Ігор Клименко: В Україні більше темряви, але й більше поліцейських на вулицях

Що наразі входить в обов'язки українського поліцейського, як Нацпол встановлює правопорядок на деокупованих територіях і з якими проблемами зіштовхується – голова Національної поліції Ігор Клименко розповів в інтерв'ю РБК-Україна.

З перших днів повномасштабного наступу Росії на Україну Національна поліція, як і будь-який правоохоронний орган, працює в посиленому режимі. Частина поліцейських пішла на фронт, інші несуть службу на підконтрольних і тільки-но деокупованих територіях України.

Поліцейські заходять у звільнені населені пункти одразу після військових, встановлюють правопорядок, проводять стабілізаційні заходи. Місцеві жителі, які бачили агресорів і те, що вони за собою несуть, зустрічають українських поліцейських з оплесками.

Як сьогодні виглядає робота Національної поліції, що вони бачать на звільнених українських землях, як ловлять колаборантів серед цивільних і своїх же колег та як працюватимуть у разі блекауту – в інтерв'ю РБК-Україна розповів голова Національної поліції України Ігор Клименко. Нижче скорочена текстова версія, повну розмову з керівником Нацполіції дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна.

– Перший день війни. Для кожного українця він набув такого символізму. Як ви його зустріли і чи розуміли ви, що ця війна відбудеться?

– Ми дуже часто повертаємося до 24 лютого. Чому повертаємось? Бо ми оцінюємо свої дії і дії всієї системи Національної поліції, дії держави. Тому що всі розуміли, що можлива війна, але всі розраховували, що її не буде.

Національна поліція розробила ініціативні плани щодо вторгнення, надзвичайних подій. Звичайно, що ми, як і всі громадяни, не очікували, що буде вторгнення саме в напрямку Києва. Ця інформація, яка надійшла до мене, як до керівника Національної поліції, о 4-й ранку 24 лютого, вона, з однієї сторони, була очікувана, а з іншого боку – була емоція: "Невже почалось?". І одразу, п’ять секунд: "Що робити?".

Звичайно, одразу ж підняли весь особовий склад по тривозі, хоча керівники обласних управлінь вже близько тижня жили на роботі і наші люди були в підсиленному режимі несення служби, але до 8-ї ранку всі сили поліції були на місцях і в бойовій готовності. Тому що дзвінки йшли 24 години на добу. Десь ми побачили і чули, що наступають російській війська на Херсонщині, дуже швидко розгортались події. Звичайно, під Києвом, тут уже і говорити нема про що, тому що наші поліцейські разом з прикордонниками знаходились на прикордонних ділянках кордону Білорусі та України і першими вони почули ці постріли зі сторони ворога, який перейшов наш кордон.

Поліція відступала, спочатку через Чорнобиль до Іванкова, потім там прийняли перший бій в Київській області, потім поліція вже відходила далі. Далі ви вже знаєте – Буча, Ірпінь і всі населенні пункти навколо Києва. Потім Броварський район був, потім Чернігівська область, ну і, звичайно, ми тут чергували.

Тут не можна працювати чисто по планам, тому що ми поліцейська структура і ми звикли виконувати поліцейські функції, а не військові. Але з часом ми стали таким напіввоєнізованими, а деякі підрозділи повністю воєнізованими формуваннями.

– Ви казали, що ви отримали повідомлення в перші години і в перші дні війни з різних регіонів, в тому числі з тих регіонів, куди йдуть російські війська. Як це було? Наприклад, Херсон, які це були повідомлення?

– Я можу запаралелити це питання з Запорізькою областю. Дуже швидко війська зайшли і перейшли Кримський перешийок і рухались по Херсонській області, але Херсонська область – це степи, як правило. І війська, я думаю, десь так рухалися по містах і селах швидко, зі швидкістю приблизно 80 кілометрів за годину. Але коли почали заходити в Запорізьку область,вони почали швидко заходити через Приморське, зайшли на Мелітополь і пішли далі на Бердянськ.

