Денис "Кит" Прохоров: Якщо не буде України, вільної Білорусі теж не буде

У 19 років він залишив рідну країну, не бажаючи жити в атмосфері лукашенківського гноблення. В Україні в полку "Азов" за роки війни у Денисі Прохорові з позивним "Кит" виховали першокласного бійця, інструктора та воїна – він же у відповідь довів відданість ідеалам свободи безпосередньо в бою, вбиваючи окупантів та крок за кроком позбавляючи Україну путінської агресії.

В інтерв'ю РБК-Україна "Кит" розповів про те, чим живе його бойове братерство та детально описав картину боїв проти кремлівської орди, в яких йому довелося побувати з перших днів повномасштабного вторгнення.

Нижче скорочена версія розмови, повне інтерв'ю на YouTube-каналі РБК-Україна.

– Як і навіщо ти потрапив до України в юні роки: втеча від режиму чи пошук пригод?

– Зараз мені 27 років. Моя перша спроба приїхати до України була наприкінці липня 2014 року, коли мені було 19 років. Хотів вступити до "Азову", оскільки на той час у мене там уже були друзі, які багато розповідали про цей підрозділ.

Загалом я збирався виїхати з Білорусі, точніше сказати – від режиму Лукашенка, ще з 17 років. Бо вже тоді добре розумів, у якій атмосфері ми живемо та що відбувається. Я багато цікавився історією, рано дізнався що таке "біло-червоно-білий стяг" про рік існування Білоруської народної республіки в 1991 році, про герб Погоня. Також багато цікавився Україною як братнім народом та братньою країною.

На Майдан у мене приїхати так і не вийшло, оскільки у Білорусі були дуже суворі норми виробничого відпрацювання після училища. І якби я їх порушив, то сім'ї загрожували б мільйонні штрафи. Хоча дуже хотів приїхати на Майдан. Але вже влітку 2014 року, закривши всі справи щодо відпрацювань, як тільки мені стукнуло 19, я одразу рвонув в Україну. Тоді вже Крим був анексований, і я добре розумів, що імперська агресія Росії на цьому не закінчиться.

- Як потрапив до полку "Азов"?

– Тоді потрапити іноземцям до українських підрозділів було дуже складно, і до "Азова", загалом, теж. Треба було багато рекомендацій. У перший мій приїзд до України, а я з другом приїхав, нам не вдалося приєднатися до "Азову". "Азовцями" ми стали лише наприкінці зими, тобто на початку 2015-го.

Тоді про нас багато хто сказав добрі слова, поручився і запевнив командування, що ми дуже хочемо потрапити на фронт і захищати Україну. Тоді ми познайомилися з командиром та поїхали на базу "Азова" до Юріївки (околиці Маріуполя, Донецька область, - ред.).

– У Білорусі залишилися рідні? Чи не мають у них проблем через твою позицію?

- Такого, щоб прямий пригнічували, то не було. Не було навіть обшуків, коли я поїхав, хоча я так розумію, що КДБ було в курсі всього. Єдине, що за стандартом забрали жорсткий диск комп'ютера та не повернули. Це ще 2014-го.

А 2022-го до матері прийшли чекісти і змусили її записати відеозвернення до мене зі словами щось на кшталт: "синку, повернися, я не хочу, щоб ти був фашистом і вбивцею, краще відсиди у в'язниці на батьківщині", і таке інше . Але ми заздалегідь з матір'ю домовилися про все, і я їй сказав, щоб вона записувала та говорила все, що продиктують чекісти.

- Повернемося до "Азова". Чим займався з 2015 року – який рід військ, задачи?

– На момент мого приєднання до "Азову" я потрапив у розвідку, яка тоді вже була поділена на дві частини – українців та іноземців. Я потрапив, звісно, до іноземців. Спочатку було важко навіть суто комунікативно, тому що в нас в основному були англомовні. Були британці, шведи, французи. Вони говорили англійською, а я ні.

