Чим живе та як тримається під вогнем Часів Яр. Репортаж з міста біля фронту

Як живе Часів Яр поблизу Бахмута, чого чекають місцеві жителі та що про ситуацію на фронті розповідають військові, – нижче у репортажі кореспондентки РБК-Україна Анастасії Рокитної.

Часів Яр у 10 кілометрах від палаючого Бахмуту продовжує бути під прицілом російської армії. Колись місто "тихої води" (назва походить з тюркської мови "Чаі-су") тепер стало місцем артилерійських битв. До війни цей край славився вогнетривкою цеглою, піщаними кар'єрами і блакитними озерами, а сьогодні світ спостерігає за черговим пошматованим російсько-українською війною населеним пунктом.

Ворожі БПЛА разом з артилерією працюють тут без упину, поки місцеві розбігаються по будинках в надії залишитись живими. Що відбувається в місті і чи впливає ситуацію тут на контрнаступ ЗСУ під Бахмутом – у репортажі РБК-Україна.

***

Дорога вкривається важким попелом після проїзду автомобілю. Тут не зупиняємось, рухаємось швидше, щоб не наздогнала ворожа артилерія. Снаряди один за одним пролітають над будинками, щохвилини чути звуки війни.

Маленьке містечко Часів Яр перетворилось на "пекельну кухню" з високими ризиками для кожного, хто в ньому перебуває. Коли російські війська зайняли значну територію Бахмута і лінія фронту змістилась – місто почало приймати на себе більш насичені удари ворожого важкого озброєння.

В’їжджаючи сюди, вже чуємо "прильоти". Тут не залишилось жодної вцілілої інфраструктури. По житлових будинках, в яких ще є стіни, порозбігались місцеві жителі. Це єдиний прихисток для них.

– Вам не страшно сюди їздити? – запитує місцева жителька Людмила.
– А вам не страшно тут жити? – відповідаємо питанням на питання.
– Та ні. Ми ж собі в квартири розбіглись і нормально. А росіяни тут полюють на техніку, автомобілі, – каже жінка.

Її будинок згорів вщент після удару ворожого озброєння. Жінка з сином буквально залишились на вулиці. Говорить, пощастило, що в момент "прильоту" їх не було в будинку. Після обстрілу житла у сім’ї не стало. Людмила неохоче розповідає про сина, але каже, що він хворіє. Зараз вони живуть в сусідньому домі, де їм дав прихисток друг сім’ї.

"Пенсія в мене маленька. Виїхати кудись не можу, бо немає за що жити. Зараз військові з нами діляться продуктами, або гуманітарну допомогу привозять волонтери. Так і виживаємо в таких умовах", – говорить Людмила.

Де б ми не були, завжди чуємо історії цивільних про бійців, які діляться з ними всім необхідним. Часів Яр перебуває в умовах гуманітарної кризи, тут немає ні води, ні світла, проблеми з постачанням продуктів. Єдині, на кого можуть покластись цивільні в таких умовах – це військові та волонтери.

У маленькому місті залишилось близько 600 людей. Всі вони розраховують отримати мінімальний набір одягу та їжу у Пункті незламності. Це звичайна непримітна будівля, яку до вторгнення, мабуть, ніхто й не помічав. Сьогодні ж вона стала точкою зустрічі людей, які залишились в Часовому Яру. Підходимо ближче і чуємо поруч звуки вибухів, один за одним. Люди на них вже не реагують. Вони звикли, що в цьому місті вирує смерть, а ті, хто не потрапив в її круговерть – просто везунчики.

Місцеві, як правило, беземоційні, до вибухів звикли. Погляди завжди підозрілі, в них немов зчитується – "хто ви такі" і "що вам від мене треба". Але Олександр відрізняється від інших, посміхається і першим до нас підходить.

– А що це у вас за фотоапарат? Я теж раніше фотографував, друзів, сім’ю. А тепер от ні.
– Чому перестали?
– А тепер забороняють, у військовий час не можу.

