Про те, як далеко за час повномасштабної війни Україна просунулась на шляху євроінтеграції, якими будуть її наступні кроки на шляху до ЄС, наскільки довгим може виявитися цей шлях і з якими проблемами зіткнуться Брюссель та Київ – докладніше у матеріалі РБК-Україна.
При підготовці матеріалу використовувалися публічні заяви чиновників України та Євросоюзу, офіційні сайти ЄС, коментар виконавчого директора Ради зовнішньої політики "Українська призма" Геннадія Максака.
Рівно два роки тому, 28 лютого 2022 року, Україна офіційно подала заявку на вступ до Євросоюзу. Тоді, на п'ятий день повномасштабної війни, євроінтеграція в цілому не виглядала пріоритетом номер один: ще не було повної впевненості в тому, що Україна вистоїть, на Київ рухалася величезна колона російської техніки, а саме місто зазнало ракетного удару, Франція того ж дня евакуювала зі столиці до Львова своє посольство.
Але президент Володимир Зеленський саме цим і доводив важливість членства України в ЄС – що Україна у ці дні захищає всю Європу від російських агресорів. Тоді українська влада напирала ще й на прискорений процес вступу до ЄС за якоюсь "спеціальною процедурою", яку треба було застосувати у зв'язку з винятковими обставинами, в які потрапила країна.
Втім, у Брюсселі та інших європейських столицях оперативно дали зрозуміти: одна справа – це військова та фінансова допомога Україні, а ось прийняття її в європейський клуб – це зовсім інше. І жодних винятків для України ніхто робити не буде, Києву в будь-якому випадку доведеться пройти весь належний потенційному члену ЄС шлях.
Якийсь час після подання заявки здавалося, що не буде мови не те, що про винятки для України, а навіть про режим максимального сприяння для країни, що воює. А сама заявка надовго залишиться без руху.
Приміром, скептично євроінтеграційні перспективи України оцінював французький президент Еммануель Макрон, причому робив це публічно. До скептиків відносили і Німеччину з Нідерландами, серед країн, які могли б заблокувати надання Україні кандидатського статусу, називали і Австрію, і навіть Данію зі Швецією.
Проте реальний євроінтеграційний процес України не просто розпочався, а пішов на неймовірній для самої Європи швидкості – хоч і не так швидко, як спочатку хотіли в Києві.
Переломний момент стався в середині червня 2022 року, коли Київ відвідала найпотужніша на той момент європейська делегація під час повномасштабної війни: Макрон, німецький канцлер Олаф Шольц, прем'єр Італії Маріо Драгі та румунський президент Клаус Йоханніс.
Вони привезли важливу новину – Україна таки отримає статус країни-кандидата на вступ до Євросоюзу. На той час Макрон вже радикально змінив свою позицію з цього питання, перетворившись зі скептика на лобіста євроінтеграції України, вдалося зняти побоювання Німеччини та інших країн.
Втім, кандидатство Україні видали до певної міри авансом, Єврокомісія додала до нього сім вимог, які мав виконати Київ для подальшого прогресу: від судової реформи до нового законодавства про медіа та національні меншини.
Українська влада рапортувала про готовність виконати вимоги у найкоротший термін, буквально за кілька місяців. На практиці цей процес очікувано затягнувся, до кінця 2023 року.
Останньою перепоною на шляху до кандидатства залишалася Угорщина та особисто прем'єр Віктор Орбан, який вигадував нові й нові пояснення того, чому Україні не можна надавати цей статус. У результаті, після планомірного та тривалого тиску на Орбана з боку низки його європейських колег та лідерів самого Євросоюзу, угорський прем'єр здався.
Дипломатичний маневр канцлера Шольца на вирішальному засіданні Європейської ради 14 грудня – коли він запропонував Орбану "сходити за кавою", тим самим "вилучивши" його із зали під час вирішального голосування – точно увійде до сучасної політичної історії. У результаті менш ніж за два роки Україна пройшла шлях від подання заявки до набуття кандидатського статусу, на що не особливо розраховували навіть європейські симпатики Києва. Але попереду, очевидно, ще більший шлях.