Всі інструктажі у нас теж були англійською, тому доводилося постаратися, щоби все зрозуміти. Але за пару місяців ми вже і на полігоні багато постріляли, і тактичному злагодженню навчилися, і в результаті нам – білорусам – запропонували стати інструкторами для новобранців на київській базі АТЕК. Це був відбірково-тренувальний табір для відсіювання людей. Тому що охочих потрапити до "Азову" було у 2015 році особливо дуже багато, а підходили далеко не всі.

Ми погодилися з тією умовою, що все ж таки іноді виїжджатимемо на бойові, бо ми не для того приїжджали в Україну, щоб сидіти на київській базі. Командири дотрималися слова і в деяких операціях ще тієї війни я взяв участь. Наприклад, у визволенні Широкине.

Також була і розвідка, з мінометами відпрацьовували. Не скажу, що було багато. Хотілося б більше на той час, але все ж таки наша і моя особисто специфіка в "Азові" була спрямована на інструкторство.

За час інструкторства ми й самі виросли як спеціалісти, оскільки постійно вдосконалювали навички фізпідготовки, медицини, володіння зброєю, тактики. Самі проходили різноманітні курси від запрошених інструкторів.

– Перейдемо до подій повномасштабної війни 2022 року та створення полку Кастуся Каліновського. Коли з'явилася ідея, які цілі та чому така назва?

– З початком повномасштабної війни ми зібрали спочатку 15 білорусів та приїхали на той момент ще до ТРО "Азов Київ". Спочатку не думали про те, щоб створювати щось окреме, але дуже швидко спрацювало сарафанне радіо і до нас почали приєднуватися все більше і більше білорусів, які живуть в Україні.

Хтось десь почув, що є білоруси, вони з "Азовом", у них є зброя, війна підбирається до Києва, треба приєднуватися. І пішов потік. Таким чином, ми одними білорусами сформували всередині ТРО "Азов" щось схоже на роту. Потік не зупинявся і на шикуваннях вже половину з усіх складали білоруси.

Мене це не дивувало, бо для Білорусі зараз година Х, як і для України. Якщо путінський режим буде зупинено в Україні, то ми матимемо шанс поїхати і звільнити Білорусь. Якщо ж не буде України, вільної Білорусі також не буде.

В якийсь момент нас стало вже досить багато, щоб сформувати з білорусів окремий батальйон, а батальйон у батальйоні це трохи дивно. Тому коли надійшла пропозиція від ГУР МО про те, щоб ми створювали окремий підрозділ – офіційно на контрактах, з оформленням – ми, звичайно ж, погодилися. Тим більше, що білорусам дуже потрібне було оформлення – тому що з початком повномасштабної війни вже почалося погане ставлення до білоруських паспортів, підозра та недовіра зі зрозумілих причин. І це банально ускладнювало навіть наше пересування по блокпостах і таке інше.

Так і з'явився полк Кастуся Калиновського. Варіант назви був ще ім'ям князя Острозького, але є вже така українська бригада. Калиновський – білоруський національний герой, який ненавидів московитів, піднімав повстання проти них, і завжди говорив, що "поки над нами москаль, то жодної свободи не буде". Все актуально й донині, тому ми й взяли собі у назву цього борця за волю.

- У полку зараз воюють виключно білоруси?

– Ну, дивіться, ось у мене є український паспорт, бо я начебто і українець, і білорус за народженням. Але взагалі переважно білоруси, є поодинокі винятки, але не більше. Та й ГУР поставив умову, щоб ми приймали лише білорусів, щоби був єдиний зв'язок і єдина комунікація, без збірної солянки.

– Скільки бійців полк за складом зараз?

- Я завжди говорю "більше трьохсот".

– Ти був поранений під час оборони Київської області. Можеш розповісти про ті бої докладніше.

- Можу навіть дуже докладно. Це було у складі ТРО “Азов”. Коли нас, білорусів, було ще дуже мало – близько 15 осіб – ми розподілились у ТРО по різним групам. І як той, хто вже має бойовий досвід, я потрапив у перше ударне крило розвідгрупи, яка становила близько 40 осіб. Це були перші дні війни – кінець лютого-початок березня.

