контроль. На карті DeepState бачимо, що росіяни роблять все для того, щоб взяти місто в оточення. Щоб не казали про ворога, він вчиться в ході війни і змінює тактику.
"Вони взяли моду обходити населені пункти. Там де є можливість побудувати грамотно наступ не в межах населеного пункту, вони його обходять. За рахунок лісосмуг, наших провалених позицій, вони забирають висоти і беруть село під вогневий контроль. Так вони можуть вийти на трасу Костянтинівка-Бахмут", – вважає військовослужбовець, який зараз працює на цьому напрямку, але підкреслює, що ЗСУ до цього готові.
Проїжджаючи вулицю за вулицею, ми бачимо, які жорстокі сліди залишає Росія по всьому місту, наступаючи та знищуючи все на шляху для здійснення мрії кремлівського диктатора – взяти Донецьку область. Ворога не цікавить населення, він б’є по всьому що можна: багатоповерхівки, лікарні, магазини, аптеки. Тут не залишилось нічого, крім розкиданих після прильоту цеглин з будівель, в яких раніше жили люди, отримували знання чи будували плани. Залишки їхніх речей, які розкидані по дорозі, переїжджають колеса нашого автомобіля.
Ми в’їжджаємо в західну частину міста. Тут ще декілька тижнів тому була найбезпечніша зона, і можна було побачити "живі" місця, де волонтери роздавали гуманітарну допомогу. Сьогодні – тут порожньо і чути лише звуки перестрілки та важкого озброєння.
Дорогою бачимо чи не єдиного місцевого, який вирішив пройтись вулицями, сподіваючись знайти волонтерів, які раніше роздавали продуктові набори. Втім, сьогодні їх не було. Тут їх все рідше можна знайти, адже місто майже на межі знищення.
– Чому ви не покидаєте Бахмут?
– А куди мені їхати? Тут же все моє. Мене ніхто не чекає.
– Ви ж можете тут загинути. Ви вже змирились з цим?
– Так. Та яка різниця, воно ж там так само. Скрізь зараз однаково. Куди мені тікати?
До повномасштабної війни Олександр працював в автопарку. Робив свою роботу, не очікував війну в місті, де виріс і прожив майже все життя. Лінія фронту була далеко і про бойові дії чоловік дізнавався лише з новин. Сьогодні вони розгортаються у нього перед очима.
Поки говоримо з місцевим, чуємо свист. Декілька секунд – і вибух. Голосно – десь поруч. Через декілька хвилин знову – свист, вибух. Ще ближче. Люди ховаються у підвалах будинків. Вони туди вже перебрались "на постійно", облаштовуючи місця волонтерськими генераторами та обігрівачами.
– Мені всі віддали ключі і я стережу будівлю від мародерів. Бо вони ж лізуть сюди прямо через розбиті після прильотів вікна.
– А чому ви не евакуйовуєтесь? Життя ж дорожче.
– Мені 65 років. У мене помер син, відірвався тромб. Я навіть не могла його поховати. Як мені звідси їхати? Та і мене в такому віці нікуди не візьмуть на роботу. Ми виїжджали спочатку, були в Дніпрі, де за квартиру беруть все більше й більше. Тому й повернулись. Раніше я працювала в електронному цеху, заробила на цю квартиру. А тепер повинна кудись поїхати?
В багатоповерхівці, де жінка "за старшу", залишилось четверо мешканців і єдина розрада – троє собак породи чихуахуа. Коли сильні вибухи, вони починають крутитись і шукати поглядом місце різких звуків, не розуміючи що відбувається. Їм не пояснити, що лідер сусідньої держави вирішив захопити українську землю, знищуючи все на шляху. І наступними жертвами можуть стати господарі чотирьохлапих.
Всі, на кого можуть розраховувати місцеві, це українські військові, які допомагають і продуктами, і медикаментами. Втім, вони не завжди можуть встигнути надати медичну допомогу в разі прильоту.
Дорогою бачимо кав’ярню. Будівля розбита після прямого потрапляння снаряду. Сюди колись заходили випити кави, а тепер – лежить тіло людини, навколо якого бігає собака і відганяє незнайомців. Напевно, охороняє господаря, не знаючи, що безпека для нього вже не має значення.
Але вірність пса виглядає як вірність української армії, яка продовжує обороняти майже вбите місто від російської навали.
А ворожі війська тим часом наступають. Одні з найважливіших боїв тривають в південній частині, де прокладено дорогу на Костянтинівку. Вона відіграє важливу логістичну роль для українських військ на цій лінії фронту.
"Якщо переріжуть цю дорогу, то буде тяжче. Але подивимось. Зараз особливо не солодко хлопцям в піхоті. Якось ми заїхали до них, вони після бою стояли. 200-й лежав і 300-го перегружали. Погляд у всіх такий був… Наче дивляться крізь тебе, наче не бачать тебе і не розуміють, що ти кажеш. Шок після бою завжди такий мовчазний і неприємний певно через те, що кожен згадує про своє", – згадує боєць Сергій, який разом з побратимами зараз стоїть на цьому напрямку.
Війна як наждачка здирає шкіру з тіла людини, залишаючи лише кровоточиві рани хаосу та стираючи межу між добром і злом. Єдине, що залишається – віра. Хоча в очах людей, які залишаються на бахмутській сковорідці, немає вже і її. Вони думають, що змирились зі смертю, яка літає між їхніми домівками. Що не скажеш про військових, які до кінця тримають лінію оборони.
"Ми в будь якому випадку переможемо. Навіть, якщо доведеться відійти від Бахмуту. Потім все рівно повернемо. В нас вже є практика, коли ми повертали окуповані території. Росія просто ще не розуміє, що їй кінець. Наші стоятимуть до кінця", – впевнений військовослужбовець Сергій, який до цього брав участь у боях за Рубіжне та Сєвєродонецьк.
Ворожа армія прицільно взялась за Бахмут і підходить все ближче. Російські війська намагаються взяти місто в оперативне оточення, у прямих боях вони явно програють, а пачки їхніх солдат також уже закінчуються. Сергій закликав не втрачати надії і допомагати армії, навіть якщо на фоні гримлять вибухи і втрачається віра. А місцевих просить покидати регіон, поки це можливо.
Єдина відносно безпечна дорога, через яку можна виїхати з міста, лежить через Часів Яр. Нею ми й залишаємо місто спаленої землі. Об’їжджаючи населені пункти, до яких росіяни підійшли майже впритул, ми прощаємось з Бахмутом, в якому вже розпочалась велика битва.