На даний момент Україна перебуває на етапі, що передує власне початку переговорів про вступ. Європейська комісія зараз готує так звану "переговорну рамку" і паралельно проводить "скринінг" (аналіз) чинного українського законодавства. До речі, паралельність процесів для їх прискорення – це нововведення, застосоване спеціально у випадку України, його по-своєму і можна трактувати як "спецпроцедуру", про яку йшлося два роки тому.
Процес вступу до Євросоюзу набагато більш формалізований, ніж, наприклад, вступу до НАТО. Лише політичного рішення прийняти нову країну у випадку з ЄС недостатньо – вона має ще й адаптувати своє законодавство до права Євросоюзу, інакше на практиці членство в ЄС просто не запрацює.
Так, Україна має провести роботу відразу за 35 напрямками права (т.зв. "acquis communautaire"), від судової системи до риболовлі, від освіти до зовнішньої політики. По кожному з цих пунктів відкриватимуться і закриватимуться переговори, коли ЄС вважатиме, що всі поставлені перед Україною завдання щодо конкретного напрямку вже виконані.
Власне, переговорна рамка якраз і визначатиме формат і темп цього процесу, зокрема так звані "бенчмарки" – результати, яких треба буде досягти Україні у змінах свого законодавства.
Спочатку йшлося про те, що переговорну рамку буде затверджено в середині березня, після чого має пройти міжурядова конференція, де-факто це буде вже початок переговорів про вступ до ЄС як таких.
Минулого тижня багато галасу наробила заява голови Єврокомісії Урсули фон дер Ляйєн. Вона заявила, що переговорну рамку, найімовірніше, затвердять не в березні, а вже влітку після червневих виборів до Європарламенту. За інформацією низки ЗМІ, ці слова викликали серйозний подив у самому Євросоюзі, аналогічна реакція була і у співрозмовників РБК-Україна у Києві.
Втім, через кілька днів, під час свого візиту до столиці України 24 лютого, на другу річницю повномасштабного російського вторгнення, фон дер Ляйєн фактично денонсувала свою попередню заяву, вказавши, що Єврокомісія запропонує переговорну рамку у належні терміни, у середині березня.
Власне, процес переговорів про вступ до ЄС – напружений, але дуже бюрократичний процес, зміст якого не так просто буде донести до широкої аудиторії, насамперед в Україні. Єдині зрозумілі "перемоги", які зможе вигідно подати влада – це успішне закриття чергових глав acquis communautaire.
Однак для цього буде потрібно одностайне рішення всіх нинішніх членів Євросоюзу. Отже, у тієї ж Угорщини постійно виявлятиметься право вето – всього за час переговорного процесу понад сімдесят разів, надаючи Віктору Орбану можливість знову і знову шантажувати як Київ, так і Брюссель.
Ще один важливий нюанс – хоча у переговорах щодо вступу за умовчанням беруть участь дві сторони, Україна та сам Євросоюз, їх не можна назвати рівноправними учасниками. Оскільки це Україна хоче приєднання до ЄС, їй у будь-якому разі доведеться виконувати вимоги Брюсселя, інакше процес автоматично зупиниться. Йтиметься про тисячі правових норм, причому виконувати потрібно буде всі умови ЄС, вибрати "вигідніші" і проігнорувати решту не вийде.
Очевидно, в ході процесу регулярно виникатиме невдоволення з боку цілих секторів національної економіки, яким доведеться адаптуватися до нової, далеко не завжди більш прибуткової правової реальності. Втім, такий шлях свого часу проходили всі країни, які приєднувалися до Євросоюзу – загальні вигоди від євроінтеграції в масштабах усієї країни все одно перевищують витрати.
Початок переговорного процесу припадає не на найкращий у плані політичної кон'юнктури час. Головний дестабілізуючий чинник – безумовно, червневі вибори до Європарламенту, які потенційно можуть принести Україні та самій Європі деякі неприємні сюрпризи, наприклад зростання впливу ультраправих популістів, євро- та україноскептиків.
