Хто на Заході ще не бачить Україну в НАТО і що змінить саміт у Вільнюсі

Про те, чи Україна отримає політичне запрошення до НАТО, хто з членів Альянсу виступає проти і як їх намагаються переконати – у колонці політичного оглядача РБК-Україна Мілана Лєліча.

До саміту НАТО у Вільнюсі залишилося три дні. Але досі невідомо, чи ухвалить Альянс доленосне рішення про політичне запрошення України до членства (подібні рішення завжди затверджують перед самітами).

Щодо того, наскільки успішним для України стане саміт, надходять вкрай суперечливі сигнали. Приміром, генсек НАТО Єнс Столтенберг заявив, що буде ухвалено рішення про "наближення України до НАТО". Прем'єр-міністр Естонії Кая Каллас також висловилася в оптимістичному тоні, навіть пообіцявши українцям приємний "сюрприз" у Вільнюсі. Водночас начальник Головного управління розвідки Кирило Буданов заявив, що очікування українського суспільства від саміту задоволені не будуть. За його словами, у Вільнюсі лише "оголосять деякі слова, але нічого більше".

Немає абсолютної впевненості навіть у тому, чи поїде до Вільнюса президент Володимир Зеленський. Місяць тому, на останній зустрічі з українськими журналістами, він чітко пояснив: якщо Україна не отримає на саміті потрібних рішень, сенсу в його поїздці немає. Днями речник президента Сергій Никифоров заявив, що рішення про поїздку не прийнято і залежатиме від поточної ситуації на фронті. Хоча в офіційній програмі саміту зазначено, що 12 липня відбудеться засідання Ради Україна-НАТО на рівні глав держав та урядів, що передбачає участь Зеленського.

Побажання або, судячи з тональності, скоріше вимоги України давно відомі: отримання гарантій безпеки від західних союзників на період до вступу до НАТО та отримання політичного запрошення до Альянсу зі спрощенням процедури – скасуванням ПДЧ як етапу.

За інформацією РБК-Україна, у Вільнюсі планується підписання рамкового договору з кількома ключовими західними союзниками щодо гарантій безпеки, не в рамках самого саміту (оскільки про гарантії від усього Альянсу не йдеться), а десь на його полях. Потім цей рамковий договір планується конкретизувати через підписання вже двосторонніх договорів із країнами Заходу, які потім мають пройти ратифікацію в національних парламентах і, таким чином, стати юридично зобов'язуючими.

Також на саміті, очевидно, буде оголошено про надання Україні нової військової допомоги, ймовірно, буде створено НАТОвський аналог Європейського фонду миру (який зараз пропонують перетворити на Фонд оборони України).

Крім того, буде створена та сама Рада Україна-НАТО, яка замінить собою Комісію Україна-НАТО та буде кроком до більш тісної співпраці з Альянсом.

Втім, усе це переважується одним пунктом українських вимог – про політичне запрошення до Альянсу (яке отримає практичну реалізацію вже після закінчення війни). Його відсутність не компенсують жодні пакети допомоги чи ради.

На даний момент, за інформацією РБК-Україна, за політичне запрошення виступають більшість членів Альянсу. Серед безумовних прихильників, звісно, вірні союзники України, такі як Польща та країни Балтії. З європейських важковаговиків Україна змогла заручитися підтримкою Франції, яка традиційно вважалася "україноскептиком", і ще наприкінці минулого року президент Еммануель Макрон оцінював українські перспективи вступу до Альянсу вкрай скептично.

Вагаються дві великі країни: США і меншою мірою Німеччина, точніше, особисто канцлер Олаф Шольц. "Більшість країн НАТО підтримують запрошення України в НАТО. Ті, хто сумнівається, – дивляться лише на президента Байдена. І президент Байден знає, що саме від нього це залежить і це буде його рішення", – заявив у свіжому інтерв'ю CNN Зеленський.

Президент США Джо Байден та президент України Володимир Зеленський (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)

Виразної відповіді, чому зараз не час зробити черговий крок назустріч вступу України до Альянсу, у Вашингтоні не дають. В основному обходяться туманними міркуваннями про "недопущення ескалації". На що у Києві резонно відповідають, що далі ескалювати ситуацію вже просто нікуди.

До того ж практика всієї повномасштабної війни показує: жодне проривне рішення Заходу, наприклад, про надання нового виду озброєнь, до тієї самої "ескалації" не призводило. Теоретично, "ескалацією" може стати застосування Росією ядерної зброї проти України – але при цьому на Заході визнають, що ризик такого сценарію зараз дуже знизився (ймовірно, не без участі Китаю).