Разом зі мною туди потрапив і мій найкращий друг Ілля "Литвин", ми з ним складали розрахунок РПГ. На той час це було найсерйозніше озброєння з того, що було в нас, піхоти. Решта була стрілецька зброя, враховуючи, що до Києва вже тоді їхала важка техніка ворога. Треба сказати, що ми тоді дуже зраділи, тому що набридло сидіти на базі, читаючи новини, а ви пам'ятаєте які у ті дні надходили новини.

Першим нашим бойовим завданням був захист Васильківського аеродрому, на якому був прорив. На той момент ще ЗСУ взяли в полон розвідгрупу ворога. Це були одні з перших полонених орків. Командирів взяли в полон, решту "порішали". Так ось на Васильківському аеропорту наше чергування закінчилося швидко, там більше особливої роботи не було. Нам сказали, що ми їдемо до Гостомеля і вже там будемо шукати собі роботу. Дві ночі ми ночували в районі Гостомеля і потім уже надійшла інформація від суміжників, що ворог оточує Бучу і ми виїжджаємо зустрічати колону супротивника.

Виїхали на точку перед Бучею, далі йшли пішки, розділилися на групи. Ударне крило пішло на перехрестя у бік Ворзеля. Група евакуації залишилася на тому місці, де ми спішились. Пройшли Бучу, а то вже була сіра зона. Зрозуміло було, що ми наближаємося до місця бойових дій, бо в міру нашого пересування навколо ставало дедалі більше спаленої техніки, якихось снарядів, що не розірвалися, тіл. Гучніше було чути гул техніки.

Ми розуміли, що це техніка ворога. І стали на неї чекати, щоб ударити в бік. На цьому місці був готель "Вілла Сан Маріно". Ми очікували, що ворог поїде трасою, проте тактика орків не забарилася і вони поїхали незаасфальтованою дорогою, де з двох сторін стояли цивільні будинки. Там і почався перший контакт у хлопців, але ще не у нашої групи. Ми ж продовжували тримати дорогу за наказом командира. Незабаром розпочався серйозний обстріл – і САУ, і танками – і ми змушені були забігти на територію готелю.

Варіантів на той момент ми мали три. Перший: це спробувати всіх наших зібрати та вибігати в чисте поле, яке на той момент могло вже прострілюватися збоку. Другий: бігти дорогою, яка точно прострілюється технікою, сподіваючись на удачу і на те, що тебе не зачепить. А там 30-ті калібри і якщо зачепить, то на смерть. І третій варіант: укріплюватись на території готелю, тримати кругову оборону та чекати на нашу евакуацію. Було обрано третій варіант.

У перші хвилини бою у нас була велика кількість поранених, у тому числі й тяжко поранених. Нагадаю, що я з Іллею "Литвином" були в розрахунку РПГ, тому ми, забігши в будівлю, заряджали гранатомет, він вибігав здійснювати постріл, а я в будинку допомагав пораненим. Один постріл він зробив, ми зарядили другий снаряд, він вибіг надвір вдруге і після цього я перестав його бачити.

Почалися щільні обстріли будівлі, дах почав горіти, все руйнується, і тут забіг якийсь хлопчина, сказав що у них (на території готелю, - ред. ) є укриття. Це виявилося якесь підвальне приміщення, щось подібне до бойлерної, де було дуже мало місця. А нас близько 20 людей із пораненими.

Там ми почали допомагати пораненим, з нами були парамедики, я просто їм допомагав. Але весь час думав, де зараз Ілля. Коли побачив, що парамедики вже нормально справляються з наданням допомоги, сказав командиру, що я виходжу шукати Іллю. Я тоді розумів, що він або "200-й" або "300-й", і в обох ситуаціях мені необхідно його знайти.

