Генерал Олександр Павлюк: У Росії поки немає можливості наступати на два фронти

Про те, чи можливий новий наступ Росії з Білорусі, чому провалилася перша спроба агресора захопити столицю і як Київська область готується до оборони у разі повторення удару з Півночі – в інтерв'ю РБК-Україна розповів Командувач угруповання сил і засобів оборони Києва, генерал-лейтенант Олександр Павлюк.

Російська армія готуються до нового наступу. Про бажання Москви взяти реванш щонайменше з грудня говорить і українське військово-політичне керівництво, і представники західних структур.

Виглядає малоймовірно, що агресор найближчим часом здатний організувати стратегічну наступальну операцію відразу на кількох напрямках, як це було на початку вторгнення. Поки фокус Кремля націлений на Донбас. Проте українські військові не виключають, що Росія може знову повторити похід з Півночі, зокрема на столицю.

Командувач угруповання сил і засобів оборони Києва, генерал-лейтенант Олександр Павлюк каже, що станом на сьогодні на території Білорусі у росіян немає відповідного угруповання, яке могло б здійснити такий наступ. Коли розпочалася широкомасштабна агресія, Павлюк керував Операції об'єднаних сил (ООС), а в середині березня президент призначив його очільником Київської ОВА – мабуть, в найкритичніший період для столиці та області.

Зараз генерал відповідає за оборону регіону на той випадок, якщо окупанти наважаться повторити свою минулорічну авантюру. В інтерв'ю РБК-Україна Олександр Павлюк розповів про те, що відбувалось в зоні ООС, коли починалась війна, що не врахували росіни, коли йшли на столицю, чи можливе повторення лютневих подій і як в області готуються дати відсіч агресору.

– До 24 лютого ви припускали, що буде таке широкомасштабне вторгнення?

– Чесно кажучи, припускав. У мене все ж була надія, що вторгнення не буде в такому форматі, але заходи, які проводилися російськими військами вказували, що потрібно готуватись до найгіршого.

Майже рік тому, приблизно в цих числах, ми прогнозували, що почнуться активні бойові дії, але ми все ж більше схилялись до того, що вони відбуватимуться на Донбасі. Дуже сподівались, що широкомасштабного вторгнення не буде – все ж таки 21 століття, центр Європи. До того ж Україна мала гарантії про збереження цілісності за Будапештським меморандумом. Проте вкотре отримала лише чергове підтвердження, чого насправді варті угоди з Москвою.

– Наскільки я розумію, то на момент повномасштабного вторгнення ви були саме на Донбасі. Опишіть у ретроспективі, що тоді відбувалося?

– На той момент я командував Операцією Об'єднаних сил. Проте перші реальні ознаки можливого повномасштабного вторгнення розпочалися на Сході ще з 16 лютого з початком масованих артилерійських обстрілів наших позицій з тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей, кількість яких зросла в десятки разів. Вогонь переважно вівся з населених пунктів. Мета – спровокувати нас на ведення вогню у відповідь та звинуватити в нанесенні ударів по мирному населенню, щоб створити привід для подальшої ескалації.

Також ворог розпочав проведення активних мобілізаційних заходів. Бойові бригади противника доукомплектовувалися та виводилися з лінії зіткнення для створення ударних угруповань. Їх міняли підрозділи, сформовані з мобілізованих. Було чітко видно, що все йде до вторгнення та бойових дій. Тому ми до цього готувалися.

– Яких заходів з підготовки було вжито? Яка стояла задача на той момент – у наших військ та в окупантів?

– Насамперед – зберегти життя особового складу. Лише так можна нанести противнику непоправних втрат. Тому ми не втрачали часу. Розуміючи загрозу, ми вживали всіх можливих заходів протидії. Зокрема з посилення оборонних рубежів і позицій та перегрупування наших військ із урахуванням можливих варіантів дій противника. Крім того, було здійснено переміщення та тренування резервів на найбільш загрозливих напрямках, розосередження матеріально-технічного забезпечення та боєприпасів. Створювались хибні позиції та райони оборони, була проведена низка заходів щодо живучості та безпеки пунктів управління. Весь цей комплекс заходів дав свій результат.