Параллельно наші підрозділи в Херсонській області знаходились на місті, вони чекали команди голови Національної поліції щодо своїх дій. Так, ми були озброєні, але були озброєні звичайно, легкою зброєю, максимум – це автомати, звичайні пістолети, декілька кулеметів у Сил спеціального призначення.

І тільки коли ворог перейшов річку Дніпро і став на правобережжі міста Херсона, підійшов практично до центра міста, тоді керівництво поліції регіону отримало команду на відхід.

– Від вас?

– Так, звичайно, від мене. Колона, яка була готова до руху, вона висунулась в напрямку Миколаївської та Дніпропетровської областей.

– І вони вже там зайняли свої позиції чи пішли в інші регіоні?

– Так, Головне управління Національної поліції в Херсонській області проходило службу на території Миколаївської області і виконувало на території Миколаївської області бойові завдання також, разом з ГУНП Миколаївської області. Частина особового складу була перекинута на Дніпропетровщину і на Кіровоградщину, там де вони несли службу на блокпостах.

На той час були кілька днів, або кілька тижнів суперечки – а що має робити поліцейський? Хто є поліцейський в воєнній дії? Він комбатант чи не комбатант?

– А яка ваша думка?

– Наш поліцейський приймає присягу на вірність народу України. Наш поліцейський несе службу зі зброєю. І наш поліцейський, як ми думали, може бути об'єктом посягань зі сторони окупаційної влади. Тому ми прийняли рішення всім вийти з тимчасово окупованої території. Хто не вийшов, не підпорядкувався наказу, був звільнений з Національної поліції. І на сьогоднішній день я можу сказати, що жодна з цих осіб, хто не виконав наказ, не повернеться на службу.

– Чи допускаєте ви варіанти, що у деяких поліцейських не було фізичної можливості вийти з окупованої території?

– Ми давали достатньо часу тим поліцейським, хто не мав фізичної можливості вийти. Дехто був в полоні. Дехто переховувався на тимчасово окупованій території.

– Переховувався?

– Саме переховувався, не зміг вийти, наприклад, з тимчасово окупованої території з Херсонської області, з лівого берега Дніпра.

– Ну, це обставини. Його також звільнено?

– Всіх, хто не виконав наказ з будь-якої причини, всі були звільнені з Національної поліції. Деякі з цих осіб, хто був звільнений, хто вийшов, знайшов в собі сили і можливості вийти з тимчасово окупованої території, вони були перевірені і Службою безпеки, і Департаментом внутрішньої безпеки, в тому числі з використанням Поліграфу.

Цих людей, повірте, одиниці, і ці люди, як правило, вказували, де вони зберегли зброю, службове посвідчення. На сьогоднішній день ми перевіряємо версію тих, хто вийшов з цих територій. Ті схрони, які були на тимчасово окупованих територіях залишені поліцейськими, ми зараз їх всіх викопуємо, і зброю ставимо назад, на облік до Національної поліції.

– Ви є доктором психологічних наук. Як ви думаєте, чим поліцейський зрадник відрізняєтся від зрадника цивільного?

– Працівник правоохоронного органу свідомо, знаючи, що він присягав народу України, присягав державі, зробив цей крок. Ця особа свідомо приймала рішення щодо роботи на окупанта. Він, мабуть, розумів, що, може, його недооцінили в Національній поліції чи в Службі безпеки України. Можливо, це така людина з відчуттям власної неповноцінності і недооціненості.

Це такі ущербні люди, люди, які мало працювали, або не мали професійного хисту, але хотіли займати якісь посади. Приклад, який я вже приводив, це коли жінку, яка займалась прибиранням приміщень Херсонської обласної телерадіокомпанії, зробили адміністратором цієї всієї компанії.

Так само як і працівників поліції деяких, які займали рядові посади, призначали керівниками міст або правоохоронного органу. Але таких людей небагато і, слава богу, що такі люди не мали професійного хисту і досвіду роботи, в першу чергу. І вони, мабуть, переслідували злочинні або навіть меркантильні низькі цілі в житті, вони навіть не змогли організувати роботу своїх підрозділів.