Після виборів почнеться формування нового складу Єврокомісії, що також передбачає певну турбулентність. Хоча станом на зараз шанси фон дер Ляйєн зберегти своє крісло виглядають досить високими, що для України однозначно є позитивною новиною – чинна глава Єврокомісії налаштована абсолютно проукраїнськи, причому, за словами співрозмовників РБК-Україна, які спілкуються з нею, абсолютно щиро.
Ще один потенційно проблемний чинник – у другому півріччі 2024-го головувати в Раді ЄС буде, мабуть, найменш зручний для нас його член, та ж Угорщина, що дасть можливість Орбану, як мінімум, активніше впливати на загальноєвропейський порядок денний.
На думку виконавчого директора Ради зовнішньої політики "Українська призма" Геннадія Максака цілком реально, щоб і затвердження переговорної рамки, і перша міжурядова конференція пройшли вже в березні-квітні. Втім, каже експерт, є ризик того, що конференція відтягуватиметься і відбудеться вже після загальноєвропейських виборів.
Щодо самого переговорного процесу, то Максак бачить серйозну потенційну проблему в самій методології оцінки виконання країною потрібних умов, яку оновили у 2020 році. "Нова методологія так побудована, щоб не сприяти процесу переговорів, а навпаки, ставити певні перепони", – каже експерт. Зокрема, йдеться про, мабуть, найважливіший кластер acquis communautaire, так звані "основи", куди входять норми, пов'язані з базовими правами людини, правосуддям, безпекою тощо.
Уточнити методологію, зокрема поставити вичерпні критерії виконання Україною потрібних параметрів (щоб після проведення певних реформ у цих сферах не виявилося, що насправді Брюссель хотів від Києва чогось іншого) – одне з ключових поточних завдань Єврокомісії у рамках підготовки переговорної рамки.
Загалом, крім виконання власне "домашнього завдання" щодо реформ, Україні для підсумкового успіху необхідна буде і політична воля в країнах самого ЄС, щоб вони не затягували нашу євроінтеграцію штучним шляхом. Як вважає Геннадій Максак, не можна сказати, яка з цих двох складових – реформи в самій Україні та добра воля в ЄС – може стати для нас більшою проблемою.
"Я думаю, ми можемо реально швидко імплементувати європейські норми, але виникатимуть і підводні камені, які відразу для нас буде не видно. Крім того, у процесі швидкої імплементації важливо не втратити зв'язок з нашим же суспільством – з тим, що воно може щось втратити в процесі, а йому про це не сказали, наприклад, це стосується доступу до певних ринків", – вважає експерт.
Галузеві протести проти нових норм та регуляцій Євросоюзу регулярно спалахують по всьому ЄС, навіть у тих країнах, які входять туди десятиліттями. Що вже казати про країну, яка лише розпочне процес глобальної трансформації.
Нинішні акції протесту польських фермерів та блокування ними кордону з Україною – це, можливо, лише демо-версія того, що може чекати на Україну, коли розпочнеться реальний переговорний процес про вступ до ЄС. А різні східноєвропейські політики-популісти ще й отримають чудову нагоду для спекуляцій: мовляв, після вступу України до ЄС призначені для умовної Варшави чи Братислави гроші підуть до Києва. Власне, угорський Орбан цим аргументом вже активно користується.
Таким чином, шлях до кінцевої мети України – повноцінного членства у Євросоюзі – аж ніяк не виглядає легким. І навряд чи буде швидким. Раніше в українській владі озвучували термін у два роки, після яких країна буде готова до членства в ЄС. Останнім часом такі однозначні прогнози звучать уже рідше.
А на європейському боці загалом до будь-яких конкретних термінів ставляться максимально акуратно – так президент Євроради Шарль Мішель обережно заявляв, що Україна "може" стати членом ЄС у 2030 році, але лише якщо "обидві сторони виконають своє домашнє завдання".
Очевидно, як і в інших аспектах українського життя, вкрай важливим чинником для євроінтеграції стане закінчення війни (звісно, з урахуванням умов, на яких воно відбудеться). Думка про те, що воюючу Україну не можна брати до ЄС, у європейському медіапросторі звучить часто. Проте методична адаптація українського законодавства до європейського – абсолютно посильне для влади завдання навіть у поточних умовах.