Так, 24 лютого противник перейшов у наступ, завдавши перед цим потужного ракетно-бомбового та артилерійського удару, використовуючи і крилаті ракети, і авіацію, і всю наявну артилерію. Всі удари, які були по нам нанесені, включно з ударом по командному пункту, де я знаходився, не дали противнику бажаного результату.

Перший удар росіян ми змогли передбачити і запобігти великим втратам. Після цього потужні удари почалися на напрямку Щастя та Волновахи. У ворога було завдання пробити нашу оборону, розсікти, знищити. Наші війська на відмінно впоралися: ці удари були відбиті, противник – знищений. Проте це був вал, що котився хвиля за хвилею: одну знищили – пішла друга, третя, четверта. В перший день всі спроби прорвати нашу оборону закінчилися для ворога безрезультатно та великими втратами.

– Якщо брати Схід, то більший натиск у перші дні вони робили саме в Луганській області? Оскільки виглядало так, що в них там спостерігалося більше просування, на відміну від Донецької?

– Зосередження основних зусиль противника було на двох напрямках: Весела Гора - Щастя – на Луганщині та Нікольське - Волноваха – на Донеччині. На цих напрямках були створені найбільш потужні та боєздатні угруповання: приблизно 8 тисяч осіб особового складу на кожному, 100-120 танків та 180-200 бойових броньованих машин. Крім цього, на луганському напрямку дії ударного угруповання підтримувала російська армія, вона наступала з Півночі та Сходу, намагаючись оточити наші війська.

Наші резерви на основних ключових вузлах, таких як Сватово, Старобільськ, Біловодськ зуміли зупинити противника. Але через відсутність сил та засобів для суцільної лінії оборони виникла загроза оточення. Все, що в мене було в резервах, я розподілив. У противника була величезна перевага.

Батальйон, який вів бій у районі Біловодська, прориваючись з оточення, знищив при цьому чотири опорних пункти росіян, які вони вже встигли обладнати на шляхах виходу. Щоб зупинити цю навалу і не допустити подальшого оточення наших військ, було прийнято рішення створити новий оборонний рубіж по лінії Сєвєродонецьк - Рубіжне - Кремінна - Лиман.

– Чи багато було наших громадян – маю на увазі серед цих "мобіків", яких забирали з окупованих територій так званих "ДНР / ЛНР"?

– Мобілізованих було дуже багато. Росія використовує населення тимчасово окупованих територій як ресурс для ведення війни. Навіть попри те, що примусова мобілізація на тимчасово окупованих територіях є воєнним злочином.

Навіщо росіянам ризикувати життям своїх військових, якщо можна поставити "живий щит" з чужих громадян? Відтак мобілізованих в окремих районах Донецької та Луганської областей кидали у бій сотнями, якщо не тисячами, незалежно від їх готовності. Більше того, такі підрозділи окупанти гнали попереду досвідчених російських військових. Так більшість з мобілізованих стають приреченими на загибель у першому бою.

– Мені здається, що Росія навмисне використовує таку тактику – зганяючи наших людей з окупованих територій на війну, щоб імітувати таку собі братовбивчу війну і щоб розпалювати ненависть між нами. Ви не вважаєте?

– РФ вдається до розпалювання ворожнечі, ненависті і розбрату століттями, використовуючи абсолютно усі наявні методи задля досягнення своїх хворих імперських цілей. Кремлю не потрібна Україна, що чинить опір. Тому йому абсолютно байдуже, до яких дій вдаватись, аби лише бачити нас покірними і поневоленими "руським миром". Навіть якщо мова йде про людські життя: для них не існує людей чи цінностей – лише інструменти. Але ми боремося за свою землю і не потерпимо тут ноги будь-кого, хто бажає її привласнити.

– Виглядає так, що на наших окупованих територіях у так званих "ДНР / ЛНР" вже згребли чи не все чоловіче населення. Це так?

– Ті, хто був здатний воювати, вже здебільшого призвані. Вони вже або знищені, або покалічені чи поранені. Зараз Кремль вдався до наступного кроку. Призивати почали людей більш похилого віку, які мали свого часу військову бронь та дефіцитні спеціальності. Знову ж таки, Росія не рахується з цим населенням, воно для них нічого не означає – лише інструмент для втілення власних планів.