Я вибіг на вулицю, обстріли тривали, деякі будівлі комплексу горіли, я бігаю кричу, кличу Іллю, намагаюся його знайти. Можете собі уявити ситуацію. Краєм ока побачив, що неподалік хтось лежить і розумію, що це він. Спробував намацати пульс, почути дихання, хоч це й відбувалося у "червоній зоні" під обстрілами, але загалом було зрозуміло, що мій друг уже "200". Емоції, звісно, були сильні. Але я тримав себе в руках. Підкликав когось із наших, щоб допомогли дотягнути тіло Іллі до всіх інших.

Фото з особистого архіву Дениса Прохорова

Після цього командир наказав мені зайняти позицію в одному з будинків готельного комплексу та дивитися на дорогу, звідки має з'явитися наша евакуаційна група на броні. Перших поранених вивезли просто на цивільних машинах - на машинах приїхали наші з інших груп - бплашники і т.д., всі хто зміг.

Ми ж залишилися тримати позицію та чекати на евакуацію. Але незабаром замість нашого "евака" я побачив БМП-2 з літерою V на борту та гул ворожої техніки – нас оточили. Відразу починалися прильоти чогось великого. Ми, всі, хто не був поранений, залишили поранених у умовному укритті та побігли до головного будинку тримати позицію. У цей час частина орків вже зайшла на територію готелю та розпочався ближній контакт. Добре, що ми йшли секторами і грамотніше, ніж вони. Одного орка поранили, його потім ножем і добили. Він почав собі надавати допомогу, але хлопці, не довго думаючи, підбігли і - "чик".

Нам удалося забігти в будівлю і там вже не почалася фаза бою в повному оточенні. У приміщення була барна стійка, на яку ми й поставили стволи. На той момент ми взагалі не знали, чи вдасться вийти із цього бою живими та чи приїде евакуація. Як дізналися пізніше, "евак" на перехресті зіткнувся з орками, зазнав втрат (один убитий) і змушений був відступити. Тобто, покладатися ми могли тільки на себе і намагатися виживати своїми сидами.

Орки почали заходити "чорним ходом" у будівлю і обстрілювати її. Все прострілювалося, звідусіль рикошетувало, мені лишалось тільки тримати свою позицію, свій сектор.

Почув, як поранило Женю "Стрілка". Він був недалеко від мене. І одразу почав говорити нам: "Хлопці, я двісті", розуміючи характер поранення. Але наш парамедик, не слухаючи його, починає все робити за протоколом і Женю вдалося стабілізувати. Далі він лежав у свідомості, вкритий ковдрою, і переживав разом з нами все це 12-ти годинне пекло.

Потім в нашу будівлю прилітає якийсь важкий калібр, руйнується натяжна стеля, піднімається пил, від якого ти на відстані 10 сантиметрів нічого не можеш бачити і я опиняюся на підлозі. Піднімаюсь, обмацую себе, наче руки ноги цілі, а поруч крутиться якийсь вогонь – трассер, можливо, незрозуміло було. Разом з тими, хто був поруч, зміщуємось у маленьку кухню, бо тримати сектор обваленого приміщення було неможливо.

У кухні зайняли кругову оборону та принишкли. Слухаємо, як буквально вже надвір заїжджає ворожа техніка. І в цей момент друг Мауглі каже, що йому по рації вдалося викликати артилерію на нас. Усі зраділи цій новині, бо вона давала хоч якийсь шанс на виживання, при тому що ви розумієте, що таке викликати вогонь на себе.

Почули гарну новину, причаїлися, чекаємо. У абсолютній тиші чуємо кроки з сектора барної стійки. Потім помітили дві голови у касках, ворожий піксель. Ідентифікували ворогів. Вони нас не бачать, ми їх так. Підпустили вперед, один із них повернув голову, озирнутися і побачив нас. І це було останнє, що вони бачили у житті. Метрів за п'ять від нас. Для більшої впевненості я ще кинув туди "ефку" (гранату, - ред.) і змістився убік. Вибух, тиша.

Друга спроба ворога зайти до будівлі була із двору. Цю спробу припинив "Мауглі", вийшовши на випередження з-за рогу і давши кілька черг у ближньому контакті. Потім ми почули, як один із недобитих ворогів кричить: "Добийте мене!", і теж кидаємо в той сектор гранату. Вибух і знову тиша.