Той гармидер і те, що було скоєно окупантами, включаючи поліцейських, Росгвардію, колаборантами нашими в підрозділах поліції… Вони (підрозділи – ред.) розбиті і практично знищені зсередини, як можна було працювати в таких підрозділах… Тобто це люди низької культури, люди, які не розуміли суті і принципи організації роботи. Ними керувало тільки бажання насолити колишньому керівництву, насолити народу і українській владі. Всі ці люди нами встановлені в більшості своїй, вони однозначно понесуть відповідальність перед законом.

– Те, що взагалі були такі люди в системі – це недоліки системи? Чи це просто на місцях хтось не зовсім розумів, кого бере на роботу?

– Дуже важко визначити, чи психічно хвора людина, чи не психічно хвора людина. Якщо немає зовнішніх ознак.

– А в поліції не перевіряють психічний стан людини, коли беруть на роботу?

– Ні, ми перевіряємо, але ми беремо, наприклад, дільничного офіцера поліції на роботу, ми його перевіряємо саме на посаду дільничного офіцера поліції. З обмеженим функціоналом. Якщо ця особа йде на посаду керівника, його перевіряють на відповідність посаді керівника. Тобто, якщо працівник працював сержантом поліції, інспектором, а захотів стати швидко керівником правоохоронного підрозділу, то… Ми ж пишемо в психологічних характеристиках, в службових характеристиках, на що здатна дана особа.

У нас дуже багато людей, які не хочуть робити кар'єру. Вони хочуть бути на цих посадах. Або є люди, які хочуть робити кар'єру, але для цього нічого не хочуть робити, дуже багато помилок в роботі. У них дуже багато порушень і дисципліни, у тому числі. Ми таких людей перевіряємо на можливе порушення закону. 217 поліцейських на колектив 130 тисяч – це такий мізер, але від цього мізеру ми теж мали очиститися.

– Деякі поліцейські від початку війни вирішили піти на передову, в лави ЗСУ. Скільки їх і чи було це їхнє масове рішення, чи керівники проводили роботу?

– Один з перших, хто пішов в лави Збройних сил України, це був льотчик. З авіації поліції. Вони працювали на гелікоптерах Національної поліції, але у минулому вони військові льотчики. І 26 лютого ми мали вже першу жертву – один из льотчиків загинув вже на військовому гелікоптері під Ірпенем, його збили ворожою ракетою, йому президент присвоїв звання Героя України. Це перші були такі жертви. Звичайно, жертви були й на вулиці і в Бучі, і в Ірпені, наших поліцейських розстрілювали, бо вони були в формі. І в інших регіонах держави розстрілювали наші автомобілі.

І ті люди, які вміли максимум стріляти з кулетему, зараз стріляють з мінометів і більш серйозної техніки, яку навчились за час війни використовувати, спеціалістами з якої стали.

– До війни ви говорили про певний "кадровий голод" в поліції. І на містах про це також говорили. Зараз війна, ви самі кажете, багато поліцейських пішли на фронт, і потрібно дуже багато сил для того, щоб заходити на деокуповані території і встановлювати порядок. Наскільки ця проблема стала більшою і що ви з цим робите?

– На сьогоднішний день ми поновили набір в Національну поліцію. В першу чергу, це стосується інспекторських посад. Можу сказати, що ми потребуємо працівників патрульної поліції, працівників нашого спеціального підрозділу, у нас є потреба достатньо велика, щоб набрати персонал. Приблизно, на сьогоднішній день ми хочемо набрати десь 8-10 тисяч чоловік у межах некомплекту, який є в Національній поліції України.

– Мені здається, що це не дуже велика цифра в масштабах України.

– Я хочу навести цифри, які ми вирахували. Наприклад, якщо ми беремо звичайний населений пункт Центральної або Західної України – наявність поліції на 10 тисяч населення – 23. В Києві це число складає 41. В Херсонській або Харківській областях 136 поліцейських на 10 тисяч населення. Великі території – ускладнений зв'язок і дуже багато людей без зв'язку. Тому необхідно максимально наситити поліцейськими населені пункти, щоб люди могли цих поліцейських знайти.