– Якщо вони стають мало не "жіночими республіками", чи не змінюються там настрої? Адже жінки втрачають чоловіків, синів, братів, батьків незрозуміло за що.

– РФ створила на тимчасово окупованих територіях інформаційний вакуум. Та пропаганда, яку щодня транслюють місцевим, у всьому звинувачує Україну. І так вже майже десятиліття. Місцеве населення постійно піддається цьому впливу і через цю пропаганду воно вже навряд здатне реально оцінювати ситуацію.

– У середині березня зі Сходу вас перевели керувати Київською ОВА, коли окупанти намагалися просунутися до столиці. Чи правда, що в боях за Київ у них була перевага у військах 12 до 1?

– Тут наступальні дії вели приблизно 32 батальйонно-тактичних груп РФ – це загалом до 22 тисяч особового складу. З них приблизно 18 БТГр - з поліського напрямку (Київщина, Житомирщина), 14 БТГр – з Сіверського (Чернігівщина, Сумщина).

Основою оборони у перший день стали воїни 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців. Але майже одразу до них долучилися підрозділи 160-го навчального центру "Десна" та інші навчальні центри. Звісно, в обороні Києва також брали участь підрозділи територіальної оборони, інші формування (ДФТГ). Попри це, кількісна, а головне – технічна перевага у ворога справді була значною, але щоб 12 до 1 – можливо, це було лише в перші дні.

– Як їм вдалося так швидко дійти до Києва?

– По-перше, вони дійсно переважали кількістю. Проте річ не лише в ній, а й в якості їхньої підготовки: наступ вели елітні десантно-штурмові підрозділи та інші групи спеціального призначення. Їхня технічна оснащеність була на найвищому рівні.

По-друге, для них було важливо якомога скоріше захопити урядовий квартал та встановити контроль над політичним керівництвом країни. Це ключові причини, через які вони намагалися просуватися якомога швидше.

– В який момент стало зрозуміло, що їхній наступ на Київ провалюється? Які події були переломними? Умовно – це затоплення дамби в Демидові, можливо, щось інше?

– Найкритичніша ситуація була під час бою за Мощун, коли окупанти перейшли річку Ірпінь і захопили плацдарм. Це була найбільш загрозлива ситуація виходу противника на околиці Києва. Завдяки підриву дамбі, вода знищила переправи, які навів противник – їхні плани було зірвані. Угруповання, яке перейшло річку, було знищено, по ворогу наносилися постійні удари, порушувалася їхня логістика.

Ми поступово нарощували тут сили і врешті-решт створили умови, щоби почати оточувати ворога і перерізати логістичне забезпечення. Шансів та перспектив у росіян не залишалося з тими силами та засобами, що в них тоді були. Крім того, внаслідок бойових дій на Сході противник поніс величезні втрати як особового складу, так і озброєння та військової техніки. Вести бойові дії на декількох напрямках він вже не був здатен. Тому росіяни вимушені були відступити від Києва.

Окупанти виходили з території Київської та Чернігівської областей під нашим вогневим впливом. Тому кидали не лише своїх загиблих, а й велику кількість військової техніки. Далі ми вибили їх із Сумської області, після чого російські війська були перегруповані і їх перекинули на основний напрямок – на Донбас.

– У чому все ж були помилки російських військ під час наступу на Київ? Оскільки мені доводилося чути від аналітиків та військових, що насправді їхня операція на перший погляд була досить грамотною – і повітряний міст, і висадка десанту, і намагання прорватися до мостів тощо.

– Недооцінка наших військ і недооцінка настроїв людей. Їхній наступ був побудований на тому, що тут не буде ніякого спротиву, що люди готові їх зустрічати і що росіяни стрімкими темпами зможуть зайти, виконати свої завдання і підняти російський прапор у Києві. Але їх почали знищувати на кожному перехресті, на кожній дорозі, масово піднялися люди, які вступали до територільної оборони та добровольчих формувань. Збройні сили показали себе на відмінно. І це все було для них неочікувано. Тобто людський спротив зіграв величезну роль.