Так ми відбили дві піхотні спроби ворога зачистити сектор. Після того, як їхні спроби провалилися, розпочався знову "карнавал" – обстріл всієї території готелю. Летіло все, що може летіти. Пізніше я побував на тому місці і бачив багато хвостів від протитанкових ракет. Це означає, що ворог просто ПТУРами обстрілював будинок. Плюс 30-й калібр, який прошиває все, як масло. Нас реально якимось дивом не прошило.

Короче кажучи, ворог знову "відпрацював", ми перетерпіли і знову тиша. Піхоту вони не хотіли ще раз запускати. Ми ж сидимо без звуку і робимо вигляд, що нас немає в живих. Ми розуміли, що єдиний вихід, який лишився – це дочекатися темряви та під покровом ночі спробувати щось зробити. Добре, що у нас були прилади нічного бачення.

Тим часом пожежа з другого поверху почала перебиратися на перший і поступово добиратися до нас. Я розповідаю дуже схематично, без подробиць, хоч подробиць багато. Війна – це не романтика з художніх романів, а біль, бруд, кишки і гівно. Ніхрена красивого у війні немає. Скажу лише, що на 99% усі ми на той момент розуміли, що швидше за все загинемо. Але ні в кого в очах не було паніки. Ніхто не боявся.

– Як тебе поранило?

– Метрів за сім прилетів ПТУР і побило осколками. Встиг відвернутися, заплющити очі інстинктивно, бо був без захисних окулярів, дивом у вічі не потрапило. У ліву руку прилетіло три осколки. Я відразу кажу нашим, що я "триста", накладаю собі турнікет, причому китайський порвався (до питання про китайські турнікети). Далі з однією рукою стою та тримаю сектор.

Поруч зі мною був наш хлопчина, якого поранило в ногу, але йому з кожною хвилиною ставало все гірше. Серйозне поранення, що він називається - "витікав". Так кажуть, що колись разом із кров'ю з людини виходить життя. Турнікет не допомагав. І я зрозумів, що його не врятувати. Все, що я міг зробити, це, продовжуючи тримати сектор, тримати його за руку і сказати, що він був хорошим воїном і я пишаюся тим, що був разом з ним у бою. Спробував хоч якось морально підтримати в останні хвилини. Він загинув.

Ближче до опівночі таки наша артилерія відпрацювала, причому дуже близько від нас, один снаряд мало не прилетів до будинку. По тиші після артобстрілу ми зрозуміли, що ворог або рушив далі в Бучу, або якось перемістився, але поблизу з нами орків немає. Провели дорозвідку та з'ясували, що ворог залишив одну броньовану техніку на чергування та відійшли. Мабуть, вважаючи, що нас вже немає в живих, і ще мабуть, щоб не залишатися під можливим додатковим вогнем артилерії.

Тоді разом з пораненими ми і залишили цю чортову будівлю. Тільки тоді в мене з'явилася думка, що ми, можливо, виживемо. Пройти довелося близько півтора кілометра і нас забрав, як я потім уже дізнався, ГУР. Ми вийшли, але Женя "Стрілок", на жаль, переходу не пережив. "Витік". Так ми втратили ще одного товариша у тому бою.

Ми потрапили до найближчого польового шпиталю, де я закурив першу сигарету, хоча взагалі в житті не курю.

– Після бою ти одразу очолив новий полк Кастуся Калиновського?

– Ні. Тиждень я полежав на реабілітації, пропонували кудись поїхати на Західну Україну, я відмовився. З трьох уламків два залишилося в руці досі. Мені сказали, якщо не турбуватимуть, значить закапсулювалися і краще не чіпати. Мені пощастило, що не контузило там, бо все довкола вибухало, як я казав. Загалом після шпиталю я знову займався інструктуванням новобранців у ТРО "Азов", мене призначили командиром роти, а потім, коли "білорусів" стало дуже багато, надійшла пропозиція від ГУР, про яку я розповідав. І всі якось подивились у мій бік. Хоча за званням я рядовий, але мене вибрали через бойовий досвід, і, можливо, якусь медійну впізнаваність.