Наприклад, Херсон, який був кілька тижнів без світла і тільки нещодавно світло з'явилося. А потім ворог знов обстріляв місто і світло на деякий час також зникло. На вулицях мають бути поліцейські наряди для того, щоб кожен громадянин, який втратив зв'язок, вийшов на вулицю, знайшов поліцейського і звернувся до нього по допомогу.

Відчуття безпеки – чим швидше воно повернеться до громадян, тим швидше ми наведемо порядок в наших містах, тим швидше громадяни повернуться до більш-менш мирного існування. Це наша найперша мета, тому в цих регіонах, які деокуповані, працюють також наші працівники із Центральної та Західної України в складі зведених загонів, які допомагають своїм колегам із деокупованих областей, приводити до ладу і допомагати місцевим органам влади якнайшвидше принести мирне життя на цю територію.

– Я у вас побачила браслет "Азовсталь". Це символічна підтримка ваших колег, які знаходяться на фронті?

– Це символічна підтримка наших колег, які перебували в полоні, і які воювали на "Азовсталі" разом з військовими. Ми були на зв'язку, поки ще можна було цей зв'язок влаштовувати, з нашими працівниками, які знаходяться на "Азовсталі". І коли вже десятеро наших поліцейських звільнили з полону, то вся поліція видихнула. Але ще в нас є 5 чоловік, які в полоні знаходяться, ми сподіваємось на якнайшвидше їхнє повернення додому.

– Ті, хто повернувся, в якому вони стані?

– Зараз в нормальному, вони тривалий час знаходились на лікуванні, частина з них була поранена на "Азовсталі", на сьогоднішній день вони вже будуть проходити реабілітацію в Україні, і за межами нашої держави.

– Вони потрапили на "Азовсталь", як працівники Нацполу?

– Як працівники Нацполу. Ми говоримо тільки про працівників Нацполу.

– І що вони там робили?

– Зі зброєю в руках захищали "Азовсталь", разом з підрозділами Національної гвардії України, Збройними силами і прикордонниками.

– А скільки всього ваших колег з Нацполіції наразі перебуває в полоні, або перебувала в полоні?

– Перебувало 219 осіб, наразі залишається 26 працівників поліції діючих.

– Що ви бачите на деокупованих територіях? Ви одні з перших заходите і бачите, що зробили російські війська. Що ви бачите там?

– Перший населений пункт після Ірпеня і Бучі, в який ми зайшли, я особисто там був, це село Андріївка Макарівського району, це дорога на Бородянку з Макарова. Ми заїхали 2 квітня, була приблизно така погода, тільки без снігу, ми побачили людей, які повиходили зі своїх домівок, як правило, це були літні люди. Там знищено 80% жилого сектору, який був в цьому селі. Ми заїхали на міст, де була величезна кількість боєприпасів розсипана росіянами, ми побачили позиції росіян, в якому вони були стані, і оця картинка, вона стоїть перед очима – саме сіл, не міст, бо міста – це окрема категорія. Всі ми були в Ірпені та Бучі, і бачили, що там сталося, і в Харкові, і в Північній Салтівці.

Ми бачили, що може бути з містом, коли 10 тисяч людей залишаються без домівок. Ми говоримо про села Херсонської області або деокуповану територію Харківської області. Це села, які повністю знищені. Якщо проїхати по трасі від Ізюму до Лиману, ми побачимо, що в низовинах знищені села назавжди. Їх неможливо відновити.

Я згадую Святогірськ, ми приїхали на другий-третій день після звільнення, в місті проживало десь 2,5 тисячі осіб, а залишилось 400. 400 людей, які були під постійними обстрілами ворога. Я спілкувався з цими людьми. Це, як правило літні люди, або жінки, які переховувались в підвалах.

Страх поглинав повністю наших людей. З ними говориш… З цими людьми треба багато працювати. Їм потрібен час, щоб від цих жахіть відійти.

– А з ними говориш і що?

– З ними говориш і відчуваєш, наскільки вони бояться, не знають, що буде завтра. Бо вони відчувають себе в небезпеці. Я згадую Херсонську область, Київську, коли проїзжали через населенні пункти в перші дні, люди виходили, або аплодували, або намагалися поговорити.