– Якщо говорити про сьогоднішню ситуацію, чи спостерігається зараз якесь аномальне скупчення чи то білоруських, чи то російських, чи то російсько-білоруських військ на київському напрямку поряд з нашими кордонами?

– На київському напрямку на даний момент ми не бачимо угруповання, яке могло б загрожувати наступом. Ми постійно проводимо моніторинг, відслідковуємо ситуацію. Один із підрозділів росіян, який там був сформований, переміщений назад на територію РФ, поряд з Луганською областю. Ймовірно, він буде застосовуватися саме там. У Білорусі також відбувається створення нових російських підрозділів. Проте поки всі бойові частини росіян йдуть на Схід.

– Вони поки використовують мобілізаційну систему Білорусі для підготовки і навчання своїх солдат?

– Так. Вони використовують її базу для підготовки нових частин. Серед іншого, ресурси Білорусі використовують для відновлення техніки та навчання особового складу. До того ж ми спостерігаємо у тому числі й демонстраційні дії з переміщення особового складу та техніки територією Білорусі. Основна мета таких дій – відволікти нас від Сходу та змусити тримати відповідне угруповання військ на на кордоні з Білоруссю.

– Чуємо від західних чиновників, політиків, аналітиків і з нашого боку звучить багато прогнозів, що Росія готує якийсь великий наступ. І в контексті цих припущень є версія, що один із напрямків може бути наступ з території Білорусі – або як основний, або як відволікаючий. Чи бачите ви ознаки, що такий наступ з території Білорусі може бути?

– Ми не виключаємо, що такий наступ може бути. Основне завдання агресора – захопити і змінити владу в Україні. Поки воно не буде виконано, Росія не зможе повністю контролювати Україну. Тому цей напрямок ми не виключаємо з переліку загрозливих. Ми оцінюємо ті сили та засоби, які є у ворога, їхню здатність для виконання цієї задачі.

Поки що ми не бачимо того угруповання, яке може повторити такий наступ. Воно може бути створене, його можуть перекинути з території Росії. Тому ми готуємось до цього. Але на даний момент в Білорусі такого угруповання немає.

– Чи можете ви пояснити: для підготовки якогось більш-менш наступального угруповання скільки часу їм треба? Це ж питання не днів, так?

– Щонайменше два-три місяці – це мінімальний термін, за який можна створити відповідне формування за наявності людського, технічного ресурсу та бази, де можна здійснювати підготовку особового складу.

– Доводилося чути дві протилежні версії, за яких умов можливий новий наступ з Білорусі. Перша – якщо у росіян будуть проблеми з просуванням на їхніх основних напрямках, вони захочуть піти з Білорусі, щоби нас скувати на Півночі. І друга – росіяни, навпаки, можуть піти з Півночі, якщо вони вже досягнуть успіхів на своїх основних напрямках. Яка з цих версій виглядає більш реальною?

– Більш вірогідний сценарій – якщо в них буде успіх на Сході, тоді можливий наступ з інших напрямків, зокрема і з Півночі. Щоби вести наступальні дії ще десь, їм потрібно створити відповідні угруповання сил та засобів. Якби в них була така можливість, то вони б не відходили з Півночі ще тоді, в березні, не тікали б з Херсона і не були б вибиті з Харківської області.

Тобто, попри мобілізацію, у Росії не так вже й багато сил та засобів. Так, вона має перевагу в людському ресурсі і боєприпасах. Але їхні втрати досить відчутні для них. І якщо говорити про білоруський напрямок, то, на мою думку як військового, у Росії поки що немає можливості наступати на два фронти. Адже неможливо будь-який підрозділ відправити в наступ – людей треба готувати, бо вони зупиняться відразу, як почнуть зазнавати втрат.

Ударних угруповань у них не так багато, щоби використовувати їх на кількох напрямках. Тому багато залежить від того, настільки стійкою буде наша оборона на Сході і наскільки значні втрати ми нанесемо противнику. До того ж ми зараз формуємо додаткові бригади, які, я сподіваюсь, допоможуть переломити хід війни в тому числі завдяки озброєнню від партнерів.