– На якому напрямку зараз працює полк Кастуся Калиновського та в яких бойових діях останнім часом брав участь?

– На Запорізькому напрямку. З останнього був штурм… Хоча поки що не хотів би детально говорити. Поки що не час. Полк знаходиться на фронті, на передовій. Про решту поговоримо з часом.

– Як ти ставишся до білорусів, які підтримали путінську агресію?

– Я їх не вважаю білорусами. Є ще ті, хто загалом не підтримує війну, але є якоюсь формою амеби. Пишуть мені "навіщо тобі це треба, війна це політика, це все олігархи тощо". Мені вони нецікаві. Усі мої друзі тут.

– Чи наважиться Лукашенко на відкриту війну з Україною і як це позначиться на характері бойових дій?

– Лукашенко довго намагався ухилятися від цього. Очевидно, зараз уже притиснули. Адже ми знаємо, що кураторами в армії Лукашенка давно є росіяни. Припускаю, що може бути будь-що, в тому числі і вторгнення лукашенківської армії на територію України. Наказ він може віддати.

Але тут є кілька варіантів розвитку подій. Військовослужбовці Лукашенка переважно молоді люди, вони користуються інтернетом і розуміють масштаб втрат путінської армії за всі ці місяці війни. Розуміють, що таке Байрактар, що таке ленд-ліз. Не дуже хочуть повертатися додому у пакетах. Тому я чекаю максимального саботажу на всіх рівнях. Скрізь, де можна буде. Ну і здачі в полон.

Навіть у чаті нашого полку зараз величезний масив повідомлень з питаннями та уточненнями, як правильно здатися в полон. Реальну загрозу там може становити якась "спецура", яка реально тренується. І то їх у Лукашенка тисячі дві щонайбільше.

– Як ти ставишся до Тиханівської?

– Я не вважаю її лідером. Адже вибирали не її, а будь-якого опонента Лукашенка. Якби там була "стовп", то й за стовп проголосували б.

Багато хто ставить питання – "чому білоруси не діють!". Повірте, білоруський народ хоче діяти і він чекає. У тому числі й ми, полк Кастуся Калиновського задаємо певний вектор і даємо надію білорусам. Усі вже зрозуміли, що не квіточками треба перемагати режим.

Коли нам вдасться допомогти українцям перемогти путінізм, то обов'язково зробимо вільною і Білорусь. Українцям вдалося повалити Януковича, але він не був при владі 26 років як Лукашенко. За 26 років Лукашенко пронизав силовиками усі структури без винятку. Це на 100% режим сили та силовиків, в Україні все ж таки було не так.

– Коли білоруси прогаяли шанс не допустити диктатури Лукашенка такого рівня і чи була взагалі така можливість?

– Та на самому початку 1990-х депутати віддали Лукашенку всю повноту влади і це стало точкою неповернення на довгі роки. Народ Білорусі недооцінив кровожерливість Лукашенка.

- А до каналу Nexta ти як ставишся?

- Ну це ж більше хайп, двіж. Не про правду, а про "анонси". Так вони набрали ваги. Я давно відписався.

– Коли можна буде позбавити Білорусь від Лукашенка?

– Полк Калиновського існує з однією головною метою – допомогти Україні далі рушити у бік Білорусі та звільнити її. Без цієї ідеї наше існування не мало б сенсу. Прийде час, і ми підемо звільняти свою Батьківщину. І люди готові підтримати нас.

Багато хто ще розглядає варіант зради всередині системи Лукашенка, "палацовий переворот", але я в це мало вірю. Ну і третій варіант – чекати поки що Лукашенко помре.

– Після перемоги ти плануєш залишитись жити в Україні чи повернутися до звільненої Білорусі?

– Мені дуже комфортно жити в Україні, але я хотів би мати можливість вільно пересуватися і жити, де захочу в будь-який час. А для цього потрібна перемога.

– Коли закінчиться війна?

– Коли настане смерть путінського режиму.