– Ви заходите на деокуповану територію, який ваш алгоритм дій?

– Спочатку заходять Сили спеціального призначення, ми розпочинаємо стабілізаційні заходи. Ми починаємо разом з військовими обладнувати блокпости і одразу об'їжджати всю територію населених пунктів, щоб поспілкуватись з громадянами. Це робиться паралельно – починають працювати вибухотехнічні служби. Починаються заяви громадян про замінування тих чи інших об'єктів, або квартир, або приватних будівель.

В першу чергу ми розміновуємо ті об'єкти, які впливають на роботу критичної інфраструктури, щоб людям можно було запустити газ, подавати електроенергію і так далі. Паралельно заїзжають слідчі оперативні групи, які складаються зі слідчих, криміналістів і працівників оперативного блоку. І ми одразу починаємо працювати, в тому числі, по колаборантам. Ми опитуємо кожну людину, яка знаходиться на окупованій території.

– А самі люди вказують на колаборантів?

– Звичайно.

– Як це відбувається? Просто, поки ви опрацьовуєте людину, збираєте дані, вона може фізично перебувати в цьому населеному пункті, чи є острахи, що може бути самосуд?

– Всі ці 9 місяців, що стосується Херсонщини або Харківщини, ми збирали інформацію по колаборантам в дистанційному режимі.

– Тобто ви заходите і ви вже знаєте, кого треба затримати?

– Більшу частину ми знаємо, але, як показує Херсон, такі серйозні, "жирні" колаборанти, вони вийшли з окупаційними військами на ліву частину Дніпра. Менші колаборанти, наприклад, вчителі або рядові працівники правоохоронних органів, або органів окупаційної влади, вони на місцях знаходяться, люди на них вказують, ми їх опрацьовуємо, частину передаємо до Служби безпеки України.

Це те, що стосується Харківщини і більших районів Херсонської області. Люди теж різні, але ми прекрасно знали по Херсонщині, хто організовував так званий референдум. Прекрасно цих людей знали і зараз готуються заочні підозри таким людям, хто вийшов. Ну, і для тих, хто залишився на місці, звичайно, вони не уникнуть відповідальності за те, що вчинили на території нашої держави.

– Ви казали про замінування. Розкажіть, будь ласка, докладніше, тому що, наскільки ми знаємо, росіяни не нехтують мінувати все, що тільки можна. Де ви знаходите міни?

– На Херсонщині скрізь. В прямому сенсі цього слова. Такого масового і "смарт" замінування, як на Херсонщині, не було в жодному деокупованому місці нашої держави. Тому що можна просто підняти вазон з квітами і вибухне повністю вся будівля. Або ті закладки, які зробив окупант, вони розраховані на 140-310 годин роботи.

Тобто, наприклад, ставлять (таймер – ред.) на два тижня після деокупації, о 10 годині ранку. Це, наприклад, будівля чи районної, чи міської адміністрації, і вона вибухне. Знайти ці вибухові пристрої вкрай тяжко, тому що саме ці вибухові пристрої закладені або в підвальні приміщення, або між стіною і приміщенням.

Можна відкрити двері і вибухне протилежна частина будівлі. Так було з будівлею Національної поліції в Херсонській області. Невеликий ящик з тротилом, який просто стояв в підвалі. Дотримуючись правил безпеки, його не брали в руки, за 20-30 метрів його відтягнули і ми втратили кілька поверхів будівлі.

– Під ним була міна?

– Не під ним. Вони були навколо, а він як детонатор виступав, міни були скрізь. В стінах. Наприклад, стіл. Стіл і біля нього стілець, на якому ви сидите, може трохи більш товсте сидіння. Вирізається дирка, закладається туди міна і згори ставиться звичайний принтер. Яке у громадянина, чи у військового, чи поліцейського бажання? Взяти цей принтер і поставити на стіл. І сісти. Якраз в цей момент відбувається вибух. Тому інструктаж для всіх правоохоронних органів, для всіх, хто заходить (на звільнені території – ред.), він на першому місті.