Його посмішка не відповідає тому, що відбувається навколо: метушня, "виходи", "приходи". Чоловік намагається бути привітним та відкритим. Коли розмова заходить про сім’ю, напружується. Посмішка зникає, очі втрачають цікавість. Олександр згадує свою онуку, яку раніше часто фотографував, тепер вона виїхала за кордон, бо там безпечніше.

Війна розділила десятки тисяч сімей, зробивши їх не лише політичними опонентами, а й солдатами ворожих армій. Пропаганда, кілометри доріг, цілі країни стали між десятками тисяч родин.

Проїхати весь Часів Яр можна за пів години, місто маленьке. Але калібри, які летять у нього – великі і нищівні. Майже вся інфраструктура населеного пункта розтрощена, а дихати тут залишається тільки пилюкою, яка постійно піднімається через роботу РСЗВ чи артилерії. Поки їдемо по Часовому Яру, чуємо, як працює ворожа артилерія.

– Це куди летить?
– Сюди.

Сховатись особливо немає куди. Росіяни шукають нашу техніку, а особливо – артилерію. Але через те, що вона схована в незручному для ворога положенні, вони гатять куди хочуть, не звертаючи увагу на те, що тут є цивільне населення.

Взагалі ставлення української та російської армій до населення відрізняється в залежності від цілей, які мають дві сторони війни. Україна – обороняє та захищає, а Росія – намагається захопити територію. Прямо зараз тривають контрнаступальні дії українських сил на цьому напрямку. Втім, за словами Андрія, бійця Інтернаціонального Легіону, лінія фронту не відходить від Часового Яру, а обстріли не припиняються.

"Як ви бачите, містечко маленьке, але населений пункт під постійним обстрілом. Артилерія, РСЗВ, ракети: тут все працює. Наші також у відповідь "насипають". Ситуація стабільно небезпечна", - розповідає він.

Сам чоловік родом з Херсонської області, його рідні все ще під окупацією. Говорить, що до повномасштабної війни був моряком, ходив у плавання. Потім почалось вторгнення, і десь через пів року його мобілізували. Сьогодні він в Інтернаціональному Легіоні. Змінивши тільник на піксельну форму, чоловік захищає українську територію і вірить в те, що деокупація дійде і до його рідного дому.

Разом з Андрієм стоїмо біля залишків місцевого Палацу Культури, який до прильоту касетних боєприпасів слугував гуманітарним штабом. А ще раніше, до великого вторгнення, був місцем проведенням культурних заходів та прийому гостей. Минулий час – це сьогоднішня атмосфера фронтового міста. В людей залишились лише спогади про цивілізацію: місця відпочинку, навчальні заклади чи звичайні кав’ярні, в яких можна зникнути від щоденної рутини. Сьогодні їх немає, залишився лише страх стати наступною ціллю смертоносного калібру.

Сотні тисяч захисників працюють у надважких умовах для збереження життя людей. Вдома їх чекають близькі, життя без бронежилетів та зброї. Попри втому, вони продовжують виконувати накази і йдуть вперед, але півтора року суцільних боїв та хаосу даються взнаки. Мобілізовані частково заміняють вояк, які не покидали фронт ще й до великого вторгнення. Але все ж людський ресурс України набагато менший, ніж у ворожої держави.

Від початку повномасштабної війни Генштаб акцентує: наша сила в якості ведення бою, а не в кількості. Українці продовжують вигадувати найрізноманітніші способи ведення війни, аби тільки вберегти життя своїх солдатів. Чого не скажеш про сусідню державу, яка використовує своє населення як гарматне м’ясо. Вони мають ресурси для подальших атак. На цьому напрямку російська армія має перевагу по кількості зброї та живої сили, але їм цього недостатньо. Сили оборони України відбивають штурми і наполегливо йдуть вперед.

Ми покидаємо це місто, ловлячи останні промені сонця вересневого дня. Рухаємось швидко, об’їжджаючи на дорозі свіжі вирви від ударів снарядів. Українські бійці впевнені: російської армії у Часовому Яру не буде. Бійці продовжують стоять щитом, не підпускаючи росіян до домівок в одній частині фронту, і звільняючи окуповані території в іншій.