– Як зараз ведеться підготовка до можливого наступу з території Білорусі, чи захищена зараз Київщина краще і чи не повториться те, що було 24 лютого?

– Ми вивчили всі ті питання та проблеми, які були на 24 лютого. Проаналізували всі напрямки, якими рухався противник. Це все враховано при побудові оборони. Створено декілька потужних оборонних рубежів – навколо Києва, по Київській області і аж до кордону. Створена система і розвідки, і протиповітряної оборони.

Спільно з військовою адміністрацією підготовлені позиції, встановлено довготривалі фортифікаційні споруди, укриття для особового складу, командно-спостережні пункти. Здійснено мінування місцевості, яка може бути використана противником для просування. Вздовж кордону облаштовані мінні загородження, завали, рови тощо – це послабить рух наступального угруповання і дозволить нам знищити його ще на кордоні.

Підрозділи угруповання оборони Києва постійно вдосконалюють навички. Ми системно працюємо над тим, аби у разі повторного вторгнення далі кордону ворог не пройшов. На кожному напрямку проведені тренування підрозділів. Усі батальйони вже мають досвід бойових дій.

– Чи є в нас напоготові особовий склад, який буде відбивати можливий наступ на Київщину? Чи в разі нападу нам доведеться їх звідкись перекидати?

– Відповідні сили і засоби ми тримаємо тут постійно і готові до таких дій ворога. Чи буде їх достатньо – залежить від того, яке угруповання буде створено на території Білорусі. Тоді можна буде оцінювати. На даний момент у нас є сили та засоби, які можуть стримати російсько-білоруські війська.

– Як змінилася стратегія і тактика росіян після 11 місяців війни?

– Вони також вчаться на війні, як і вчимося ми. Вони відходять від лінійної тактики, що була на початку, коли вони атакували батальйонними тактичними групами. Зараз росіяни діють дрібнішими штурмовими групами. Простежується багато нових варіантів дій, противник випробовує їхню ефективність. Деякі з них дають результат, деякі – навпаки, призводять до величезних втрат.

Як би там не було, усі їхні дії – це величезні втрати людей. Вони не рахують загиблих і поранених. І вони мають перевагу завдяки тій величезній масі, що йде проти нас. Якщо ми намагаємося берегти своїх людей, зайвий раз не ризикуючи їхніми життями, то для Москви люди – це звичайна біомаса для виконання їхніх цілей.

– Є чимало сумнівів: чи дадуть результат ці "мобіки", яких збирає Росія, на полі бою, адже ми вже бачимо проблеми з оснащенням та озброєнням окупаційних військ. Тобто маса все ж дає результат?

– Дає. Коли Росія вигравала війни, вона завжди вигравала їх, заливаючи противника кров'ю своїх військ. Це було і під час Другої світової війни, коли сотні тисяч неозброєних людей кидали на позиції і зрештою цим досягали результату. Тому значення цієї маси варто розглядати серйозно. В принципі ми всі ці місяці воюємо з переважаючими силами противника.

– Яке, на вашу думку, озброєння нам зараз необхідне?

– Нам потрібна вся зброя, яка тільки можлива – артилерія, броньовані машини, винищувачі, ударні дрони, боєприпаси. Для перелому в цій війні нам потрібно створити нові бригади, сформувати ударні угруповання. Їх треба чимось оснащувати.

Зараз ми бачимо початок процесу передачі нам таких бойових машин, як Bradley та Marder, танків Leopard 2, Abrams, Challenger 2 тощо. Якщо й надалі українські перемоги на дипломатичному фронті йтимуть таким же темпом – українська перемога на фронті стане справою часу.

Важливим залишається постачання засобів ППО та ракет, боєприпасів для відбиття ракетних атак. Це – і про убезпечення особового складу під час підготовки, і про спокій цивільного населення, і про захист економіки та критичної інфраструктури.

Навіть після нашої перемоги потреба війська у різноманітному озброєнні не зникне. Це запорука того, що ми не лише зможемо переломити хід цієї війни, а й змусимо ворога ніколи більше не зазіхати на нашу землю.