Ми втратили трьох вибухотехніків і 14 поранено. Практично кожен день наші працівники вибухотехнічної служби, як і працівники ДСНС, вибухотехніки, сапери, стикаються зі смертельною небезпекою. Ми не так швидко розміновуємо для того, щоб ретельно вивчити ті будівлі, які маємо розмінувати в першу чергу.

7 грудня У Херсонській області під час проведення стабілізаційних заходів на каскаді ворожих мін підірвалися поліцейські, внаслідок чого 4 особи загинули. За життя ще чотирьох людей борються лікарі.

– Ви казали про гармидер, який після себе залишили окупанти. Це така їхня візитівка? Бо воно є всюди.

– Більше сміття, ніж в підрозділах поліції або прокуратури, ніде не було.

– А чому?

– А там, як правило, в наших приміщеннях, дуже часто внизу є ізолятори тимчасового тримання. І в цих місцях були створені місця незаконного тримання наших громадян, в тому числі катівні. І це дуже зручно, коли ти "працюєш" на 1-3 поверсі в підвалі або в сусідньому приміщенні, ти тримаєш наших громадян, які звинувачуються або в роботі з українською армією, або просто патріотичних наших громадян. Їх же просто затримували і там тримали по кілька днів або тижнів. Не було жодного підрозділу, чи в Херсоні, чи в Харківській області, який був би більш-менш в прийнятному стані. Тобто це безкультур'я і свинство.

Є кімнати, де вони працювали, є кімнати, де вони проживали. Різниці немає, все було скинуто в одну купу. Різниці немає. Ви ж розумієте, березень, квітень, травень, червень, липень, серпень, вересень – ну влітку можна було це прибрати? Ні. Головне, російською мовою написати "Полиция РФ" і все. Це все, що вони принесли з собою. В таких умовах говорити про якийсь правопорядок в цих регіонах не доводиться.

– А що самі люди казали про роботу так званої поліції в окупації?

– Та нічого. Дивіться, ми ж знаходили журнали, або зошити, в яких реєструвались якісь злочини. От вони реєструвались і все. Ну не може дільничний офіцер поліції і зрадник розкрити злочин, або розслідувати тим паче.

– А що там були за злочини?

– Ну вбивство було, наприклад. Крадіжка була. Тобто такі злочини, які реєструвались, але за стільки місяців вони себе тільки задокументували і нічого більше не зробили.

Величезна кількість техніки була знищена. Близько півтори тисячі автомобілів. Звичайно, для поліції це такий удар в технічному плані, але ми переживемо і це. Але вони навіть не користувались цією технікою, вони з техніки знімали колеса, якщо вона більш нова, або стара, без різниці. І агрегати автотранспорту. Тому, якщо заходити, наприклад, одразу до підрозділу поліції у двір, на автогосподарство, то побачите десятки автомобілів без колес, навіть лисі колеса знімали і відправляли до Росії.

– Додому, до хати.

– Додому, до хати. Не знаю, що вони з ними будуть робити, мабуть, для них це така диковинка, що такі поліцейські автомобілі гарні, ще й з відповідними написами. Знімали все, що було на цій машині – дзеркала, все. Тобто повністю розкомплектовували її і відправляли, мабуть, додому. Якщо цивільні машини, то вони їх розбивали часто, а якщо поліцейські, то розбирали.

А ще в Куп'янську ми знайшли кілька бідонів з бражкою. Мабуть, готували одразу і пили, щоб піднімати свій "бойовий дух".

– Як ви вважаєте, деокупація тих територій, які були окуповані з початку повномасштабного вторгнення, і деокупація, яка нас всіх очікує, територій, які були окуповані 8,5 років тому, наскільки вона буде відрізнятись?

– Діти пішли вже в другий клас (на окупованих довгий час територіях – ред.). Ті, які народились в 14-15 роках. Люди отруєнні пропагандою Росії. Великі території, які вже 8,5 років не чули української. В яких виховувалась і пропагувалась ненависть до всього українського, до України. Тому головна проблема – це люди.