"На думку французів, Захід не повинен знову не виконати своїх обіцянок у сфері безпеки. Американська точка зору полягає в тому, що вони не повинні знову давати обіцянки, які не мають наміру виконувати", – пише The Economist у ґрунтовному матеріалі, присвяченому Вільнюському саміту.

Щодо Берліна, то, за словами співрозмовників РБК-Україна, канцлер Шольц вважає, що якісь кроки Альянсу назустріч Україні можуть у перспективі нашкодити якимось потенційним переговорам із РФ про закінчення війни. При цьому тема українсько-російських переговорів зараз не просто не лежить на столі, а надійно прибрана в найдальший кут шафи. Українська влада, починаючи із Зеленського, планомірно та цілеспрямовано спалює за собою всі мости, заявляючи, що переговори з Кремлем можливі лише після виходу на кордони 1991 року. І це повністю відповідає настроям українського суспільства.

Крім того, сама по собі тема НАТО в принципі не повинна розглядатися в контексті українсько-російських переговорів у жодній перспективі. Максимум, на що здатна Росія у контексті розширення НАТО – шизофренічні пости у телеграмі Дмитра Медведєва. Вступ Фінляндії до Альянсу Москва проковтнула і не поперхнулась.

Певний оптимізм дає те, що потенційних скептиків щодо політичного запрошення України до Альянсу залишилося лише двоє. Від Угорщини, запевняють джерела РБК-Україна, не варто очікувати неприємних сюрпризів – але тільки якщо всі інші члени НАТО будуть за. Варіант, за якого Німеччина чи – що куди ймовірніше – США, залишиться однією-єдиною країною, яка заблокувала політичне запрошення України, можливий, але в такому разі вся критика з України і не лише впаде саме на неї. По суті, на сумнозвісному Бухарестському саміті 2008 року надання Україні ПДЧ багато в чому зірвалося через те, що проти виступили одразу дві сильні країни, Франція та Німеччина, які потім змогли кивати одна на одну.

Політичне запрошення України до НАТО, безумовно, стане величезною перемогою, яка потрібна Зеленському, зокрема, і з внутрішньополітичною метою. Відмова Альянсу піти на такий крок, звичайно, стане вкрай болючою, хоча, безумовно, співпраця України з НАТО триватиме й надалі. Але в такому разі питання собі можуть поставити, наприклад, країни Балтії: якщо НАТО не хоче йти назустріч воюючій Україні, то чи можна бути абсолютно, залізобетонно впевненим, що весь Альянс оперативно і потужно кинеться на захист тієї ж Естонії чи Латвії, якщо Росія зважиться на них напасти. Принаймні такі міркування РБК-Україна доводилося чути на Банковій.

Президент Володимир Зеленський та канцлер Німеччини Олаф Шольц (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)

Нині, по суті, Україна змінює саму парадигму відносин із НАТО. Якщо відкинути дипломатичні умовності, то у ключових європейських столицях відносини з Києвом звикли бачити так: бідна та слабка Україна просить багатий, потужний, відмінно озброєний Альянс взяти її під свій захист, щоб урятувати від грізної Росії. За час повномасштабної війни ситуація докорінно змінилася – цілком очевидно, що українська армія зараз на голову перевершує більшість армій країн-членів НАТО. Про бойовий досвід і говорити нічого – крім України, ніхто не має успішної практики протистояння Росії, яку рік тому було офіційно визнано головною загрозою Альянсу.

Можна навести ще один, більш прагматичний аргумент, який західні лідери до того ж можуть вигідно "продати" своєму електорату. Вступ України до Альянсу означатиме те, що на захисті східного флангу НАТО, у тому числі у Польщі, Словаччині, Румунії тощо, у перспективі стоятимуть зокрема українські війська – а не німецькі чи американські. І умовний Джон Сміт матиме більше можливостей, за бажання, залишитися служити в рідній Аризоні, а не в селі під Тімішоарою.

Співрозмовники РБК-Україна кажуть, що всі ці аргументи поступово працюють, коліщатка в головах західних лідерів крутяться, хоча й інерцію мислення, набуту роками, долати непросто. Питання в тому, чи докрутяться вони до потрібного Україні тут і зараз результату. Відлік до ухвалення рішення вже можна вести не на дні, а на години.