Перед нами усіма буде стояти задача показати громадянам, які не брали участь у незаконних збройних формуваннях, що наша влада законна, справжня і дійсно краща. І головне, що це територія нашої держави – не Російської Федерації, ні якогось "союзного государства", а саме України. Тому, я думаю, що багато людей, які там проживають, мабуть, підуть шукати "русский мир" на території Російської Федерації.

– Повертаючись до побутових проблем. Як наразі працює поліція з цими відключеннями світла і чи вважаєте ви, що треба скоротити комендантську годину?

– Поліція працює в єдиному режимі що в комендантську годину, що не в комендантську годину. Комендантська година – це прерогатива військових. Вони її встановлюють і військова адміністрація розуміє, з якої по яку годину вона має бути встановлена. Що стосується поліції – наше завдання в блекаут на всій території нашої держави вивести на вулицю поліцейські сили, при цьому не втрачаючи зв'язок. Якщо це вечірній час, дуже важко буде зібрати особовий склад. Тому ми провели вже ряд навчань, які дозволяють нам протягом невеликої частини часу зібрати весь особовий склад на території підрозділу і ці люди заступлять у відповідний наряд.

В містах до війни у нас заступали на службу 1100 нарядів. На сьогоднішній день, в період блекауту ми готові виставити 5500 автомобільних нарядів і 2500 піших нарядів. Але це за умови, що ми будемо працювати практично без відпочинку. Тому ми готуємось до будь якого розвитку подій.

У нас працюють навіть так звані "антимародерні" групи з працівників кримінальної поліції, які працюють, як правило, в цивільній формі одягу для того, щоб мінімізувати можливість квартирних крадіжок саме у блекаут. Ви ж розумієте, коли людина заходить в темний під'їзд, що її може очікувати?

Більше того, ми маємо реагувати на такі побутові теми, як, наприклад, людина застрягла в ліфті. 21 поверх, 25, 9 чи 8. І поліція має теж прийти на допомогу. Поліція отримала вказівки, як знайти того чи іншого спеціаліста, або представника ОСББ і визволити людину. Звичайно, нам треба дуже багато сил. Ми працюємо з іншими структурами, з ДСНС, для того, щоб людина змогла знайти тих, хто їм прийде на допомогу.

– Криміногенна ситуація під час блекауту. Наскільки вона змінилася? Логічно, що вона могла стати гіршою. Більше темряви, більше людей, які хочуть щось погане в цій темряві зробити.

– Більше темряви, але більше поліцейських на вулицях. Рівень злочинності по Україні на сьогоднішній день у нас знизився на 13%, а якраз в час блекауту – середа-четвер, рівень злочинності знизився на 16%. Присутність поліцейських, взаємодія з населенням і об'єднання громад, воно дало свій результат. Ми розуміємо, що попереду у нас дуже багато викликів і зберегти саме безпечну країну, що стосується криміногенної ситуації, – це завдання Нацполу.

Це стосується і шахрайства, яке зросло в нашій державі з початку бойових дій, це стосується і майнових крадіжок, квартирних. Ми ж розуміємо, скільки людей покинуло свої домівки і скільки у нас було заяв, про те, що ці домівки розбиті ворогом. В тій же Харківській, або Херсонській області. Або пограбовано ворогом.

– Військовий час дав поліції можливість дещо форсувати свої дії щодо криміналу?

– Звичайно, ми достатньо жорстко розмовляли з криміналом, здебільшого кримінал нас почув і трохи заспокоївся. Ми контролюємо всі наші місцеві угруповання, які були до війни, щоб вони не підняли голову. В першу чергу, я маю на увазі організовану злочинність, яка представляє небезпеку для наших громадян і для нашої країни.

– А на окупованих територіях була організована злочинність, яка приєдналась до росіян?

– Це ми з часом встановимо, але, як правило, ні. Це була така дрібна злочинність, яка у будь-якому суспільстві має місце.

– Чи можна під час блекауту використовувати ваші відділки, як так звані пункти незламності? Чи можуть люди прийти до вас і попросити допомоги?

– На сьогоднішній день у нас готові до прийому громадян 903 відділки поліції. Ми намагаємось довести цю цифру до тисячі за тиждень. Люди можуть сюди прийти в будь-який час. Ми маємо на увазі саме приміщення, вестибюль, де будуть розставлені стільці, де буде вода, буде можливість зарядити свої гаджети, де буде працювати генератор, пальне для генератора і, звичайно, люди можуть звернутись до поліції. А у випадку відсутності зв'язку, поліцейські зможуть допомогти. Або хвору людину доставити до лікарні. Наприклад, якщо жінка народжує, ми в такому випадку теж прийдемо на допомогу. Звичайно, ми будемо допомагати всім громадянам, які будуть звертатись до нас, якщо такий час настане.

Щодо зв'язку, одразу можу сказати, що із цих 903 підрозділів поліції 200 обладнані спутниковим звязком Starlink. Сподіваюсь, в найближчий тиждень ми отримаємо достатню кількість цього обладнання для того, щоб охопити всю країну інтернет-зв'язком.

– Як поліцейські ладнають з тими, хто не хоче йти на евакуацію з тих територій, де залишатись небезпечно?

– По-перше, будь яка розмова з громадянином відбувається під запис на боді-кам. Як правило, є декілька категорій людей. Перша хоче виїхати, вони вже готові, їх не треба вмовляти. Є категорія літніх людей, які знаходяться в хоспісах, в так званих будинках для літніх. Тут проводиться спільна робота з органами влади. А є літні люди, які не хочуть виїжджати ні за яких обставин, як вони говорять: "Я тут народився, я тут і помру. Тут в мене все, тут в мене город, хата, квартира" і так далі.

Є люди, які не хочуть виїжджати, бо їм немає куди і немає за що. І їх влаштовує будь-яка влада. На жаль, є така категорія, ми їх бачили в Лисичанську, в Сєвєродонецьку, вони так і залишились на цих територіях. Я не буду характеризувати, що це за люди. Серед них є хворі люди, які залишились і не хочуть виїжджати – 70-80 років. Але є і молоді люди, які ведуть асоціальний спосіб життя, які теж захотіли залишитись.

Але мова йде про тих людей, яких ми маємо будь-якою ціною вивезти. Це ті люди, яким немає куди їхати, немає рідних у них на іншій території нашої держави, або в інших державах. Їх треба вмовляти і розповідати, де вони будуть жити, куди ми їх будемо вивозити.

– Поліцейські цим займаються? Умовлянням?

– Так, ми говоримо, що тут не будуть працювати магазини, тут буде все розбито, або вже розбито. Тут небезпечно. Ми такими умовляннями змогли тільки з Донецької області в останні місяці вивезти 20 тисяч людей. Дуже часто поліцейські вивозять таких людей на своєму транспорті.

У нас є загін під умовною назвою "Білий янгол", в який входять лікар, поліцейський і представник ДСНС. І от під обстрілами цей підрозділ забирає людей безпосередньо вже в населених пунктах. Це стосується на сьогоднішній день Донецької області, Бахмутського району і міста Бахмут, де залишилось приблизно ще 20 тисяч населення і ми розуміємо, що кожного дня ворог обстрілює місто, кожен день у нас є жертви.

Більше того, розбили уже Бахмутський підрозділ поліції, тому це впливає і на розміщення нашого особового складу. На сьогоднішній день там дуже небезпечно для нашого населення і наші працівники, не дивлячись ні на що, цих людей виводять з будинків, садять в авто і вивозять в безпечне місто. Це така психологічна робота – вмовити людину виїхати. І небезпечна – багато наших працівників отримали поранення саме під час такої евакуації.

– Як ви думаєте, що буде з Росією після нашої перемоги?

– Я думаю, що дуже важко буде цій країні оговтатись від того, що вона зробила нам. І що ми зробимо з нею.

– Що буде з Україною?

– Ми відбудуємось, ми повернемо всіх з-за кордону, наші люди будуть вірити в державу. Ми повернемо наших дітей, ми налагодимо систему освіти, ми налагодимо інфраструктуру, ми будемо більш толерантними один до одного. Ми будемо більше цінувати свою незалежність, свою державу і свої права в цій державі. Ми будемо сильні і ми не дамо більше ступати ворогу по нашій землі.